Ми проповідуємо Христа розп'ятого (1Кор.1:23)

А Він був ранений за наші гріхи, за наші провини Він мучений був, кара на Ньому була за наш мир,
Його ж ранами нас уздоровлено! Усі ми блудили, немов ті овечки, розпорошились кожен на власну дорогу,
і на Нього Господь поклав гріх усіх нас! 
(Ісаї 53:5,6)

Ukrainian English Russian

Дорогі брати і сестри!

Парафія «ВСІХ СВЯТИХ» УЛЦ у Харкові рада вітати Вас на сторінці розділу СТАТТІ свого офіційного сайту.

 


 

Статті

В.Хаустов: 495 років від початку Лютеранської Реформації – Реформація триває!

Есе пастиря Віктора Хаустова

ХХ Собору УЛЦ 24 жовтня 2012 року м. Кременець

 

"495 років від початку Лютеранської Реформації – Реформація триває!" 

 

    «Дякую Богові своєму при кожній згадці про вас, і завжди в усякій молитві своїй за всіх вас чиню я молитву з радощами,– за участь вашу в Євангелії від першого дня аж дотепер. Я певний того, що той, хто в вас розпочав добре діло, виконає його аж до дня Христа Ісуса» (Филип’ян 1:3-6)

 

Дорогі брати і сестри!

 

LuthersRose-West-2     Цього року, вже буквально за тиждень, ми будемо відзначати 495-ту річницю від початку Лютеранської Реформації. Тема ж нашого есе – «495 років від початку Лютеранської Реформації – Реформація триває!» Природно, що ми розглянемо питання, які закладені в самій темі. Нам потрібно визначити, озирнувшись на події 495-річної давнини, чим же є Реформація, як також і пригадати, чим Реформація не є. Маємо відповісти на питання, чим Лютеранська Реформація відрізняється від інших подій, про які світські та релігійні – але не конфесійно-лютеранські – історики говорять як про Реформацію ХVI-го століття. Тут ми змушені будемо приділити увагу історичному контексту, в якому Реформація виникла. Потім ми оцінимо Реформацію в її розвитку, враховуючи не стільки вплив Лютеранської Реформації на історію людства та Церкви (хоча він величезний), але спробуємо збагнути, що означає цей вираз: «Реформація триває!» Сподіваюся, що внаслідок цього аналізу прийде розуміння, чому Реформація має тривати безперервно. І, нарешті, ми пригадаємо, Хто є справжнім Реформатором Церкви та яким є наше місце в цій Реформації, що триває.

 

Частина І: Чим Реформація не є? – Питання 1 та 2

   Зупинімося спочатку на двох кліше, які використовують щодо Лютеранської Реформації богослови та історики, які не є конфесійними лютеранами.

Martin Luther nailed

    Перший погляд. Стосується радикальності Реформації. Від деяких друзів-християн чуєш, що Лютер «не дореформував» Церкву. Ці люди зазвичай симпатизують революційному руху анабаптистів, але з огляду історичної ретроспективи, переважно вони є не прямими нащадками анабаптизму, а спадкоємцями пізніших рухів пуритан та пієтистів, які згодом поділилися на різноманітні кальвіністично-армініанські відгалуження. Більшості з них нині притаманне нехтування хрищенням дітей та зречення дійсної присутності тіла і крові Господа Ісуса Христа у Господній Вечері. Хоча, якщо згадати прямих нащадків анабаптистів, то ми навіть на українських теренах можемо знайти менонітів, а на американських – амішів. Як аміші, так і меноніти відмовилися від характерної для найперших анабаптистів ідеї соціальної революції, але вони залишилися революціонерами у своїй догматиці, що найочевиднішим чином демонстровано відмовою христити дітей. Отже, перша теза із серії тез на тему «Чим Реформація не є»: РЕФОРМАЦІЯ – НЕ Є РЕВОЛЮЦІЄЮ!

   Хоча докорінність змін, які почалися у зв’язку з Реформацією, – і в богослов’ї, і в політиці; і в економіці, і в культурі; і в науці та освіті – промовисто натякає на доречність використання терміну «революційні зміни» (у значенні «докорінні зміни»). Хоча інколи Реформацію й порівнюють з революцією, у цьому есе ми будемо уникати цього порівняння. Бо революція (з латини) означає: радикальна, докорінна зміна, що характеризується якісними змінами у розвитку, відкритим розривом із попереднім станом. Натомість, реформація (з латини) означає: виправлення, відновлення, тобто повернення до основ, до початку, до первинного вигляду, який було спотворено внаслідок різноманітних додавань, руйнувань чи зловживань. У випадку реформації фундаментальні основи доктрини не змінюються. Реформація – це знищення добудов, що спотворили первинний вигляд будови (чи доктрини), це відновлення того, що було втрачено. І нарешті, це нагляд за тим, щоб відновлене не занепадало знову, щоб воно й надалі зберігало первинну чистоту, відповідало оригінальному «проекту». Як ми знаємо, Лютеранська Реформація Церкви XVI ст. узяла за основу ідею повернення до Божої волі, яка об’явлена в Його Слові – в Писаннях Старого та Нового Заповіту (доктрина Solo Scriptura! – Тільки Писання!) Отже, РЕФОРМАЦІЯ – НЕ РЕВОЛЮЦІЯ!

Martin-Luther Window-1024x811

      Погляд другий. Стосується перманентного розвитку Реформації. Як помітив язичницький філософ Геракліт: «Усе тече, все змінюється». За цією поганською логікою, укоріненою в спостереженні за світом, має змінюватися й християнська доктрина.

    Приклад із життя – наукова конференція, яку влаштувала одна із християнських організацій. Вона має проходити у мирі й повазі до всіх присутніх. Кожен доповідає свою тему, у більшості випадків пов’язану з історією своєї конфесії на Слобожанщині. Усе йде добре, але лихо в тому, що формат конференції передбачає дискусії. Звучить зауваження світської людини щодо наукової «відсталості» християн. І тут доповідач зривається: «Це православні відсталі! У них все залишається так, як було багато віків тому. А ми, як і протестанти, маємо концепцію розвитку доктрини». Я потім сказав, що конфесійні лютерани не мають концепції «розвитку доктрини». Бо «Писання не може порушене бути» (Ів. 10:35б). Але насправді нині не тільки світські історики трактують історію Церкви як появу нових доктрин у процесі поступового історичного розвитку. На жаль, минулого століття найбільша християнська деномінація світу на своєму Соборі офіційно ввела поняття «розвитку доктрини». І це стосується не тільки зміни політики у ставленні до християн інших віросповідань, не тільки рекомендацій читати своїм мирянам Святе Письмо (зокрема, рідною мовою), але це застосовується й до спроб примирити теорію еволюції Дарвіна чи теорію створення світу внаслідок «Великого вибуху» із Писанням. Начебто Бог створював Всесвіт протягом тривалого часу. А наскільки довгого, це ми спитаємо у світських вчених, а потім «підрихтуємо» свою доктрину під їхні припущення. Підкреслюємо: «РЕФОРМАЦІЯ – НЕ ЕВОЛЮЦІЯ!» Християнин не має пристосовувати Біблійну доктрину до навколишнього середовища, щоб вижити самому. Християнин не має пристосовувати своє віросповідання до тих вимог середніх та вищих шкіл чи держави взагалі, які суперечать Писанню. Християнин не має, пристосовуючись, суперечити словам Господа: «Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто згубить душу свою ради Мене та Євангелії, той її збереже. Яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить?» (Мр. 8:35-37).

Christ and the Apostles - Tiffany Glass  Decorating Company c. 1890

     Часто чуєш, що якісь нові церкви розвиваються більш успішно, аніж старі, бо вони більш «пристосовані» до сучасних умов. Наприклад, використовують для зростання сучасні засоби маркетингу, проповідуючи те, що від них хочуть почути. А на конфесійних лютеран часом дивляться, як на, як на тих, хто скоро має вимерти. Тому «доброзичливі» вірні деяких конфесій натякають, що проповідування «Христа розп’ятого» не відповідає запитам сучасного світу. Ми ж знаємо, що воно не відповідало запитам природної людини і в апостольський час: «Бо ж слово про хреста тим, що гинуть, – то глупота, а для нас, що спасаємось, Сила Божа! …Бо й юдеї жадають ознак, і греки пошукують мудрости, а ми проповідуємо Христа розп'ятого, для юдеїв – згіршення, а для греків безумство, а для самих покликаних юдеїв та греків – Христа, Божу силу та Божую мудрість!» (1Кор. 1:18, 22-24).

    Часто чуєш, що конфесійні Церкви не є великими чи успішними в порівнянні з ліберальними, які не є такими «негнучкими» у своєму ставленні до гріха. Але нині ці спільноти еволюціонували до «благословення» і гетеросексуальних розлучень, і гомосексуальних шлюбів, а також до рукопокладання жінок та відкритих гомосексуалістів на пастирську посаду. Писання недвозначно засуджує такі практики: «що Бог спарував, – людина нехай не розлучає» (Мт. 19:6), «Як по всіх Церквах у святих, – нехай у Церкві мовчать жінки ваші!» (1Кор. 14:33б, 34а), «Ні перелюбники, ні блудодійники, ні мужоложники … Царства Божого не вспадкують» (1Кор. 6:9б, 10б). А щодо «гнучкості» деяких ліберальних «богословів», які спотворюють Слово Боже, можемо згадати афоризм Лютера: «Брехня завжди звивається, як змія, яка ніколи не буває прямою, чи вона повзе, чи лежить спокійно; лише коли вона мертва, тоді вона пряма і не прикидається».

   Отже: «РЕФОРМАЦІЯ – НЕ ЕВОЛЮЦІЯ!» Повторімо: «Реформація – це виправлення, відновлення, повернення до основ, до початку, до первинного вигляду, при цьому фундаментальні основи доктрини не змінюються (ані революційним, ані еволюційним шляхом)».

     Цікаво, що насправді застосування в богослов’ї еволюційної методології (або «розвитку доктрини») за своїми плодами нічим не відрізняється від революційної. Різниця тільки в часі. Наприклад, деяким радикальним лідерам анабаптизму знадобилось кілька років для того, щоб закликати до скасування приватної власності, очолити селянську війну та ввести власне теократичне правління (як це зробив Томас Мюнцер) чи навіть додати до всього цього ще й полігамію (Йоганн Лейденський після поразки свого руху був страчений разом із своїми 18-ма дружинами). Можемо зауважити, що причина такої моральної деградації чи то крайніх представників анабаптистського руху XVI ст., чи то крайніх лібералів є одна: неповага до непорушного Слова Божого. Крайні анабаптисти об’явили себе пророками, які отримують прямі об'явлення від Святого Духа, що часто суперечили тому, про що Святий Дух говорить у Біблії. Лютер казав про таких: «Вони проковтнули Святого Духа разом із пір’ями». Сучасним лібералам, які пішли не революційним, але еволюційним шляхом поступової ревізії Слова Божого, знадобилося трохи менше, аніж 495 років[a] для того, щоб протягти у церкву подібну за радикальністю антибіблійну практику. Бо порушили Solo Scriptura!

     У наступних розділах ми ще повернемося до інших аспектів питання, чим Лютеранська Реформація не є.

 

Частина ІІ: Початок, або У пошуках Скарбу

Luther 95 stainglass     Отже, почнемо з тієї точки в історії, яку вважають початком епохи Реформації, з 31 жовтня 1517 року. У цей день августиніанський чернець та проповідник, доктор богослов’я та викладач університету, а також просто щирий християнин Мартін Лютер прибив на брамі Віттенберзької Замкової Церкви, в якій він проповідував, «95 тез». У цих тезах він критикував зловживання в Церкві. Копії тез також були надіслані його церковній адміністрації та деяким відомим богословам для обговорення.

     Як відомо, у «95-ти тезах» Лютер критикував практику продажу індульгенцій, які, за думкою тих, хто їх запровадив, мали скорочувати час перебування душі в чистилищі або, в особливих випадках, як це начебто мав робити «особливий випуск» індульгенцій 1517 року, повністю «визволяти» душу померлого віруючого із чистилища. Ми розуміємо, що доктрини про чистилище й індульгенції не мають нічого спільного зі Святим Письмом. Це саме той випадок, коли доречно пригадати слова Нашого Господа Ісуса Христа, промовлені до фарисеїв: «Занехаявши заповідь Божу, передань людських ви тримаєтесь. <…> Порушуючи Боже Слово вашим переданням, що його самі ви встановили» (Мр.7:8а,13а). Цікаво, але у своїх «95-ти тезах» Лютер ще не ставив під сумнів ані існування чистилища, ані владу папи чи законність випуску цією владою індульгенцій.

     Згадаймо, що стало приводом для оприлюднення «95 тез». Прості неосвічені християни дивилися на індульгенції, як на документ, що дає прощення, визволяє від гріхів, визволяє не тільки від чистилища, але й від пекла. Якщо говорити богословською мовою, то вони сприймали індульгенції як «засіб благодаті». Красномовний «проповідник» індульгенцій Тетцель «працював» біля Віттенберга, і багато парафіян Лютера йшли і купували індульгенції, а потім з радістю повідомляли свого духовного отця про те, що вони отримали (часто за останні гроші) прощення для себе, для своїх дітей та для померлих родичів. Тетцель майстерно експлуатував любов людей до родичів та стан непевності людей щодо долі душі у вічності. Отже, родзинками «проповідей» Тетцеля були такі заклики: «Хіба ви не чуєте голоси ваших мертвих родичів та інших людей, які кричать до вас і кажуть:“Пожалійте нас, ми несемо жахливе покарання та тортури, від яких ви можете визволити нас за невелику суму?”… Хіба ви не хочете отримати ці листи індульгенції всього за кілька монет? Бо як тільки задзвенить монета у скарбничці, тоді вистрибне душа із Чистилища на Небеса!»

     Лютер був шокований тим, що грішників відсилали не до прощення, яке Христос здобув для них, а до фальшивого покладання на фальшивий документ.

Saint Raphael Catholic Church Springfield Ohio - stained glass Upon this Rock detail - St. Peters Basilica Насправді метою продажу індульгенцій було збагачення римської Церкви: від місцевих єпископів (у випадку із Лютером це був архієпископ Альберт Бранденбурзький) і аж до папи Лева Х у Римі. Лютер не знав усіх деталей «грошорозподілу». Нині відомо, що кошти йшли на фінансування будівництва собору Святого Петра у Римі та на купівлю ще одного (третього) архієпископства для Альбрехта. Останнє було звичайною практикою середньовічної церкви: людина могла займати більш ніж одну посаду, а щоб отримати її – платила гроші. Ця сумна практика називається «симонія», термін походить від імені ворожбита Симона із Дій 8:9-24, який хотів за гроші набути дар передавати специфічні дари Духа Святого та, можливо, за гроші «продавати» ці дари далі. Отже, Альбрехт, подібно до Симона-ворожбита, також сподівався отримувати ще більше прибутків, але спочатку мав вкласти гроші «в бізнес». Сучасний сленг пропонує специфічний термін. Це слово солодко звучить для вух як українських можновладців, так і для вух багатьох менеджерів вищих, середніх та навіть найнижчих ланок. Це «відкат». Саме таку комбінацію розігрували папа римський Лев Х та архієпископ Альбрехт Бранденбурзький за участі «проповідника» Тетцеля. Хоча Лютер і не розумів деталей саме цієї фінансової схеми, але він розумів загальний принцип, який і підсумував у тезах 27 та 28: «Вони проповідують тільки про людські доктрини, які кажуть, що як тільки монета задзвенить у скарбничці – душа вилетить із Чистилища. Коли монета задзвенить у скарбничці – збільшується жадібність».

   Зауважмо, що коли Мартін Лютер оприлюднив «95 тез», то він, у першу чергу, виступив не як борець проти корупції в Церкві, але як парафіяльний пастир, який служить пастві, даною йому Господом. Корисним буде перечитати ще кілька тез Лютера із 95-ти. «Теза 1. Коли наш Господь та вчитель Ісус Христос сказав, “Покайтеся” (Mт. 4:17), Він хотів, щоб усе життя віруючих було сповнене розкаяння». Таким чином Лютер привертає увагу до того, що людина не повинна намагатися знайти легкий шлях: отримати фальшиве прощення і фальшивий мир за гроші, купуючи, наприклад, індульгенцію. Є приказка: за все в житті треба платити, і найдешевше платити – грішми. Лютер же привертає увагу до наших щоденних особистих стосунків із Господом. А Сам Господь говорить: «Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста та й за Мною іде!» (Мр. 8:34). Лютер прекрасно розумів зі Слова Божого та з власного християнського досвіду, що боротьба із гріховною плоттю важка. Що ця боротьба триває щодня, що ми потребуємо щоденного покаяння і щоденного прощення.

Baptism window   Ця теза нагадує нам пояснення Лютером Таїнства святого Хрищення у Малому Катехізисі: «Хрищення водою… означає, що старий Адам у нас має бути втоплений щоденним каяттям, і мусить померти з його лихими вчинками та бажаннями, і що замість нього повинна щоденно поставати та воскресати нова людина, яка житиме перед Богом у праведності та непорочності вічно» (МК 4:11, 12). І тут нам доречно підкреслити, що зрілими творами Мартіна Лютера є саме його пізніші твори, зокрема Малий та Великий Катехізиси (1529р.). А зрілими творами Лютеранської Реформації є саме віросповідні книги: від Ауґсбурзького віросповідання до Формули Злагоди. Але в «95-ти тезах» ми вже бачимо фундаментальні ідеї Реформації, хоча деякі з них – тільки в зародку.

     А тепер звернімося до кількох тез, які вже стосуються серцевини Лютеранської Реформації, до тез, які говорять про Євангеліє, про благодать, про прощення:

    «Теза 6. Папа не може забрати жодної провини, він може оголосити та показати, що Бог їх забрав». «Теза 37. Будь-який християнин, який істинно розкаюється, живий або мертвий, бере участь у всіх благословеннях Христа і Церкви; Бог дарує йому це, навіть без листа індульгенції». «Теза 62. Істинний скарб церкви – це найсвятіше Євангеліє та благодать Бога». Нагадую тему цього розділу: «Початок, або У пошуках Скарбу»…

     І, нарешті, останні тези: «Теза 92. Таким чином, геть від усіх тих пророків, які говорять народу: Мир, мир... але нема ніякого миру». «Теза 94. Християн треба закликати старанно подумки слідувати Христу через покаяння, смерть та пекло». «Теза 95. І тому будьте впевнені, що ввійдете на небеса через багато страждань, а не через фальшиву безпеку миру».

Colmar StMatthieu 52  Ми бачимо, що Лютер у першу чергу переймався спасінням душ і його вчинок із оприлюдненням 95-ти тез (які мали назву «Дебати проти сили та вартості індульгенції») був виявом його турботи про душі: і про душі, ввірені йому особисто, і про душі в усій Церкві. На мою думку, тут Лютер виступив як практичний богослов. Але ми часто забуваємо, що трохи раніше він виступив як доктринальний богослов, запропонувавши для обговорення 97 тез під назвою «Дебати проти схоластичного богослов'я», в яких він висловив сумнів щодо розуміння середньовічними богословами того, яким чином людина може спастися[b].

  Отже, спочатку Лютер розіслав для обговорення «97 тез проти схоластичного богослов’я» у провідні університети, але ніхто з богословів не відгукнувся на запрошення подискутувати. Це розчарувало Лютера. Разом з тим, Лютер ніяк не очікував, що його «95 тез проти індульгенцій» викличуть такий ажіотаж та призведуть до таких радикальних наслідків. Історики говорять, що одна із копій «95 тез» потрапила до видавця, який побачив у цьому документі потенційний «бестселер». Певно, видавець добре заробив. Бо за два тижні «95 тез» облетіли всю Німеччину. Очевидно, видавець здивувався цьому успіху менше, ніж Лютер.

    Знаний біограф Лютера пише про успіх тез: «Він [Лютер] був схожий на чоловіка, який у повній темряві піднімався по тісних гвинтових сходах всередині дзвіниці давнього собору. У темряві, шукаючи на що опертися,він простягнув руку – і рука схопилася за мотузку. І, почувши дзвін, він остовпів»[1].

 

Частина ІІІ: Чим Реформація не є? (Питання 3)

та «Чим же Реформація є насправді?»

Luther-windows-    Пізніше, згадуючи початок своєї реформаційної діяльності, Лютер казав у одній із «Застільних бесід»: «У роботу з Євангелієм я, не усвідомлюючи цього, був втягнений Богом. Якби я передбачав те, щозараз залишилося в моєму минулому, я б ніколи не зайнявся цим. Але мудрість Божа вище мудрості людської. Бог просто затулив меніочітак, як коню, якому надягають шори перед подорожжю. І тому на самому початку сказав я в своїй кімнатці нашому Господу Богу з усією серйозністютавідусього серця, що якщо Він хоче втягнути мене у гру, то нехай веде її тільки для Самого Себе, а мене нехай оберігає від того, щоб я не примішував до цього себе, тобто свою мудрість. Цю молитву Він почув. І потім Він був милостивий до мене!»[2]

   Мене просили так скомпонувати есе, щоб його проголошення торкалося сердець делегатів Собору. Я обрав цю цитату Лютера з двох причин. Почну з другорядної. Думаю, не один пастир УЛЦ нині міг би підписатися під цими словами Мартіна Лютера: «Якби я передбачав…, я б ніколи не зайнявся цим». Але якщо ми тут, якщо ми й далі служимо своїм громадам, якщо наші миряни знайшли час приїхати сюди, то всі ми визнаємо, що справа, якою ми займаємося, – справа не наша, але Божа. Що насправді, це Сам Господь веде нас. Отже, Лютер, який у свідомості світу є головним натхненником Реформації ХVІ-го ст., насправді сповідує, що він був тільки Божим знаряддям у Реформації Господом Своєї Церкви.

   Іншого разу доктор Лютер негативно реагує на використання терміну «лютерани» щодо прихильників Реформації: «Як можу я, старий смердючий труп, яким я є насправді, дійти до того, що діти Христові називають себе моїм огидним ім’ям? Ні, любі друзі, так не годиться; давайте відкинемо ці сектантські назви і будемо називати себе християнами на честь Того, Чиє вчення маємо»[3].

     Таким чином, як не парадоксально це звучить, але Лютеранська Реформація не є ані Реформацією Мартіна Лютера, ані справою людини взагалі. Проти цього виступав сам Лютер. Він, як вірний учень Писання, як всі пророки Старого і Нового Заповіту, приписує всю славу Богу. Soli Deo Gloria! – Одному Богу Слава!

     Приписують всю славу Богу в Реформації і наші віросповідання: «Через те що в ці останні часи Бог з особливої благодаті вивів Свою правду знову із темряви папства на світло через вірне служіння цінного мужа Божого, доктора Лютера, і проти перекручень папства, як також інших сект, зібрав ту саму доктрину з Божого Слова у статті та розділи Ауґсбурзького віросповідання, то ми віросповідно приймаємо також перше, незмінне Ауґсбурзьке віросповідання (не через те, що воно було упорядковане нашими богословами, а через те, що воно було виведене із Слова Божого і твердо та добре на ньому основане…» (ФЗ.Ч.2. «Про вичерпний підсумок» п.5). Отже, Лютеранська Реформація є Реформацією Богом Своєї Церкви[c].

 

Частина ІV: Знайдення Скарбу

martin-luther-95-theses     Повернімося до Лютера, який, підготувавши свої «95 тез», отримує такий неочікуваний резонанс. Усі історики говорять, що «95 тез» з’явилися дуже своєчасно, бо Лютер висловив ті настрої, які вже панували по всій Німеччині, але не були так чітко висловлені. Інакше кажучи, він був почутий, бо люди хотіли це почути. Питання, які поставив Лютер, хвилювали людей. Але чому «97 тез» не викликали такого ажіотажу, як «95 тез»? У чому різниця? Чи справа тільки в тому, що «97 тез» не потрапили до видавця, який хотів заробити?

     У «97 тезах» Лютер ставив питання про повну зіпсованість людини, про неможливість для природної людини «любити Бога усім серцем», про хибність ідеї співпраці ненаверненої природної людини із Богом у спасінні, про спротив природної людини благодаті Божій, про хибність покладання на добрі справи для спасіння. Але всі ці питання виглядали теоретичними, «далекими від життя». А в «95-ти тезах» Лютер показав, що гроші, які витрачалися на індульгенції, витрачалися намарно як у масштабі кожної християнської родини, так і в масштабах усієї Німеччини, бо насправді духовної користі від цього не було, а до того ж гроші йшли на збагачення кліру, а особливо папського престолу в Римі, на збагачення людей в іншій країні – в Італії. І тоді ці тези були почуті.

     У наш цинічний час більшість людей схильна все зводити до грошей і сексу. Таким чином і Реформація для багатьох виглядає як історичний епізод, під час якого видатний муж виступив як революціонер, що запропонував «дешеву» церкву (без індульгенцій та надмірних витрат, наприклад, на будівництво собору Св. Петра у Римі) та звільнив багатьох людей від обмежень целібату, подарувавши сімейне щастя тисячам колишніх ченців та черниць. Великий крок у історії людства, ще один крок – і ми ввійдемо в Просвітництво, яке поставить питання про звільнення людини не тільки від зловживань у Церкві, не тільки про очищення Слова Божого від перекручень, але поставить питання про «звільнення» людини та суспільства від самої Церкви та від Слова Божого, і, кінець кінцем, «звільнення» від сумління, «звільнення» від почуття сорому за гріх. Особливі плоди Просвітництво принесе у ХХ ст., ці плоди ми пожинаємо і зараз, напередодні 500-ї річниці Реформації. Бо цинізм нашого часу щодо того, що людиною можна маніпулювати, як твариною, використовуючи грошові чи сексуальні домінанти, – усе це вкорінене у марксизмі, фрейдизмі та дарвінізмі, глибше – в тому ж Просвітництві XVIIIст., у псевдогуманізмі[d], де в центр поставлена людина, а не Бог.

     Але навіть у наш «просвітлений» цинізмом постмодерний час, коли кожному ще й дозволяється мати свою думку, свою «правду», людей не задовольняє такий стан речей. Люди тягнуться до чогось вищого, люди все одно задумуються про вічність…

   Що стосується початку XVI ст., то це була «епоха віри». Дуже мало людей тоді мали сумнів щодо існування надприродних сил. Мало того, вони знали, що істинний Бог – це Триєдиний Бог Біблії. Особливе ж зацікавлення в релігійних питаннях було в Німеччині та в Північній Європі загалом. Інша справа, що в більшості випадків віра прикладалася не до належного об’єкту. Дослідники говорять про піднесення так званого руху народного благочестя, який охопив і аристократію, і найширші народні версти. Великий наголос у цьому русі був зроблений на замовленні поминальних мес за мертвих. Люди переймалися долею душі у вічності, зокрема часом її перебування в чистилищі. Церква ж відсилала людей до власних діл, якими мала набуватися праведність (купівля індульгенцій – крайній вияв ідеї виправдання грішника власними ділами). Але навіть якщо людина й чинила добрі справи, вона ніколи не була певна, що зробила їх достатньо для спасіння. Отже, люди хотіли мати певні відповіді на питання, що стосувалися життя і смерті: «Так чи Ні? Небеса чи пекло?» Але середньовічна церква певних відповідей не давала.

monk stain glass     Один із істориків наводить приклад[4]. Саме в той час, коли Лютер ще не знав Милостивого Бога, а намагався набути спасіння ділами в чернечому стані, в Італії були група молодих аристократів. Вони також були переймалися питанням спасіння. Вони мали регулярні дискусії на тему: «Чи може людина спастися тільки тоді, коли зречеться всього і піде в монастир, чи можна спастися і в світі?» Ці молоді аристократи так і не дійшли згоди. Отже, 1510 року група поділилась навпіл: одна частина «зреклася» світу, інша – залишилась у світі. Цікаво, що теологи не могли дати їм відповіді на це просте питання молодого чоловіка із Євангелія: «Що маю зробити я доброго, щоб мати життя вічне?» (Мт. 19:16). Але це питання і поставив Мартін Лютер: «Яким чином людина може спастися? І чи може людина мати певність у своєму спасінні?» «І чи може взагалі вона “зробити щось добре“у справі спасіння?»

   Вище ми говорили про реальну причину випуску індульгенцій 1517 року. Це збагачення вищих посадовців церкви. Але індульгенції, як і доктрина про чистилище, мали й «богословську» складову, яка була пов’язана з непевністю і мирян, і кліру щодо прощення гріхів. Церква не мала певних відповідей щодо гріхів, які віруючий все одно чинить через спокуси диявола, світу та власної гріховної плоті. Церква не мала відповіді щодо заплати за ті гріхи, за які, з якоїсь причини, віруючий не отримав прощення від священика у приватній сповіді, чи, отримавши відпущення, не встиг виконати покладену на нього епітимію[e]. І тоді було запропоноване вчення про чистилище. Хоча догмат про чистилище був прийнятий тільки 1439р., насправді вчення склалося раніше. І вчення про чистилище, і продаж індульгенцій мали нести втіху (як це не парадоксально звучить щодо мільйонів років мук у чистилищі, але принаймні це виглядало краще, аніж вічні муки у пеклі).

MartinLutherWindow   Очевидно, що непевні відповіді на надважливі питання, як і фальсифіковані відповіді на надважливі питання, породжують сумніви і стимулюють пошуки. Взагалі епоха Відродження підготувала ґрунт для Реформації. Саме тоді виник рух «Ad fontеs» – «До джерел». У богослов’ї це означало – «До Джерел Біблії та праць отців ранньої Церкви». Друга половина ХV – початок XVI ст. стали гарним часом, щоб особливо озброїти зацікавлених і в доступі до джерел, і в розумінні джерел. Так, 1453 року відбулося падіння Константинополя, внаслідок чого багато грекомовних богословів (а Новий Заповіт написаний грецькою) емігрували на Захід. У цей же час в Європі винайдено книгодрукування. На початок XVI ст. уже були видані грецький Новий Заповіт з коментарями та зібрання праць провідних отців Церкви (зокрема, Августина). А коли офіційна церква не давала зрозумілої відповіді на насущні питання, коли велика частина кліру, особливо вищого, себе дискредитувала, бо в пам’яті був ще час, коли двоє, а то і троє людей називали себе римськими папами та воювали один з одним, коли в Церкві ще були свіжими ідеї руху консиляризму[f] (тобто, що Собор Церкви має вищу владу, аніж папа римський),– тоді люди вже були підготовлені почути голос Лютера. Тим паче, що зробивши практичні висновки із його критики, можна було скасувати дуже витратні статті бюджету…

   Як відомо, Лютер був не першим реформатором цієї епохи. Найбільш відомі попередники Лютера – Джон Вікліф та Ян Гус. Вони, як і Лютер, також вивчали Біблію, вони проводили реформи на підставі самого Писання. Але Лютеранська Реформація якісно відрізняється від будь-якої іншої реформації. Відрізняється навіть у тому випадку, якщо лідери цих рухів використовують перше із гасел Лютеранської Реформації – гасло Solo Scriptura! – Саме Писання![5]. Бо коли навіть усунено зловживання в Церкві, які найбільш промовисто суперечили вимозі Святого Духа «нічого не відміняти та нічого не додавати» (5М. 4:2 та Об. 21:18-19) до Писання, тобто коли Церква нарешті зрікається авторитету небіблійних писань та усуває практики, що суперечать Біблії (наприклад, перестає поклонятися твориву чи зрікається доктрини про чистилище та практики продажу індульгенцій), то це ще не означає, що Церква є правдиво реформованою відповідно до Божої волі. Якщо нема правильної Біблійної відповіді на головне і практичне питання, яким чином грішник виправдовується перед Богом, – тоді вся ця так звана «реформація» зводиться тільки до введення нових законів, які зазвичай беруться саме із Писання, а послух цим приписам має гарантувати спасіння, або «покращувати шанси» на спасіння.

 crucifction-5174  Отже, на відміну від Вікліфа, Гуса та інших реформаторів, що також закликали «назад до Джерел Писань», Лютер показав цілющість джерела чистого Євангелія: «Праведний житиме вірою» (Рим. 1:17, Ав. 2:4). І ця праведність – не наша, але Божа, це – праведність Христова, і дарується ця праведність через віру, саме через покладання на Ісуса: і на Його виконання Закону і на Його Голгофську жертву: «Бо Того, Хто не відав гріха, Він учинив за нас гріхом, щоб стали ми Божою праведністю в Нім» (2Кор. 5:21). І навіть сама спасаюча віра – не наша заслуга, але дар Божий: «Бо спасенні ви благодаттю, а це не від вас, то дар Божий, не від діл, щоб ніхто не хвалився» (Еф. 2:8, 9).

  Це відкриття Лютером Божої правди Писання, до якого Бог привів його через величезні духовні боріння, ми бачимо вже в 95-ти тезах: «Теза 37. Будь-який християнин, який істинно розкаюється, живий або мертвий, бере участь у всіх благословеннях Христа і Церкви; Бог дарує йому це, навіть без листа індульгенції».

     Це та Божа правда, яку трохи раніше Лютер геніально висловив у одному з листів: «Господи Ісусе, Ти моя праведність, а я – Твій гріх. Ти взяв на себе те, що є моїм і віддав те, що є Твоє».

    Це та правда, яку згодом, 25 червня 1530 р., було викладено в Ауґсбурзькому віросповіданні: «Серед нас навчається, що люди не можуть заслужити прощення та виправдання перед Богом своїми власними ділами чи обітницями, але що ми одержуємо прощення гріхів і стаємо праведними перед Богом з благодаті, заради Христа, через віру, коли віримо, що Христос страждав за нас, і що заради Його наші гріхи прощено, і нам дано праведність і вічне життя. Тому що Бог вважатиме та зараховуватиме цю віру за праведність, як-то каже Павло в Посланні до римлян 3:21-26 і 4:5» (АВ IV:1-3).

baptism--from-stained-glass-window    Саме тому, що Євангеліє та Божа благодать є істинним скарбом Церкви (як це виголосив Мартін Лютер у 62-й тезі), саме тому і Лютер, і лютеранські князі Німеччини ладні були швидше віддати своє життя, аніж піти на компроміс у справі віросповідання. Бо Господь «Своєю милістю відродив» їх «на спадщину нетлінну й непорочну та нев’янучу, заховану в небі» (1Петр. 1:3б-4а). Бо вони знали, «що не тлінним сріблом або золотом відкуплені <…> були від марного життя<…>, але дорогоцінною кров’ю Христа, як непорочного і чистого Ягняти» (1Петр.1:18, 19 та МК 2:4).

   Скарб Церкви і Скарб Реформації – це Євангеліє, це прощення гріхів заради Христа. Цей Скарб приходить до нас у Слові. Цей Скарб приходить до нас з водою нашого Хрищення. Цей Скарб приходить до нас у Таїнстві Господньої Вечері – бо це істинне тіло нашого Господа Ісуса Христа, що видається на прощення наших гріхів, бо це істинна кров нашого Господа, що проливається на прощення наших гріхів. Скарб Церкви і Скарб Реформації – це Сам Христос, але не Христос Законодавець (Яким Його часто бачать), але Христос – Агнець Божий, Христос – Викупитель. Скарб Церкви – це Ісус на хресті, який вигукує: «Звершилось!», і таким чином у Своїй смертельній агонії об’являє, що Він сповна заплатив за гріхи всього світу і за мої гріхи особисті. Отже, Христос – Скарб Церкви, бо Він – Альфа і Омега, Він – Початок і Кінець. Кінець нашого гріха і Початок нашого життя вічного! Solus Christus – Тільки Христос!

 

Частина V: Належне ставлення до Скарбу Євангелія

Sacrament     Що роблять люди, коли знаходять скарб? Вони бояться його втратити, вони його дуже цінують, вони готові віддати навіть все своє майно заради того, щоб мати цей скарб (Мт.13:44-46). Це маємо робити і ми із Скарбом Євангелія. Але є інша сторона ставлення людей до матеріального скарбу, і ми не маємо поділяти цей інший підхід. Зазвичай люди не говорять про скарб, але ховають його від інших. Євангеліє – особливий скарб. Його вистачає для всіх. І тому тут доречно порівняти відкриття Євангелія із знайденням колодязя у пустелі. Людина, яка знайшла воду в пустелі, кличе пити всіх… Так само з Євангелієм. Адже й саме Слово Боже також порівнює себе із Живою Водою.

    Отже, Лютер відкрив у Слові Божому чисте Євангеліє – повне і безкоштовне прощення гріхів в Ісусі. І Лютер закликав усіх прийти та пити з кришталевого джерела Євангелія. Це відкриття настільки шокуючи несподіване саме тому, що тисячі пастирів та тисячі тисяч писемних мирян читали Біблію мало не 1500 років, але після Богом натхненних Апостолів, які й записали Новий Заповіт, аж до Лютера ніхто цього так чітко не бачив.

     Отже, чому цієї доктрини ніхто не помічав? Бо вона суперечить нашій гріховній природі, суперечить всьому тілесному досвіду, суперечить природній релігійності, відповідно до якої ми хочемо, щоб нас хвалили, ми хочемо спасатися ділами, нам приємно віддати останню копійку за індульгенцію тільки для того, щоб Бог нас похвалив за нашу жертовність, щоб Бог похвалив нас за те, що ми хоча б трохи допомогли Йому. Таким чином, доктрина виправдання вірою суперечить нашій гордині.

Martin Luther St.-Michael-Kirche     Лютеранська ж Реформація на підставі Писання показала, що ми спасенні самою благодаттю. Що чисте Євангеліє – це повне прощення гріхів благодаттю Божою – Solo Gratia! – Самою Благодаттю!

     Як же поставились до відкриття Лютера?

   Більшість середньовічної Церкви – не прийняла. Більшість залишилась під владою папи. На заклик Лютера, чи краще сказати, на заклик Господа: «Коли прагне хто з вас – нехай прийде та п’є!» (Ів.7:37б), – світ відповідає: «Це – міраж». І йде повз чисте джерело Євангелія, обтяжений гріхом, змучений спрагою, не маючи миру в душі… Знайома картина для кожного євангельського віруючого.

     Можна пригадати 1920-30-ті рр., коли завдяки підтримці німецьких та інших місіонерів у Західну Україну приходить чисте Євангеліє та організовується УЄЦАВ. Хоча, оглядаючись назад, цей час нам здається «золотим віком» нашої Церкви, все ж, незважаючи на всі успіхи місійної роботи, маємо визнати, що це був обмежений розквіт. Принаймні це так виглядає, адже більшість залишилась у папстві. Незабаром прийшли НКВД-исти та «зрівняли» євангеликів у правах з папістами, бо фізично ліквідували і тих, і інших.

   Пройшло ще кілька десятиліть. І ось американські місіонери у Східній Європі, зокрема в Україні, закликали прийти і пити чисту воду Євангелія. Того самого Євангелія, яке показали Лютер та інші отці Лютеранської Реформації. Але і на початку 2000-х, і зараз наша Церква не була і не є великою. Звісно, ми хочемо знайти причини: чому так і що треба робити краще. Звісно, ми, будучи грішниками, багато речей робили і робимо недосконало. Нам є над чим працювати, щоб Євангеліє через нас досягало неспасенних краще. До цього питання ми ще повернемося.

Gifts of the Holy Spirit Stained glass     Але є одна річ, яку нам покращувати не можна: це саме Євангеліє. Бо це Скарб Божий. Це – не наше. Коли намагаються покращити досконале – його тільки псують. І крім того, Євангеліє – це єдине, що відрізняє Християнство від нехристиянських релігій. І навіть у Християнстві – єдина Церква, яка навчає Біблійної доктрини про виправдання «самою вірою», – конфесійна Лютеранська.

   Так, римський католицизм не прийняв 6-ї тези Лютера: «Папа не може забрати жодної провини, він може оголосити та показати, що Бог їх забрав». Натомість, Тридентський собор наклав анафему на всіх, хто навчає Біблійної доктрини виправдання самою вірою. Цієї доктрини не прийняла і Східна Православна Церква. І навіть протестантизм, який погоджується з доктриною «спасіння по вірі», навіть протестантизм, починаючи від кальвінізму і аж до новітніх церков, включає в поняття віри покірність та додає до ознак правдивої Церкви ще й церковну дисципліну (це прекрасно показав Г.Зассе[6]). Таким чином, більшою мірою (як у сучасних адвентистів), чи меншою (як у новітніх «вільних» харизматичних церквах), але насправді ми бачимо не одну, а дві умови для спасіння: віра та необхідність чинити добрі справи саме для спасіння чи впевненості в спасінні. Святе ж Письмо категоричне: «А всі ті, хто на діла Закону покладається, – вони під прокляттям» (Гал. 3:10а). «Бо коли набувається праведність Законом, то надарма Христос був умер» (Гал. 2:21б). Якщо віру ми починаємо розуміти як покору, тоді ми залишаємося без Христа. Замість Христа нами починає керувати Магомет. Тоді ми стаємо ісламістами, бо «іслам» і перекладається як «покора». Тоді ми стаємо юдеями, що покладаються на діла Закону та відкидають Христа.

     І, можливо, у декого з нас виникає спокуса бути «трохи мусульманами» з двох причин. Перша причина – це той старий Адам усередині нас, який хоче спастися ділами. Але у старого Адама нема майбутнього в Царстві Небесному. Він мав померти в нашому Хрищенні, а через те, що ми ще не на Небесах, він також ще трохи живий, але має топитися щоденним каяттям у воді нашого Хрищення.

    По-друге, декому з нас може хотітися бути хоча б «трохи мусульманами», бо, ймовірно, всі ми воліли б кращої церковної дисципліни. І найлегше її досягти, коли мотивувати парафію «необхідністю добрих справ для спасіння». Я слухав дві телевізійні проповіді одного дуже популярного протестантського проповідника. У першій він чудово говорив про спасіння по вірі. На початку другої ж сказав приблизно таке: «Брати і сестри! Я вам чесно кажу, що не знаю, як, відповідно до Біблії, людина спасається: самою вірою чи вірою і ділами?» У другій проповіді він багато говорив про діла, а після закінчення на екрані з’явилася інформація про всі ті служіння церкви, які треба підтримувати своїми пожертвами. Я думаю, що того разу вони зібрали гарні пожертви.

luthers rose stainedglass    Але Слово Боже, коли говорить про спасіння, то говорить тільки про благодать Христову та накладає анафему навіть на Ангола з неба, коли б він благовістив іншу Євангелію (Гал.1:7, 8). Бо виправдання грішника вірою заради Христа – це ключ до розуміння всього Писання. І це третє гасло Лютеранської Реформації – Solo Fide! – Самою вірою! Наші віросповідання свідчать: «В даній статті не можна поступитися нічим, ані відмовитися, навіть якщо небо і земля будуть зруйновані, і все інше не існуватиме. Бо, як каже святий Петро: “І нема ні в кім іншим спасіння. Бо під небом нема іншого Ймення, даного людям, що Ним би спастися ми мали“ (Дії 4:12)» (Шм. Ст. Ч.ІІ:5).

    Відомо, що отці Реформації не були церковними сепаратистами. Вони всіма силами воліли зберегти єдність Церкви. Але згодом євангеліки змушені були припинити практикувати спільноту із Римо-Католицькою Церквою саме через нерозуміння братами римо-католиками доктрини про Виправдання.

    Бо від правильного розуміння доктрини про Виправдання залежить, «чи Церква стоїть, чи вона падає». Падає, як ми бачили, у легалізм. Чи як побачимо далі, в лібералізм. Отже, якщо ми навіть цінуємо Скарб Євангелія понад усе, якщо ми навіть говоримо про нього іншим, то чи правильно ми говоримо?

 

Частина VI: Чи належно ми використовуємо Скарб Євангелія?

light-from-stained-glass-window    Майже 500 років ми чуємо різні варіації думки: «Розглядати все Писання в світлі однієї доктрини – навіть доктрини про виправдання вірою – неприродно, адже це вводить дисбаланс у богослов’я. Внаслідок такого проповідування люди почнуть грішити без страху за покарання».

     Особливо болісно нам чути це нині, бо наступне питання наче продовжує перше: «Чому Лютеранська Церква є однією з тих, в яких виник та розквітнув богословський лібералізм, що у своїх сучасних крайніх виявах характеризується схваленням шлюбів гомосексуалістів та запровадження служіння відкритих гомосексуалістів у церкві?»

    І, нарешті, третє питання, яке вже стосується фундаменту християнської віри: «Чому в конфесії, яка запропонувала під час Реформації гасло Solo Scriptura!, такими темпами відбувається зречення доктрини про непомильність Біблії як істинного Слова Божого?»

     Очевидно, що 2-ге та 3-тє питання тісно пов’язані, навіть складають єдине ціле. Але це ніяким чином не означає, що вони тісно пов’язані із першим. Звісно, у нас є відповіді щодо 2-го та 3-го питань. Ми можемо відповісти як християнські історики та послатися на проблему освіти майбутніх пастирів у світських державних університетах, де їх вчили невіруючі професори, та на те, що в державних церквах Європи пастирі, служачи світським володарям, а не пастві, перетворились на державних чиновників. Це правда, але ліберальна ЄЛКА (Євангельська Лютеранська Церква Америки), що є найбільшою Лютеранською Церквою США, не є державною. Можливо, кращою відповіддю буде духовна: найбільше, що ненавидить диявол – це чисте Євангеліє. І він ладний зробити все можливе, щоб люди від Євангелія відвернулися. Зокрема, дискредитувавши доктрину про спасіння «самою вірою».

Saint Jude stain glass     Тут доречно звернутися до Писання: «Я признав за потрібне писати до вас, благаючи боротись за віру, раз дану святим. Бо крадькома повходили деякі люди, на цей осуд віддавна призначені, безбожні, що благодать нашого Бога обертають у розпусту...» (Юд. 3б-4а). Як бачимо, зловживання благодаттю почалося з самого початку, вже в Апостольській Церкві. Святий Дух і Св. Юда свідчать: «За останнього часу будуть глузії, що ходитимуть за своїми пожадливостями та безбожністю» (Юд. 18). А «Писання не може порушене бути» (Ів.10:35б). Тому напади диявола із середини Церкви (чи то через «деяких людей» апостольських часів, чи то через розпусних римських пап часів Ренесансу та Реформації, чи то через сучасних лібералів) так само природні та очікувані, як і зовнішні переслідування Церкви часів Нерона, Сталіна чи нині в фундаменталістських мусульманських країнах. Писання, яке не може бути порушене, пророкує атаки на Церкву і ззовні, і зсередини. Це треба приймати як даність. Мабуть, ми нічого не зможемо зробити з тими, хто грішить проти Духа Святого та свідомо руйнує Церкву. Але свідоме зловживання Євангелієм одними людьми не повинно бути причиною того, щоб ми бачили проблему в самому Євангелії. Лицемірство одних не має ставати причиною того, щоб ми обмежували Євангеліє для інших – для тих, хто його потребує. Лицемірство одних не повинно ставати причиною занепадання нашого духу, причиною нашого впадання в легалізм чи, не дай Бог, відпадання від віри.

     Святий Дух і Святий Юда закликають нас «боротись за віру» (в.3), «будувати себе найсвятішою вашою вірою» (в.20), «берегти себе у Божій любові» (в.21) та берегти паству: «І до одних, хто вагається, будьте милостиві, спасайте і виривайте з огню, а до інших будьте милосердні зі страхом, і ненавидьте навіть одежу, опоганену від тіла!» (в.22, 23). 

cranach gesetz und gnade gotha-1400 

Лукас Кранах Старший (1472-1553). Закон і Євангеліє (1529).

 

     Один професор жартома навчав нас у семінарії: «Якщо ви не знаєте правильної відповіді на питання, кажіть «Ісус Христос». У 9-ти із 10-ти випадків ви вгадаєте. А на 10-й раз правильна відповідь буде «Закон і Євангеліє». Правильне використання Скарбу Євангелія – це належне застосування в навчанні та проповідувані доктрин про Закон та Євангеліє. Лютер вважав того, хто вміє правильно застосовувати ці доктрини, справжнім доктором богослов’я. А К.Ф.В. Вальтер формулює ХХV тезу своєї знаної праці: «Слово Боже розділене неправильно, коли в ученні не домінує Євангеліє». Протягом усього есе ми тримались цієї тези. Але нам потрібен і Закон. Ми повинні його застосовувати і до себе, і до пастви.

    Нас тут не цікавить 1-ше використання Закону[g]. Але нам потрібно вміти застосовувати Закон у 2-му використанні: як Дзеркало, яке показує грішнику його огидність в Божих очах, чи як Молот, що розбиває серце нерозкаяному грішнику. Таким чином Закон застосовується до ще ненаверненого грішника: до того, хто Бога не знав ніколи, чи до того, хто відпав від Бога. Але відродженим Святим Духом грішникам потрібен Закон у 3-му використанні, Закон як «світильник для ноги» віруючого.

Martin Luther  вітраж     І нам треба розуміти, коли потрібна більша порція Закону, а коли – Євангелія. Цей розділ ми почали з того, що нас, лютеран, звинувачують у тому, що ми «передаємо куті меду» – даємо забагато Євангелія. На рівні доктринальному нас звинувачують помилково: Євангеліє має домінувати. Бо Сам Христос-Агнець Божий домінує над Христом-Законодавцем (чи над Христом-Тлумачем Закону). Хоча на рівні практичному ми можемо справді «передавати куті меду». І якщо ми проповідуємо тільки Євангеліє без Закону (хоча я твердо вірю, що такого у нас не може бути), тоді, як це не парадоксально, Євангеліє перестає бути Євангелієм. Тоді проповідниця перетворюється на телеекран, що транслює черговий солоденький серіал. А громада може перетворитися на хіпову комуну, що поділяє гасла «Мир та любов!», але нічого не знає ані про Святість Божу, ані про гнів на гріх, ані про Закон, ані про Виконавця Закону, ані про покаяння, ані про служіння ближньому в любові. Хіпі не мають тривалих соціальних зв’язків. Тож не дивно, якщо такі люди легко зникають із Церкви та йдуть кудись далі. Та й на вигляд хіпі подібні до тих, хто «благодать нашого Бога обертають у розпусту» (Юд. 3б). Не дивно, якщо зал для богослужінь у такій громаді спорожніє. І юридична ліквідація такої спільноти тільки засвідчить, що духовно вона померла давно.

  Ця картина мені нагадує ліберальне «лютеранство». Але й нам треба берегтися від такого падіння: так само берегтися від падіння в бік лібералізму, як і у бік легалізму. Щодо цього у Лютера є афоризм: «Світ, як п’яний мужик на коні: скільки його не підсаджуй у сідло з одного боку, — він все одно падає на інший бік». Хоча ми і не зі світу, але ми живемо в світі, світ нас спокушає, диявол атакує, а в нас самих усередині є «п’ята колона» диявола і світу – наш старий Адам. Через нашу стару природу ми також часом падаємо то на один, то на інший бік. Мій скромний життєвий досвід спостереження за п’яними та дані клінічної токсикології   показують, що дія алкоголю на організм характеризується зміною станів ейфорії та депресії. П’яному то «море по коліно», то він чимось наляканий, йому соромно за щось, то йому шкода себе і він плаче над собою. Також п’яний небезпечний для інших та для себе самого: може травмуватися чи в розпачі накласти на себе руки.Духовне сп’яніння також характеризується чи то самовпевненістю, чи то страхом перед покаранням. Отже, диявол намагається перетворити нас у тих п’яниць, які падають з коня в один із боків: чи в магометанський легалізм, чи в безтурботний лібералізм. Павло говорить: «Через це не будьте нерозумні, але розумійте, що є воля Господня. І не впивайтесь вином, в якому розпуста, але краще наповнюйтесь Духом» (Еф. 5:17-18). А Сам Господь підбадьорює: «Утішитель же, Дух Святий,… навчить вас усього, і пригадає вам усе, що Я вам говорив» (Ів. 14:26). Сам Святий Дух навчить усього Закону та всього Євангелія. І допоможе належно застосовувати і Закон, і Євангеліє. І саме вміння Лютера розрізняти Закон та Євангеліє допомогло християнству побачити справжнє Євангеліє.

leinbautzen Malschwitz Kirche Luther-Fenster-    Історія і всього християнства, і нашої конфесії рясніє прикладами, коли Церква, підпавши під одну єресь та борючись з нею, впадала в протилежну. Тут ми зупинимося тільки на прикладах з історії Лютеранства. Адже навіть наші віросповідання сформульовані так, щоб триматися конфесійного «вузького шляху» та не впадати ні в яку єресь – ані в «праву», ані в «ліву». Після проголошення доктрини виправдання вірою, як і в апостольські часи, почалося зловживання благодаттю, отже, отці-реформатори були змушені у навчання більше часу приділити освяченню, підкреслюючи, що наша Церква навчає доктрини про добрі справи (але не для спасіння). Після того як була показана Біблійна доктрина священства всіх віруючих, прийшли ентузіасти, які не були покликані Церквою на служіння та стали претендувати на те, що мають прямі об’явлення від Бога. Отже, Лютер змушений був наголошувати на доктрині належного поклику на пастирське служіння. Коли почалися погроми вівтарів як «ідолопоклонницьких» місць, Лютер виступив на захист добрих традицій у Церкві, які можна використовувати в християнській свободі. Коли у запалі боротьби із помилковістю розуміння Господньої Вечері римо-католиками з’явилися ще гірші помилки – зречення правдивої присутності тіла і крові Господа, тоді отці Лютеранської Реформації змушені були присвятити десятки сторінок віросповідних книг, щоб пояснити Біблійну правду та обидва види помилок опонентів. Коли люди, звільнені від зловживань індульгенцій, перестали взагалі серйозно ставитися до підтримки служіння Євангелія, зрадівши «дешевій» Церкві, Лютер у Великому Катехізисі вживає сильні слова щодо невдячності німців та навчає їх доморядництва.

 

Частина VIІ: Чим Реформація не є? (Питання 4, 5 та 6)

    Розгляньмо ще три помилкові бачення в розумінні Реформації.

Hartha b Döbeln Stadtkirche Bleiglasfenster

    Четверте помилкове бачення Реформації в нашому есе – це її бачення Римо-Католицькою Церквою. Історики говорять про римо-католицьку контрреформацію – реакцію на Лютеранську Реформацію, також як про невід’ємну частину загальної картини Реформації XVIст. Але в чому полягали реформи римо-католиків? По-перше, вони провели моральні реформи: посилили вимоги до кандидатів на служіння та контроль за поведінкою служителів, усунувши з посад найбільш корумпованих священиків. По-друге, на Тридентському соборі вони сформулювали віросповідання, яке зафіксувало ще більший відхід від Слова Божого, ніж був у Церкві до оприлюднення «95 тез» та Ауґсбурзького віросповідання. Але по своїй суті «РЕФОРМАЦІЯ – ЦЕ НЕ РЕСТАВРАЦІЯ ФАСАДУ». І не люстрація кліру (хоча інколи це й треба робити). «РЕФОРМАЦІЯ – ЦЕ НЕ РЕСТАВРАЦІЯ ФАСАДУ», бо яким би красивим не був фасад, але якщо наріжний камінь фундаменту не Той, тоді рано чи пізно, а будова впаде. Яким би красивим не був фасад віри ззовні, але якщо Христос не живе в серці – тоді людина є «гробом помальованим».

    І тут ми можемо спокушатися тим «високим» духовним рівнем, який бачимо в Церквах, де люди стимулюються Законом. Ревність католиків відома, але вона нас як Біблійних віруючих вражає менше, аніж ревність віруючих із протестантських церков. Їх відданість ми помічаємо і в їхній глибокій обізнаності з Писанням, і в серйозному ставленні до якогось свого (часто скромного) служіння в громаді, і в матеріальних пожертвах. Ми знову задаємося питанням: «А чи не треба більше проповідувати Освячення? Може щось не так з «нашою» доктриною Виправдання?»

    Я знаю прекрасних щирих віруючих із протестантських церков, я ними захоплююсь. Але буває, що коли спілкуєшся з деякими із них ближче, то бачиш, що вони ні в якій мірі не менші грішники, аніж конфесійні лютерани. Навпаки, заколисаний видимою «вищою духовністю» такого протестанта, ти в якийсь несподіваний момент можеш бути шокований його гріховним вчинком, бо менш за все очікуєш цього саме від нього. Думаю, проблема тут у мотивації Законом. Щось схоже на мотивацію світським законом невіруючого: «Я не буду відкрито порушувати закон, бо як мінімум мене присоромлять, як максимум – покарають (штрафом, ув’язненням чи стратою)». Одній надбагатій людині приписують афоризм, який він нібито казав своїм робітникам: «Якщо ти не можеш зробити це краще, зроби, щоб це краще виглядало». Типовий фарисейський рецепт. І нам не варто заздрити, коли хтось є більшим фарисеєм, аніж ми. Бо «РЕФОРМАЦІЯ – ЦЕ НЕ РЕСТАВРАЦІЯ ФАСАДУ».

Luther und Calvin Kirchenfenster evangelische Stadtkirche Wiesloch

    Передостання помилка нерозуміння Лютеранської Реформації – це її розуміння кальвіністами. Якщо лютерани залишили в Церкві багато традицій та церемоній, що не були запроваджені в Писанні, але й не суперечили його духу, а водночас були й корисними з практичного боку, то кальвіністи намагалися забрати все, що не було запроваджене в Біблії буквально. Наприклад, у ХVІ-му столітті вони пробували буквально реставрувати структуру місцевих громад апостольського часу та заборонили використання музичних інструментів чи співу інших гімнів, окрім Псалмів із Біблії. Цей підхід показує характерний для кальвінізму легалізм. Але реставрація культури чи адміністративної структури якоїсь спільноти через такий проміжок часу ніколи не може бути точною, бо багато структур за цей час докорінно змінилося. Але «РЕФОРМАЦІЯ – НЕ РЕСТАВРАЦІЯ КУЛЬТУРИ І-го СТОЛІТТЯ!» Зазвичай зацикленість на дрібних деталях відволікає від головного. Так ті ж кальвіністи-реставратори, що були прискіпливі в деталях, виступили революціонерами в дуже важливій доктрині правдивої присутності в Господній Вечері.

    Щодо нас, лютеран, то ми маємо Біблію, ми маємо Книгу Злагоди, що проливає світло на Письмо. І також наші віросповідні книги укорінені в усьому тому доброму, що набуло християнство за 1500 років. Як відомо, перші віросповідання Книги Злагоди – це Три Вселенських Символи віри. Ми також маємо спадок сотень поколінь богословів, отже, багато цитат отців Церкви увійшли в наші віросповідні книги. І ми маємо ще надбання 495 років Реформації, що триває…

LuthersRose-East   Також ми успадкували тисячолітню традицію проповідувати на пори року за календарем. Віками сформовані серії читань зі Старого та Нового Заповітів, що пов’язані між собою, охоплюють всю Біблію і роблять при цьому акцент на найважливіших місцях. Читання за календарем дозволяють пастирю проповідувати, а громаді чути всю волю Божу: весь Закон і все Євангеліє, всі доктрини, і, зокрема, доктрину про Виправдання та доктрину про Освячення. І коли насправді проповідується саме текст (як і вимагається в нашій спільноті), тоді ми уникнемо завеликого наголосу на одній доктрині, яку особливо любить місцевий пастир. І тут ми знаходимо відповідь на «вічне» питання лютеранства: «Чи не забагато ми проповідуємо Виправдання?» Якщо проповідуємо за всією Біблією, тоді ми не зможемо мало проповідувати про Освячення. А на випадок особливих проблем у місцевій громаді, пастир у християнській свободі має повне право використати для проповіді те місце із Біблії, яке, на його думку, буде найбільш доречним саме в цей момент. Не кажучи вже про те, що ми маємо християнську свободу використовувати різноманітні форми Біблійних занять.

    Також ми маємо прекрасні літургійні традиції (Західного та Східного обрядів), а центром Літургії є проголошення Слова і належне роздавання Таїнства. Сам текст Літургії містить заклики до покаяння, сповідь гріхів та проголошення Євангелія. І тривалі літургійні традиції тим цінніші, що ми ніколи не можемо бути певні, що наше проповідування не занепаде. Це особливо актуально нині, коли більшість пастирів нашої Церкви працює на світських роботах та фізично не може приділити підготовці до проповіді стільки часу, скільки хотіли б. В історії Церкви були такі погані часи (наприклад, напередодні Реформації), коли Церква виживала тільки за рахунок літургії та Таїнства, коли Церква живилася не стільки Словом проголошеним у проповіді, скільки Словом, що увійшло до тексту літургії, коли Церква буквально живилась мало що не самим тілом і самою кров’ю Господа в Причасті.

    Отже, «РЕФОРМАЦІЯ – НЕ РЕСТАВРАЦІЯ КУЛЬТУРИ І-го СТОЛІТТЯ!», але включає в себе і засвоєння всього доброго, що Церква набула впродовж віків, які минули з часів Апостолів.

Strasbourg StSauveur106a

    Нарешті, остання небезпека неправильного розуміння Реформації. Це вже стосується тільки нас – лютеран. Ми можемо справді «застрягнути» в ХVІ ст., якщо будемо без потреб сьогодення, без урахування змін не тільки в культурі, але й у духові часу, копіювати або буквально «консервувати» зразки проповідей часів Лютера та інших отців-реформаторів. Можливо, ми і маємо такий гріх. Можливо, іноді при заснуванні громад у нас із самого початку наголошувалось на виправданні вірою на противагу виправдання ділами без урахування постатеїстичного контексту Східної Європи та колишнього СРСР. Якщо Лютер ніс утіху тим, хто не тільки сповідував Боже буття, але й був наляканий своїми гріхами, ніс утіху тим, хто знав Христа тільки як Суддю, то пострадянська людина вихована в тому, що «людина є мірилом усього», а концепція про власну гріховність була затерта (наскільки це було можливо) в сумлінні багатьох людей. І навіть нині, більш ніж через 20 років після падіння комуністичної імперії, ми стикаємося із наслідками такої пропаганди. Тим паче, що тепер цю пропагандистську естафету підхопив усілякого роду лібералізм, що вже йде до нас із Заходу. Таким чином, отримавши в спадок Скарб Євангелія, ми все ж не можемо копіювати чи консервувати методику донесення Євангелія у XVI-му ст., застосовуючи її в реаліях ХХІ-го століття. Бо хоча гріх і благодать – ті самі, але в нашому житті багато що й змінилося.

    Отже, «РЕФОРМАЦІЯ – НЕ КОНСЕРВАЦІЯ!» Бо Слово Боже – не консерви. «Бо Боже Слово живе та діяльне, гостріше від усякого меча обосічного, <…> і спосібне судити думки та наміри серця» (Євр. 4:12). Отже, Божа правда повинна доноситися з урахуванням духовного стану і людей нашого постмодерного часу взагалі, і українців (а тут також є помітна різниця між тими, хто населяє різні регіони), а також у залежності від духовного стану конкретного грішника.

Church Music window    Ми також можемо застрягнути як богослови не в XVI-му, а в якомусь іншому столітті (чи на рівні нашої відповіді богослов’ю якоїсь епохи). Наприклад, був такий суперечливий період в історії Лютеранської Церкви – пієтизм. У ньому, з погляду конфесійного лютеранства, було багато і доброго, і поганого. Наполягаючи на важливості особистих стосунків віруючого з Богом, на важливості братніх стосунків у спільноті, пієтизм водночас переніс акцент із прощення, що об’явлене в Слові, на відчуття прощення, яке віруючий має у своєму серці. І таким чином пієтизм став менше цінувати Скарб Євангелія і в Слові, а особливо перестав належно цінувати цей Скарб у Господній Вечері та в Хрищенні, перенісши акцент на віруюче серце. Але навіть у віруючому серці є гетто, де перебуває старий Адам. Часом він себе показує, і тоді із серця виливається всяка гидота (Мр.7:20-23). Перенесення ж акценту із прощення, яке ми маємо в засобах благодаті (у Слові і Таїнствах), на погляд у власне серце, є дуже небезпечним та зрештою може вести до таких крайнощів, як гординя чи розпач. З урахуванням того, що вплив пієтизму залишається потужним у сучасній Україні і в протестантизмі, і в лютеранстві «братської» традиції, на початку відновлення нашої Церкви в 1990-х роках особлива увага була приділена тому, щоб проблемні пієтичні доктрини не вразили молоду УЛЦ. Але, як на мене, ми недооцінюємо добру сторону пієтизму: зустрічі в так званих «малих» або «домашніх» групах на тижні, де відбуваються вивчення Писання, молитви, прославлення Господа в гімнах та просто спілкування вірних під час частування. Бо однієї зустрічі вірних на тижні замало (порівняймо наше церковне життя із Дії 2:46). І також, якщо ми не віримо, що молитва сама по собі є засобом благодаті, це не означає, що нам можна нехтувати молитвами. І якщо наше церковне життя обмежується недільним богослужінням, то це є поганим прикладом для вірних Церкви, які автоматично легковажніше ставитимуться до особистих стосунків із Господом: читання Біблії та до молитов, а через менше перебування у Слові та в спільноті, очевидно, і не так серйозно і до спільноти вівтаря.

    Отже, цей світ, цей «п’яний мужик» не тільки «падає з коня то на один, то на інший бік», але кінь «п’яного мужика» ще й на місці не стоїть. Він ще й іде. І тому світ падає то на солому, то в багно, то на камінь, то взагалі в прірву. І ці безперервні зміни весь час спричиняють нові виклики для нас. Це ще одна причина, чому «Реформація має тривати», чому «Реформація просто не може не продовжуватися». Виклики останніх часів очевидні: це так звана «висока» текстуальна критика Писання, світські теорії виникнення Всесвіту та подальшої його еволюції; це прийнятність для культури і пропаганда нею абортів, евтаназії, гомосексуальних шлюбів, певних аспектів клонування та трансплантології. І ми маємо віросповідно відповідати на ці виклики. Для цього конфесійні Лютеранські Церкви і формулюють свої сучасні віросповідні твердження, які твердо укорінені в Писанні, відповідають Книзі Злагоди, але дають відповіді на зміни в культурі чи на з’яву нових технологій цього безумного але скороминущого світу.

 

Завершення або кінцеве благословення

    У Г.Зассе є чудове місце: «Реформація – це безперервний процес. Вона є безперервним процесом не лише в тому смислі, що це оновлення, яке витікає з Божого Слова, повинне повторюватися знову і знову, але також у тому смислі, що це дійсно відбувається безперервно. Кожна правдива проповідь робить свій внесок у таке оновлення. Реформація, подібна до цієї, відбувається щонеділі – фактично навіть щодня. Тому що Церква, в прямому смислі, живе Словом Божим. Вона не могла б існувати далі, коли б не відчувала знову і знову цього оновлення Словом Божим»[7]. Отже, Реформація триває! Так, як вона тривала в часи Мойсея та Самуїла, пророка Іллі та царя Йосії, Неемії та Ездри, Івана Христителя та Апостола Павла, Афанасія та Августина, Лютера і Хемніца, Вальтера і Зассе… І вона триває в ваших громадах!

2012-10-24-25 - ХХ Sobor-ULC-1

 

   Тому «Дякую Богові своєму при кожній згадці про вас, і завжди в усякій молитві своїй за всіх вас чиню я молитву з радощами,– за участь вашу в Євангелії від першого дня аж дотепер. Я певний того, що той, хто в вас розпочав добре діло, виконає його аж до дня Христа Ісуса» (Фил. 1:3-6). Амінь!

 


[a]Насправді – це десь 200 років, протягом яких еволюціонував богословський лібералізм, що є прямим нащадком богословського раціоналізму.

[b]Звісно, що цей поділ діяльності Лютера на доктринальну та практичну (пастирську) царини – умовний. Бо не можна бути конфесійним доктринальним богословом без досвіду належного пастирського служіння віруючим, як не можна бути й конфесійним пастирем, якщо цей пастир хай і від усього серця любить Божих людей, піклується парафією, але не має знань та не вміє їх належно застосовувати на практиці.

[c]Г.Зассе називає Реформацію епізодом церковної історії (Зассе Герман. Хто такі лютерани? – WorldWidePrinting. – Duncanville-Texas-USA-Minsk-Belarus. – 1999 – С.62 і далі), але ми маємо на увазі те саме, бо всією історією, а тим паче історією Своєї Церкви, керує Бог. І якщо в історії видимої Церкви відбуваються якісь сумні події, виникають єресі, тоді це проблема людини. Але якщо відбувається очищення Церкви на підставі Слова Божого – це не від плоті, це тільки Боже діяння. Але особливо важливим у контексті сказаного є те, що Бог діяв у Реформації не яким іншим чином, але тільки через Слово Своє, об’явлене в Писаннях Старого та Нового Заповіту, та через належне використання Таїнств Хрищення та Господньої Вечері.

[d]Змушений додати до слова гуманізм префікс «псевдо», бо сам термін «гуманізм» у світському суспільстві ХХ та на початку ХХІ ст. широко використовується в позитивному сенсі. Отже, визнати, що ти не є гуманістом, для багатьох означає, що ти, як мінімум, людина негуманна, не можеш любити ближнього, що ти релігійний обскурантист чи прихильник інквізиції; як максимум, – що ти поділяєш погляди німецького фашизму чи «червоних кхмерів». Насправді ідеї гуманізму є антигуманними, бо ставлять в центр світогляду людину, а не Бога. Але ж, без свого вищого Блага, без свого Творця, людина не може задовольнити свої потреби бути щасливою та вільною в цьому житті (Іс. 48:22, Ів. 8:31-32), ані, тим більш, мати вічне життя (Ів. 14:6, Дії 4:12). І якщо і є істинно «гуманна» Людина, Яка може задовольнити всі наші матеріальні потреби та втамувати духовну спрагу, – то це тільки втілений предвічний Бог Син – Ісус Христос, Який, як настало виповнення часу, народився від жони та став під Закон, щоб ми прийняли усиновлення в Бога Отця (Гал. 4:4-7).

[e]Епітимія – перекладається з грецької як «покарання», накладається у римо-католицизмі священиком на грішника, що розкаявся в своєму гріху на сповіді. Головною передумовою прощення вважається щире розкаяння, а сама епітимія включає «добрі» справи грішника (зазвичай це читання певної кількості певних молитов або благодійність).

[f]Від латинського Concilium– Собор Церкви за участю єпископів, інших кліриків та в деяких випадках – мирян. Лютеранська Церква традиційно дотримується погляду, що в роботі її Соборів обов’язково мають брати участь миряни, бо належать до «священства царського» (1Петр. 2:9), вони також мають право займати певні керівні посади. Що стосується руху консиляризму у середньовічній Церкві, то тим Собором, який мав би владу вищу, аніж папа римський, бачився, найперше, саме Собор найвищого духовенства Західної Церкви.

[g]Мова йде про так звані три використання Закону, які зазвичай виділяють наші догматики. Так для опису 1-го використання Закону часто вживають визначення «вузда». Тобто це та «вузда», яка стримує бунтівника від переступу закону тільки через загрозу покарання (1Тим.1:9-10). Такий закон є в серцях навіть невіруючих (Рим.2:14). Для опису 2-го використання Закону ми вживаємо слова «дзеркало» або «молот». Бо в «дзеркалі» Писання ми знаходимо, що ми є негідними грішниками, які нічого не можуть зробити для свого спасіння (Рим.3:19-20). А для опису 3-го використання Закону ми вживаємо слово «світильник» чи «дороговказ». Це використання Закону – привілей тільки навернених грішників (Пс.118(119):105).

 2012-10-24-25 - ХХ Sobor-ULC-2

Загальне фото делегатів і гостів ХХ Собору УЛЦ


[1] Бейнтон Рональд.«На том стою». – «Источник Жизни». – 1996.– С.75.

[2]Фаусель Генрих. Мартин Лютер. Жизнь и дело. – Т.1. – Харьков. «Майдан». – 1995. – С.94.

[3]Зассе Герман. Хто такі лютерани? – WorldWidePrinting. – Duncanville-Texas-USA-Minsk-Belarus. – 1999 – С.31, 32.

[4]Мак-Грат Алистер. Богословская мысль Реформации. Одессса – «Богомыслие». – 1994. – С.49.

[5]Детальніше про співвідношення SoloScripturaіSoloFideдивись у Зассе Герман. Хто такі лютерани? – WorldWidePrinting. – Duncanville-Texas-USA-Minsk-Belarus. – 1999 – С.70-74.

[6]Зассе Герман. Хто такі лютерани? – WorldWidePrinting. – Duncanville-Texas-USA-Minsk-Belarus. – 1999 – С.144.

[7]Зассе Герман. Хто такі лютерани? – WorldWidePrinting. – Duncanville-Texas-USA-Minsk-Belarus. – 1999 – С.69.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.СВЯТЕ ПИСЬМО.Книги Старого та Нового Заповіту на українську мову наново перекладені. Переклад І.Огієнка. – Українське Біблійне Товариство. – 2010.

2.CONCORDIA/ ЗЛАГОДА. Віросповідання Євангельської Лютеранської Церкви. – Лютеранська Спадщина. – 2005.

3.Мюллер Джон Теодор. Христианская догматика. – М.: Лютеранское наследие. – 1998.

4.Лютер Мартин. 95 тезисов. Диспут о прояснении действенности индульгенций. Пер. А.И. Рубана под ред. Ю.А. Голубкина. СПб.: «Герменевт». – 1996.

5.Зассе Герман. Хто такі лютерани? – WorldWidePrinting. – Duncanville-Texas-USA-Minsk-Belarus. – 1999.

6.Бейнтон Рональд. «На том стою». – «Источник Жизни». – 1996.

7.Фаусель Генрих. Мартин Лютер. Жизнь и дело. – Т.1. – Харьков. «Майдан». – 1995.

8.Мак-Грат Алистер. Богословская мысль Реформации. Одессса – «Богомыслие». – 1994. 

 

 

 

 

 


 

 

На цій сторінці Ви можете ознайомитися із статтями, які написані пастором, членами парафії ВСІХ СВЯТИХ УЛЦ у Харкові або нашими друзями про нас. Також тут часом розміщені інтерв’ю із служителями  чи нашими братами і сестрами.

 

Тематика статей – переважно богословська, часом – суспільно-політична чи будь-яка інша, але обов’язковим є погляд на певну проблему через призму Слова Божого. Інколи ми розміщуємо тут і певні інформаційні статті, що стосуються служінь чи подій у нашій парафії, але, на нашу думку, ці тексти відрізняються постановкою якихось ширших питань, ніж звичайні повідомлення, що виставляються у відповідному розділі НОВИН. 

 

         Також ми вважаємо за доцільне продублювати нижче посилання на ІНШІ ДЖЕРЕЛА, де ми вміщаємо ланки на статті, які були написані іншими конфесійними лютеранами чи перебувають у злагоді із здоровою доктриною (повний список посилань Ви можете знайти на сторінці КОРИСНІ ДЖЕРЕЛА нашого сайту).

 

Пастир Віктор Хаустов

 

 

Календар

СвятийДухХрест2

Молитви

Duerer-Prayer2

 

Аудіо проповіді

st peter preaching in the presence of st mark big

Аудіо музика

Gaudenzio Ferrari 002

Час Реформації

ЧАС РЕФОРМАЦІЇ - заставка

Українське лютеранство

Blog-V-Gorpynchuka

Блог п. Т.Коковського

Blog-Tarasa-Kokovskogo

Віттенберзький соловей

Wittenberg-Nightingale

Семінарія Св.Софії

УЛБ-222