Ми проповідуємо Христа розп'ятого (1Кор.1:23)

А Він був ранений за наші гріхи, за наші провини Він мучений був, кара на Ньому була за наш мир,
Його ж ранами нас уздоровлено! Усі ми блудили, немов ті овечки, розпорошились кожен на власну дорогу,
і на Нього Господь поклав гріх усіх нас! 
(Ісаї 53:5,6)

Ukrainian English Russian

Дорогі брати і сестри!

Парафія «ВСІХ СВЯТИХ» УЛЦ у Харкові рада вітати Вас на сторінці розділу СТАТТІ свого офіційного сайту.

 


 

Статті

В.Хаустов: Німецький внесок в історію Харкова або Вони «наші» – Шульци, Вінклери, Штейни...

Пастир Віктор Хаустов

Німецький внесок в  історію Харкова або Вони «наші» – Шульци, Вінклери, Штейни...

[Ця стаття була підготовлена восени 2008 року для одного із україномовних видань Харкова, але там надрукована не була. Її опубліковано у часопису БЕРЕЗІЛЬ у №5-6 за 2010 рік (с.151-158) під редакторською назвою „Вони «наші» – Шульци, Вінклери, Штейни...” Ця пізніша авторська редакція має деякі невеликі зміни у порівнянні із надрукованою у „БЕРЕЗОЛІ”] 

 

Присвячується пам'яті Юрія Голубкіна

 

2010-56-БЕРЕЗІЛЬОстанніми роками і політики, і різноманітні громадянські діячі час від часу (особливо напередодні чергових виборів) гучно заявляють про необхідність об'єднання країни, про потребу подолати „непримиренні протиріччя” між Сходом та Заходом. Якщо ж придивитися уважно, то побачимо, що Україна поділена не тільки на Схід та Захід. Поділи чи тріщини в стосунках часто проходять між старшим та молодшим поколінням, між мешканцями села та міста, між різними соціальними прошарками населення... Нерідко ці шпарини проходять по наших сім'ях та по наших душах.

Ці тріщини зачіпають і стосунки між представниками різних національностей, що мають спільне українське громадянство та складають разом офіціозне поняття „український народ”. Але сухі цифри національного складу країни і сприймаються сухо. Інша справа – особисті стосунки із нашими сусідами та родичами, роботодавцями чи підлеглими. І тут варто пам'ятати, що кожен, хто чесно працює в Україні, вже робить внесок в її розбудову. Як пожартували музиканти ТАНКУ НА МАЙДАНІ КОНГО: „Ми – українці... І всі навкруги нас теж українці. Навіть отой, що питає „Как дела?”, – теж українець. Але він цього ще не розуміє.” І щоб швидше усвідомити себе українцем, людині потрібно не так і багато: щоб влада, яку він вибирає, ставилася до нього по-людськи, щоб добробут зростав, щоб наш прапор піднімався під час нагородження спортсменів на світових змаганнях, щоб хотілося співати гімн після перемоги футбольної збірної... Щоб українцям не доводилося мандрувати до чужих країв „на заробітки”, а натомність щоб громадяни розвинених держав вкладали інвестиції та реалізовували свої таланти в Україні. А згодом хтось з таких „варягів” чи їх дітей може стати окрасою української культури. Як свого часу Марко Вовчок (росіянка Марія Вілінська), чи німці Майк Йогансен, Юрій Клен (псевдонім Освальда Бургардта), Юрій Шерех-Шевельов (при народженні Георг Шнейдер).

І коли ми пригадуємо імена видатних письменників, завдяки тільки самовідданій праці яких українці на певних етапах історії зуміли зберегти власну самоідентифікацію, національну гідність та остаточно не деградували до рабського стану, то приходять на пам'ять слова Кобзаря:

– Воскресну Я! – той Пан вам скаже, –

Воскресну нині! Ради їх,

Людей закованих моїх,

Убогих нищих... Возвеличу

Малих отих рабов німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю Слово...

Але також маємо із сумом визнати, що в сучасній посткомуністичній Україні і на рівні масової свідомості (принаймні поза Західними областями), і на рівні дискусій інтелектуалів, що вважають себе „сіллю землі”, ігнорується, що єдиним СЛОВОМ, що здатне змінити та звільнити людину, є СЛОВО БОЖЕ. Сам Господь говорить: „Як у слові Моїм позостанетеся, тоді справді Моїми учнями будете, і пізнаєте правду, а правда вас вільними зробить!”(Ів.8:31-32). А Євангеліст Іван називає Словом саме Бога-Сина, втіленого Ісуса Христа (Ів.1:1-5,14). Нерідко сучасні інтелектуали „забувають”, що й знаний шевченківський вірш також свідчить про Христа: „Воскресну Я! – той Пан вам скаже”! Писання ж стверджує, що без Христа і поза Христом неможливо спасіння душі. І Писання, і наш історичний досвід показують, що без Христа країні годі очікувати й благословень в цьому житті: економічного розквіту, побудови демократичної держави, збереження „душі” нації – нашої неповторної мови та культури. Для тих же патріотів України, хто вважає, наче християнство є непотрібною застарілою спадщиною, нагадаємо, що наша земля вже більше як 1000 років є християнською, і наші класична культура є невіддільною від християнства.

 

Киньмо ж погляд на історію Слобожанщини. Традиційно вважається, що своєрідність нашого краю полягає саме в паралельному співіснуванні та взаємовпливах української та російської стихії від самого початку колонізації в середині XVII ст. і аж до наших днів. Але не забуваймо, що до українсько-російських культурних взаємин додали особливого колориту й інші народи. Часто значущість внеску того чи іншого етносу не можна співвіднести з його мізерною численністю на Слобожанщині. Чи став би Харків тим інтелектуальним центром та економічним гігантом, якби за ініціативи В.Н.Каразіна, що походив з роду болгарських греків, 1804р. не було відкрито в місті університету? Адже це був один з перших вищих навчальних закладів у Російській імперії (після відкриття Московського майже одночасно з’явилися університети у Харкові, Казані та Дерпті, тобто Харківський університет старший, ніж Петербурзький та Київський). А як щодо невеликої німецької діаспори?  Найбільший відсоток німців у населенні Харкова за всю історію – 2%. Але саме вони принесла в наш край і європейську вченість, і європейську повагу до людської особистості; саме вони стимулювали розвиток промисловості, медицини, благодійництва, мистецтва та спорту. Також через німців слобожани познайомилися із християнством в лютеранському викладі. Вплив же Реформації на Україну – це тема окремої розмови.

Отже, Харків засновано 1654 року, а вже в 1730-х роках ми бачимо тут перших німців. Це перший професійний аптекар Лефебер та перший дипломований лікар І.Вінклер. І до кінця 18ст. вся медицина та фармація були в німецьких руках. А коли з якихось причин іноземних фахівців не було, то й кваліфіковану медичну допомогу надавати було нікому. Так Багалій пише, що після смерті Віклера „у Харкові та провінції ані лікарів, ані ліків не було”.

Але справжній великий приплив німців відбувся у зв’язку з введенням губернського устрою 1765р. У Харкова як нового центра тоді з’явилася велика потреба в чиновниках та кваліфікованих фахівцях. Отже, за переписом 1767р. уже було 100 іноземців. Треба мати також на увазі, що багато німців з остзейської шляхти були громадянами Росії та в цей список не мали потрапляти. А 1768р. джерела вперше згадують про лютеранську громаду. У 2-й половині XVIII ст. німці, крім медицини, контролювали майже всю освіту місцевої аристократії. Наприклад, В.Н.Каразін виховувався в пансіоні Шульца, а фон Буксгевден був директор додаткових класів Колегіуму – предтечі університету. Він також відомий як власник чи не першого в губернії кам’яного будинку.

1804 рік  – переломний рік у історії міста. Відкрито університет. Обласний архів зберігає документ, в якому перераховані як ті лютерани, що жили в місті й раніше (95 осіб), так й ті, хто прибули в зв’язку з відкриттям університету (ще 111 осіб). Список очолює „генерал-губернаторша Бахтіна з сестрою”, потім ідуть високі сановники (серед них фон Мінстер, володар найбільш вишуканого на той час особняка – нині Дмитрівська,14 – будинок бюро судово-медичної експертизи); серед ремісників майже винятково бачимо висококваліфікованих: годинникаря, повивальну бабку, дистилятора тощо. Серед прибулих виділяються сім’ї науковців (професорів Шнайдерта, Шада, докторів Кемберлея та Грумбаха), гравера, палітурника, вчителя їзди верхи та університетського садівника. Відомо, що із 47 викладачів університету в перші 10 років його існування 29 були іноземцями, а 18 з них – німцями. При цьому німецькі фахівці вирізнялись своїм високим науковим рівнем. Наприклад, І.Шад був філософом із європейським ім’ям, а роки праці в Харкові співпали із розквітом його таланту. Л.Якоб був першим, хто викладав економіку. Його праці привернули увагу імператора Олександра. Також відомо, що 1809р. Якоб запропонував приймати на всі факультети солдатських, купецьких та селянських дітей. Звісно, тоді ці ідеї в Росії підтримки не знайшли. Математик І.Гут став у Харкові й піонером астрономії, й почав робити перші метеорологічні спостереження. Пізніше значний внесок у розвиток астрономії в Харкові зробив Л.Струве. Він був нащадком знаного В.М.Струве – засновника Пулковської обсерваторії під Петербургом (її часто називали астрономічної столицею світу). Людвіг Струве прибув до Харкова 1884р. та понад 20 років очолював і Харківську обсерваторію, і кафедру астрономії. Одним із його учнів був майбутній академік Барабашов.

Повертаючись до початку XIX ст., зазначимо, що першим професором агрономії став К.Нельдехен, а першим науковцем-ветеринаром – Ф.Пільгер. Останнійтакож пропонував відкрити ветінститут. І якщо ветеринарне училище відкрили тільки через 32 роки, то інший німець – історик та орієнталіст, професор університету фон Роммель, став за сумісництвом і першим ректором педагогічного інституту. Також Роммель залишив чудові мемуари про час перебування в Харкові. Цікавою є постать Івана Кроненберга. Він був професором, а певний час і ректором Харківського Імператорського університету, Головою Церковної Ради Лютеранської Церкви. Д.І.Багалій називає його першим справжнім вченим класичної філології в Харкові. Саме за ініціативою Кроненберга 1828 року засновано й університетську бібліотеку.

Цей далеко не повний перелік імен та заслуг німецьких вчених свідчить, наскільки потужним був їхній вплив на становлення освіти та науки міста. Одною з причин високого наукового рівня німців була та, що кандидатури німецьких професорів було подано адміністрації Харківського навчального округу великим І.В.Гете (а кандидатуру Шада підтримав також і Ф.Шиллер). Університет згодом обрав Гете своїм почесним членом.

Німецькі професори не обмежували себе викладацькою та науковою діяльністю. Завдяки їхній діяльності Харків став колискою української журналістики (принаймні, на підросійських теренах). 1812р. вийшла перша газета „Харьковский еженедельник”, видавцем якої став професор філософії Й.Лангер, а редактором професор агрономії К.Нельдехен, а 1817р. – перше видання галузевої журналістики „Украинский домовод” (редактор – ветеринар Ф.Пільгер). Обидва видання були швидко заборонені владою, бо видавці та редактори, будучи представниками демократичного західного суспільства, виявилися неадаптованими до поліцейського режиму Російської імперії. Але саме ці діячі прищепили нашому місту німецьку концепцію журналістики, що, за І.Михайлиним, характеризувалась історичною глибиною (рукописні журнали в Німеччині існували з 1520р., а друковані – з 1609р.!) і розумінням природності існування журналістики в культурному суспільстві, усвідомленням нормативності регіональної журналістики (на відміну від централізованого підходу самодержавної Росії) та розумінням журналістики як приватного підприємства.

Наступним журналом в Харкові 1816р. став сатиричний „Харьковский Демокріт” В.Маслова. Цей видавець, редактор та письменник, пройшовши початкову школу журналістики в „Харьковском еженедельнике” Лангера та Нельдехена, по суті, став другим після Котляревського автором, який спробував писати живою народною українською мовою. Але справді велике місце в історії вітчизняної журналістики посів журнал „Українский вестник” (1816-1819рр.) на сторінках якого українська мова зазвучала на повний голос в поезії П.Гулака-Артемовського (зокрема, тут було вміщено класичну байку „Пан та Собака”). А вже з другої половині 20-х років харківські романтики почали видавали свої альманахи („Украинский альманах”, „Утренняя звезда”, „Молодик”, „Сніп”)... А почалося все з видань німецьких професорів...

Але німці не тільки викладали в університеті чи працювали на високих державних посадах. Вони мали десь жити. І свого часу нинішні вулиці Пушкінська та Чернишевського називалися відповідно Німецька та Мала Німецька саме тому, що там жили німці. На нинішній площі поезії 1830р. було побудовано першу кірху в стилі класицизму, яку 1913 року змінив архітектурний шедевр – кірха в неороманскому мюнхенському стилі. 1885р. німці заснували власну гімназію для дівчат, в якій змогли вчитися не тільки дочки німців чи місцевих православних аристократів, але й дочки православних купців чи дівчата із заможних юдейських родин. Гімназія розташовувалась поруч із церквою (пров. Мар’яненка, 4, нині – банк „Базис”). Благодійні заклади розташовувалися по вул. Пушкінській, 53 (нині – корпус фармакадемії). Обидві ці споруди спроектував відомий архітектор, член церковної ради лютеранської церкви Ю.Цауне. Деякі з німців були католиками. Певна кількість німців прийняли православ’я, але й серед них бачимо відомих харків’ян, наприклад, архітектора А.Тона (його молодший брат К.Тон – творець російсько-візантійського стилю, архітектор пам’ятника Св. Володимиру в Києві). Серед споруд же Андрія Тона в Харкові відзначимо театр (нині – ім. Шевченка) та добудовану ним по смерті архітектора Євгена Васильєва Успенську дзвіницю, що стала одним із символів міста.

Повертаючись до благодійності, зауважимо, що вона зазвичай пов’язана з працею церкви, з пожертвами заможних громадян та має одну із найголовніших цілей – наданням медичної допомоги. Вище говорилося, що першими фаховими медиками та фармацевтами ще у XVIII ст. стали німці. Були відомі лікарі-німці й серед перших професорів університету. Але ми зупинимося на пізніших постатях. Ці лікарі були дітьми активних членів Церковної Ради лютеранської церкви міста. Тобто це вже повноцінні вихованці харківської школи та справжні громадяни Харкова. А.С.Пітра в середині XIX ст. очолював кафедру судової медицини, написав дисертацію цілком присвячену вивченню Харкова з точки зору медично-санітарної. Проф. В.Ф.Грубе – уславлений лікар – керував хірургічною клінікою з 1859 року протягом майже 40 років. Харківська хірургія зазнала величезного поступу завдяки його діяльності. В.Ф.Грубе був головним ініціатором відкриття Харківського Медичного Товариства, тривалий час його очолював. Ім’я професора було добре відоме в багатьох наукових центрах Європи. Д.І.Багалій говорить: „Много тысяч жизней ему удалось спасти во время пребывания в Харькове и не мало тысяч народа посетило на более или менее продолжительное время Харьков только потому, что в нём жил и врачевал В.Ф.Грубе”.

Навіть захист кордонів Російської імперії, як відомо, великою мірою залежав від іноземних фахівців. Так архівний документ 1825 року свідчить, що цього року на постої в губернії перебувало 50 офіцерів-лютеран. І аж до самого початку ХХ ст. навіть серед вищого офіцерського складу Харківщини зустрічаємо багато німецьких прізвищ.

Німці зробили вагомий внесок і в розвиток культури Харкова. Наприклад, гірші роки театру в Харкові залишились позаду, коли 1814р. за справу взявся новий антрепренер І.Штейн. Він побудував власну споруду театру, посилив трупу, зокрема, запросивши тоді ще невідомого Щепкіна, який грав у Харкові 5 сезонів. Про театр І.Штейна залишив найкращі спогади Г.Ф.Квітка-Основ’яненко, визнаючи, який вплив той вчинив як на публіку, так і на нього особисто. А Іван Котляревський буквально увіковічив цей театр, згадавши його в „Наталці-Полтавці”: „Виборний: І в Харкові був? Лепський то десь город? Петро: Гарний город; там всього доброго єсть, і я в театрі був. Виборний: Де? В театрі? А що се таке театр, город чи містечко? Петро: Ні, се не город і не містечко, а в городі вистроєний великий будинок. Туда ввечері з’їжджаються пани і сходяться всякі люди, хто заплатити може, і дивляться на комедію. Виборний: На комедію (знак удивления). Ти ж бачив, пане брате, сю комедію, яка вона? Петро: І не раз бачив. Се таке диво – як побачиш раз, то і вдруге схочеться.” Харків’янам схотілося і вдруге, і втретє... Харків XIX-XX ст. – одне із найбільших „театральних” міст України та імперії (гастролі Елеонори Дузе та Сари Бернар, А. Олдріджа, Ф.Шаліпяна; праця корифеїв українського театру, особливо, М.Кропивницького; російська трупа Сінельнікова, „Березіль” Курбаса...). А що стосується театру Штейна та Котляревського, то й перші постановки „Наталки” і „Москаля-чарівника” 1819р. у Полтаві було здійснено саме трупою Штейна під керівництвом автора. Дослідники вважають, що саме ці виступи харківських акторів в Полтаві є початком українського професійного театру.

 Велику роль у розвитку музичного мистецтва Харкова зіграв композитор, піаніст та скрипаль проф. Ф.І.Шульц. Він викладав музику в університеті з 1842, а до того, як прибув до Харкова, грав в оркестрі під керівництвом великого композитора Ф.Мендельсона. На думку Є.К.Рєдіна, діяльність Ф.І.Шульца підготувала ґрунт для заснування в місті музичного товариства.

Вплив німців на розвиток образотворчого мистецтва виявився в тому, що публіка Харкова мала змогу познайомитися із кращими європейськими зразками гравюри. В.Н.Каразін придбав для університету колекцію прусського вченого фон Аделунга. Саме ця колекція стала основою університетського музею. І нині окрасою Харківського Художнього музею є гравюри Дюрера та Клейна. А картини багатьох художників, що були німцями за походженням, увійшли до скарбниці вітчизняного мистецтва. Багато німців також були вчителями видатних українських художників (наприклад, пейзажист Клодт був педагогом Васильківського).

І навіть у харківському спорті німці також були піонерами. Так 1893 року П.К.Трепке заснував перше гімназичне товариство. Тренером команди, яка щорічно виступала в Петербурзі, був Н.Вільгальм. Вражений класом харківських спортсменів, імператор Микола ІІ надав йому титулу „Гімназіарх Всія Русі”. А 1908р. першою футбольною командою в місті стала збірна заводу Гельферіх-Саде. Вона складалася тільки з іноземців, але їхній приклад швидко стали наслідувати й харків’яни.

М.Гельферіх був відомий не тільки через футбол. Він був щедрим благодійником, що надав власну землю та велику суму на будівництво пологового будинку (нині №2 по Московському проспекту, 145). Секрет спортивних успіхів команд Трепке та Гельферіха той же самий, що й у Ахмєтова чи Ярославського. Вони були надзвичайно заможними. Гельферіх прибув із Баден-Вюртемберга 1853р., заснувавши торгову фірму, яка згодом трансформувалася у величезний завод (після націоналізації – „Серп і молот”). Трепке був володарем чавунно-ливарного заводу. Пільстрем заснував машинобудувальний завод (згодом – „Червоний Жовтень”). Краще пиво „Баварія” та „Нова Баварія” варили Кнапп та фон Пільхау. Кондитер Жорж Борман поставляв свої вироби навіть до столу імператора. Леопольд Кеніг (володар палацу та парку в Шарівці) став найзаможнішим цукроваром.

Розвиток нових технологій потребував і відповідних фахівців, які, в більшості прибували з Європи – в першу чергу із Німеччини чи із остзейських земель. Інженери-залізничники, інженери-технологи, архітектори – серед них бачимо дуже багато німців. Характерними є слова Багалія щодо телеграфу, який було відкрито у Харкові 1861р.: „Телеграфна станція в перші роки свого існування була, можна сказати, німецьким царством; навіть в 70-ті роки чиновники тут були майже винятково із німців: справа була нова, російській людині зовсім незвичайна[1]. А коли на сторінках харківської історії трапляється багато німецьких прізвищ серед керівників та інженерів новоствореної залізниці, то вже й не так іронічно сприймається епіграф Некрасова до його знаного вірша „Железная дорога”: „Папаша! Кто строил эту дорогу? – Граф Петр Андреевич Клейнмихель, душенька!”.

Що ж, відкриття залізничного сполучення 1869р., близькість донецького вугільного та криворізького залізорудних басейнів у купі із високою концентрацію вчених та фахівців у Харкові заклали підвалини процвітання економіки міста. Після обох російських столиць столиця Слобожанщини стає одним із найкращих міст імперії. Але на цей час українська стихія вже поступилася російській. І тому російські шовіністи намагалися (як намагаються й нині) довести, що Харків не є і не був українським. Свого часу в відповідь Д.І.Багалій навіть був змушений назвати один із розділів „Історії Слобідської України” – „Харків яко українське місто”. Не сперечаючись із тим, що внесок російської людності та діячів російської культури в історію та сьогодення Харкова дуже вагомий, задамося питанням: „Чи тільки етнічних українців не хочуть пам’ятати шовіністи?”

Звернімося ж до „неслобожанина”, до незаанганжованого спостерігача – великого українського письменника, „волиняка” Уласа Самчука, що відвідав наше місто під час Другої світової війни: „Бо що таке був Харків в повному значенні слова. Столиця України Слобожанської, як декому подобається так казати. Можливо й так, але в дійсності Харків був біржою Юга-Рассії, де кожний добрий грошолюб з цілого світу міг знайти для себе ідеальне місце попасу. Його будували такі „руськії” люди, як Гельферих, Мельгозе, Пільстрем, Трепке, фон Дітмар, Бельке і багато інших подібних шмітів, які командували Донбасом і Кривим Рогом, а разом з тим і життям Харкова, але тому, що він також належав до імперії Російської, тому офіційною мовою була мова Пушкіна, а не Квітки-Основ’яненка. Із сильним акцентом неділимости типу Денікіна і з домішкою пролетарського типу Леніна-Троцького.”.

Отже, за останнім дореволюційним переписом Харкова, де містилися дані про національність, 1897р. у Харкові було 2353 німці, але їхній вплив на розвиток найрізноманітніших сфер життя міста та губернії був величезним. До всього, що сказане вище, додамо, що за історію Харкова 4 німці були губернаторами, 300 стали дворянами, а 138 – почесними громадянами міста.

Але ми також знаємо, що економічне та культурне процвітання Харкова було призупинене, а існування його німецької громади практично закінчилось із встановленням більшовицької диктатури саме „типу Леніна-Троцького”.

Німці зазнали особливого удару тому, що в своїй більшості належали до елементу непролетарського. Тому вже під час революції та громадянської війни вони зазнали репресій. Внаслідок цього відбулася велика еміграція. Тим же, хто залишився, пізніше довелося дорого заплатити за вірність своїй другій Батьківщині. Вони стали об’єктом репресій 30-х, бо ідеально підпадали під штамп „агент, завербований німецькою розвідкою”. Наприклад, С.Клюдт, лютеранський пастор у Харкові, намагався допомогти селянам, що гинули від голоду 1932-33. В результаті його засудили за звинуваченням: „Розповсюдження адрес фашистських благодійних організацій серед населення”. Ті, хто пережив 1933 та 1937, були депортовані в серпні 1941р до Сибіру та Казахстану. Всього по Союзу було депортовано 1млн. німців, 2000 з них – харківські. Багато дітей та людей похилого віку померли в дорозі, не витримавши жахливих умов транспортування. До 1972 року існувала заборона на повернення німців, що були депортовані, на місця свого колишнього проживання. Зроблено, здається, було все, щоб знищити навіть згадку про внесок німецької спільноти в розбудову економіки, освіти, культури та духовності Слобожанщини. У кінці 50-х років комуністична влада знищила кірху в центрі міста (на нинішній площі Поезії), а на старому „німецькому” цвинтарі (нині кладовище №2 на вул. Пушкінській) майже всі старі могили зникли під похованнями 30-70-х та пізніших років ХХ ст. Залишилися поодинокі „меморіальні могили” (наприклад, Анни Квітки – дружини Г.Квітки-Основ’яненко, у дівоцтві – Вульф).

Але за часів незалежності активна діяльності німецької діаспори в Харкові відновилася. На даний момент у Харкові функціонують Дім Нюрнберга та ще кілька культурницько-просвітніх фундацій, що й німців-слобожан гуртують навколо себе, й німецьку культуру пропагують. Також відновлено громаду „Вознесіння” Німецької Євангельсько-Лютеранської Церкви. Нині німецькі лютерани проводять богослужіння в новозбудованій церкві по вул. Рибалка, 12А. Богослужіння проводяться німецькою та російською мовами. Також в місті існує україномовна громада Української Лютеранської Церкви (ця спільнота сформувалася серед етнічних українців на Галичині та Волині у 1920-х роках під впливом німецького пастора у Станіславі Теодора Цеклера, а провідником українських лютеран на Галичині тоді став інший Теодор – Ярчук, що згодом був закатований НКВД після окупації західноукраїнських земель радянськими військами). Громада „Всіх святих” УЛЦ орендує зал в Будинку Спілки письменників на нинішній вул. Чернишевського (колишня Мала Німецька).

Але, на жаль, роль сучасних німців у житті міста не може йти ні в яке порівняння із тією, яку вони мали з кінця XVIII i до початку XX ст. Шкода, але дуже часто сучасні зросійщені громадяни нашого міста пригадують те, що мають німецького предка, а потім починають вивчати німецьку мову та цікавитися німецькою культурою, тільки тому, що планують емігрувати. І чи можна їм за це дорікати, коли й багато із щирих українців пнуться в громадяни Німеччини (чи іншої європейської або північноамериканської країни). Але чи настануть знову часи, коли харків’янин буде пишатися не тільки тим, що він по одній лінії – нащадок німецького аристократа, але й по іншій лінії – козацького роду? Пригадується одна харківська родина в якій, за свідченням Алли Гербурт-Йогансен, „старовинне лютеранське Євангеліє ... читали ... щовечора перед сном”. Саме в цій родині колишнього остзейського німця Гервазіуса Йогансена, вчителя німецької мови, а згодом – директора німецької жіночої гімназії у Харкові, 1895р. народився хлопчик на ім’я Майк, який, пишаючись, що його мати – Ганна Крамаревська – старобільська козачка, згодом вибрав для своєї творчості українську мову. Але, коли ми бачимо атеїзм як одну із світоглядних засад та помітних тем у творчості Майка Йогансена, то чи треба нам дивуватися і трагічності долі самого поета, і кривавому кінцю всього так званого „Червоного Ренесансу” української культури 1920-30-х років?



[1] Автор статті вдячний краєзнавцю та філателісту Л.В.Раєнко за те, що добродій звернув увагу на цю цитату із „Истории Харькова…” Багалія та Міллера.

 

 

 

 


 

 

На цій сторінці Ви можете ознайомитися із статтями, які написані пастором, членами парафії ВСІХ СВЯТИХ УЛЦ у Харкові або нашими друзями про нас. Також тут часом розміщені інтерв’ю із служителями  чи нашими братами і сестрами.

 

Тематика статей – переважно богословська, часом – суспільно-політична чи будь-яка інша, але обов’язковим є погляд на певну проблему через призму Слова Божого. Інколи ми розміщуємо тут і певні інформаційні статті, що стосуються служінь чи подій у нашій парафії, але, на нашу думку, ці тексти відрізняються постановкою якихось ширших питань, ніж звичайні повідомлення, що виставляються у відповідному розділі НОВИН. 

 

         Також ми вважаємо за доцільне продублювати нижче посилання на ІНШІ ДЖЕРЕЛА, де ми вміщаємо ланки на статті, які були написані іншими конфесійними лютеранами чи перебувають у злагоді із здоровою доктриною (повний список посилань Ви можете знайти на сторінці КОРИСНІ ДЖЕРЕЛА нашого сайту).

 

Пастир Віктор Хаустов

 

 

Календар

СвятийДухХрест2

Молитви

Duerer-Prayer2

 

Аудіо проповіді

st peter preaching in the presence of st mark big

Аудіо музика

Gaudenzio Ferrari 002

Українське лютеранство

Blog-V-Gorpynchuka

Блог п. Т.Коковського

Blog-Tarasa-Kokovskogo

Віттенберзький соловей

Wittenberg-Nightingale

Семінарія Св.Софії

УЛБ-222