|
………………………………..
— В квартирі в нас, — вела далі Рита, — все є: гарнітур житомирський, холодильник "Донбас", телевізор "Огонек", стіральпа машина "Ністра", пилосос... "Буран", правда, бо "Ракет" саме в магазинах не було. Грошей вистачає й на щодень, і на книжку Павлуша в зарплату кладе щомісяця. А буває, в суботу й неділю проскоче в Ростов чи Ворошиловград — все одно ж робити нічого, то, дивись, десятку-дві підробив. Треба ж машину окупити. Та й на бензин...
— А чого ж, — раділа Дзякунка.—І людям услуже, й копійку заробить. Воно так: копійка до копійки — та вже й руб! Їж, Борисику, їж, мій ласунчику, гам,— піжпо сокотіла до онука, що стояв біля лави, брав жменею крижалки смаженої картоплі, розкладені рядочком на газеті, аби швидше холонули, і мовчки, зосереджено спроваджував у рот. Коли рядочок кінчався, Борко обертався до баби, наставивши на неї малорухомі батькові очі, й казав:
— Сє копи.
Дзякунка вихоплювала зі сковороди, що шкварчала на жарові під челюстями, підрум'янені кружальця і, перекидаючи з долоні на долоню, біжка несла онукові.
— Зараз не можна гамочки, моя крихто,— розкладала картоплю в рядочок і студила на неї. — Жижа! А як вичахне, тоді гам.
І питалася в невістки:
— Де ж ви його, доцю, хрестили, онучка мого сахарненького? Є у вас там церква поблизу?
— Ніде не хрестили,— одказала Рита. — Кумів назвали, так, шуткома — Павлушиного начальника цеху і його жінку, а не хрестили.
Дзякунка аж у поли вдарила.
— О Бо-оже, то це він у вас так нехрещений і живе?
— Так і живе, — зніяковіла Рита.— А що ж тут такого?
— Е, дочко, так не можна. Не годиться, щоб воно нехристом росло. Не цуценя ж, а людина. Ні, ні. Завтра дасть Бог неділю, подамося в Опішнє або Покрівське й похрестимо. Будь-що. Бо яке ж воно...
— Та я й не проти, — повагавшись, мовила Рита. — Тільки Павлуші не кажіть, того що йому не можна...
— Ну, як не можна, то й не можна,— перейшла на шепіт Дзякунка.— Антобузом з'їздимо, не яка далечінь. Ми швиденько. А скажемо — на базар.
……………………………………
В хаті Дзякунка поквапливим шепотом оповіла чоловікова що онук їхній не хрещений, що завтра вони з Ритою — тільки щоб Павлуша, Боже сохрани, не довідався, бо йому не можна, — подадуться в Опішнє або в Покрівське просто додому до батюшки і що Рита на це пристала.
— Отаку жінку Павлуша знайшов, — аж похлиналася радісним шепотом Дзякунка.— Що розумна, що культурна, а що ще й проста!
— Павлушко наш ні в чому не прошибе, — гордовито мовив Никифор. — В нього й по роботі порядок, і дома, і в машині. Бачила, як там усе заслано та блищить? О-о-о!
І раділи, обоє: Дзякунка вголос дякувала Богу до ікони, а Дзякун повільно розгладжував вуса великим пальцем.
…………………………………..
Другого дня, як сонце тільки-но стало над опішняпськими крутоярами, Дзякунка й Рита з Борком на руках, святково вдягнені й схвильовані своєю таємницею, вже були на базарі.
Скупилися швидко. І Дзякунка між ділом розпитала у базарових опішнян, де краще охрестити дитину, — тут а чи в Покрівському. Баби наввипередки радили їхати її Покрівське: там батюшка молодий, має добрий бас і молитву читає всю. А тутешній уже такий шкарбун, що тільки крекче та кашляє і ні читати не бачить, ні по пам'яті не вчеше — забуває.
Покрівського попа застали вдома. Дін стояв на ґанку в хромових офіцерських чоботях та новій, либонь, недільній рясі, сипав курям пшеницю з коряка і рокотав басом:
— Ціпоньки-ціпоньки, путь-путь-путь...
Забачивши прихожан, він анітрохи не знітився, кивнув привітно і посипав курям доти, доки не кінчилося зерно. Тоді одніс коряк у веранду, повернувся й сказав:
— Проходьте до господи.
Батюшка був і справді молодий, гарний з лиця, добре виголеного побіля жовтуватої, з полиском, борідки, ще й духами міцно пах. Останнє Дзякунці не сподобалося. "Надушився, як парубок", — подумала.
У світлиці, завішаній образами — в рушниках і без них, стояла півсутінь, бо віконниці од сонячного боку було зачинено, на покутті тихо горіла лампадка, і пахло пирогами з капустою.
Рита з Борком, що посапував уві сні, стала на порозі, тихо поздоровкалась і втупила очі в підлогу, а Дзякунка познамувалася до батюшки і перехрестилася до ікон, що ледь жевріли в світлі лампадки. Тоді сказала:
— Хлопчика, святий отче, привезли охрестити. То не відмовте, бо здалеку ми.
— Кума? — спитав піп, глянувши на Риту.
— Невістка, батюшка. А то — внук, Борко.
— Угу. Хреститься вмієте? — поцікавився батюшка в Рити. — Ні? — Зітхнув не тяжко і не сумно, а як людина, якій це не в новину, увімкнув електричну плитку й поставив па неї велику луджену миску з водою. Потім підійшов до Рити, заглянув в обличчя Боркові й сказав лагідно: — Спить младепсць? Хай поспить, поки вода нагріється. А хреститься, жінко, так: складаєте тросперстя, кладете його па чоло, потім на живіт, па право й ліве плече. Спробуйте. — І ледь посміхнувся.
Рііта звела руку, що стала раптом важкою, і перехрестилася.
— Оттак,— вдоволено прогув отець.— Просто і красиво. Звичаї предків своїх треба знати. — І звернувся вже до Дзякунки: — Хто ж буде младенця держати? Вам, ви ж знаєте, не можна. Матері — теж.
— А як матушку попросить? Може б, вона... Бо ми ж у такий світ забилися... Уважте вже, святий отче,— заблагала Дзякунка.
— Гаразд, — погодився отець. Попробував пальцем воду, зняв миску й поставив її па стілець, ближче до покуття.— Крижмо є? — спитав, ідучи до дверей, що вели, мабуть, на кухню, де побрязкував посуд.
— Є, отче, е, — поквапливо одказала Дзякунка й вийняла з кошика сувійчик ситцю.
Незабаром батюшка повернувся й зодяг єпітрахиль, що тьмяно сіяла сріблом та золотом, і в світлиці стало ще урочистіше. Потім увійшла матушка у всьому темному, привіталася тихо, взяла з рук у Рити Борка і посміхнулася їм ласкаво.
Батюшка правив по пам'яті й швидко, як би добрий тесля тесав. Бас його приглушено рокотав до ікон і то гучнішав, то спадав до проникливого шепоту; час від часу він хрестився тричі, пружно та замашно (тоді хрестилася й матушка) і вклонявся іконам — самою головою, як розбалуваний увагою публіки актор.
Борко, голенький, загорнутий лише в ситець — крижмо, вп'явся опуклими оченятами в лампадку, посміхався і вказував на неї пальцем.
Та ось батюшка вмовк, узяв зі столика ножиці й вистрггг у Борковому чубчикові хрестик, промовляючи: "Во Ім'я Отця, і Сина, і Святаго Духа". Тоді вмісив пучку рудого волосся у віск і вкинув у миску з водою. Матушка розгорнула Борка, подала голенького на руки батюшці, і він умочив його ноженятами в воду — раз, вдруге і втретє, примовляючи через паузи: "Во ім'я Отця... і Сина... і Святаго Духа. Амінь",
Рита почувалася немовби в напівсні, немовби в тому, що відбувалося зараз, замкнувся весь світ і не було надворі ні сонця, ні попових курей, ні накоченої, аж блискучої дороги степової від Опішнього сюди.
— Дар Божий, — м'яко пробасив батюшка і чимось намастив Боркові лобик, ніжки, рученята. В світлиці запахло оливою.
— Отрекаєтесь лі от діявола? — спитав піп.
— Отрекаюсь, — прошепотіла матушка.
— Дуньте і плюньте.
Матушка тричі легенько дмухнула і тричі легенько сплюнула. І коли отець проспівав: "Єліце во Криста крестітеся і влєкостеся",— віддала Борка Риті й сказала:
— Можна вдягати. А крижмо візьміть собі... Далеко вам їхати? Нічого, скоро буде автобус,— поторкала тонким пальчиком Борків ніс, усміхнулася й, кивнувши свекрусі та невістці, вийшла.
— Скільки ж з нас? — шепотом спитала Дзякунка.
— Як з усіх, — зітхнув батюшка. — П'ять. А якщо дитину держить матушка — десять.
Дзякунка дістала з-за пазухи білий вузлик, розв'язала його зубами й подала попові теплу десятку.
"Ач, яку грінку вбив за півчаса", — подумала неприязно і попросила смиренно:
— На часточку, батюшка, запишете Микиту, Марфу і новопреставленого Мефодія.
— Гаразд, — пообіцяв молодик, навіть не пробуючи запам'ятати імена усопших.
Коли опинилися за ворітьми, Рита сказала, ледь примруживши гарненькі очі:
— Такий красивий та привітний...
Дзякунка помітила той дівоцький прижмур і мовила сердито:
— Еге ж, за десятку можна і в янгола обернутися, ходім швиденько до антобуза, бо пече так, що ще й мнясо пропахне, то будуть нам хрестини.
І вперше подумала про невістку погано: "Ба, як швидко придивилася. Для такої треба добру вуздечку..."
……………………………………….
|
Усі повтори 
