[Ця стаття є подальшим розвитком попередніх робіт пастора, що стосуються історії Лютеранства Слобожанщини. Її було надруковано у виданні „Культурна спадщина Слобожанщини. Випуск 25. Історія, краєзнавство та генеалогія.” (Х.: Курсор. – 2011. С.111-118)  та презентовано на міжнародній науково-практичній конференції 15-ті СЛОБОЖАНСЬКІ ЧИТАННЯ у Харкові у виступах на двох секціях (12 квітня на секції „Релігієзнавче краєзнавство” та 13 квітня на секції „Філософія та релігієзнавство”).] 

Пастир Віктор Хаустов 

Традиційно вважається, що своєрідність Слобожанщини полягає в паралельному співіснуванні та взаємовпливах української та російської стихій від самого початку колонізації в середині XVII ст. і до наших днів. Але до українсько-російських культурних взаємних впливів додали особливого колориту й інші народи. Значущість внеску певного етносу в нашу історію не завжди співвідноситься з його чисельністю. Найвищий відсоток німців у населенні Харкова за всю історію – 2% [1.53]. Але німці принесли сюди європейську вченість, повагу до людської особистості, стимулювали розвиток промисловості, медицини, благодійництва, мистецтва та познайомили слобожан з лютеранським віросповіданням. У статті ми проаналізуємо вплив діяльності німців та лютеран на розвиток Харкова, пам'ятаючи, що зазвичай поняття „німець” та „лютеранин” на Слобожанщині ХVІІІ- поч.ХХ ст. були взаємозамінними, але серед німців були католики, реформати та православні, а лютеранами були й представники інших націй.

Певно, що німців чи лютеран не було серед перших колонізаторів Слобожанщини, але українські козаки та московські служилі люди стикалися з ними ще до того, як прибули на Дике поле. Московські люди могли знати їх по Німецькій слободі в Москві та по інших містах. Українці часто жили поруч з німцями та протестантами в містах Наддніпрянщини чи Правобережжя, також ближче знайомилися з ними, мандруючи Європою. У Бєлгороді ж, адміністративному центрі новоутворених земель, лютерани проживали вже за часів Олексія Михайловича, а за Петра зорганізували громаду [2.42,47]. Отже, не дивно, що 1750р. владика Бєлгородської Православної Єпархії Іоасаф  критикує “лютеранизм” – зовнішнє недотримання постів [3.23]. Пізніше слобожанин Б.Грінченко у своєму словнику зафіксував народне „бачення” цього питання у приказці: „Німець каже, що постить все половину: вдень їсть скоромно, а вночі постить” [4.140].

1709р. у Харкові тимчасово перебувала перша велика група лютеран – полонені під Полтавою шведи [5.275]. У 1730-х роках з'явилися німці, що проживали в Харкові постійно: перший професійний аптекар Лефебер та перший дипломований лікар І.Вінклер. До кінця XVIII ст. медицина та фармація перебували в німецьких руках [5.65-67,190].

Великий приплив німців відбувся у зв’язку з введенням губернського устрою 1765р., коли з’явилася особлива потреба в чиновниках та кваліфікованих фахівцях. За переписом 1767р. у місті було 100 іноземців [5.71]. Багато харківських німців були остзейцями (походили із приєднаних до імперії прибалтійських земель) та мали російське громадянство. До самої революції 1917р. чимало німців займали найвищі керівні посади: 4 з них були губернаторами (найвідомішим був Г.Тобізен, губернатор Харкова 1895-1902рр.), 300 стали дворянами, а 138 – почесними громадянами міста [1.7]. Серед найвищих офіцерів, що служили на Слобожанщині, також було багато іноземців. Наприклад, 1825р., на постої в губернії перебувало до 50 офіцерів-лютеран [6.8].

У 2-й половині XVIII ст. німці контролювали майже всю освіту місцевої аристократії [5.513]. Фон Буксгевден був директором додаткових класів Колегіуму – предтечі університету; іншими відомими педагогами були Ф. і Ф.А.Ольденборгери, Ф.Рікман, І.П.Шульц (у пансіоні останнього виховувався В.Н.Каразін). З іншого боку, найяскравішим прикладом західного впливу на українську освіту та філософію є особа Г.С.Сковороди (1722-1794). Сковорода мандрував Європою, а 1751-53рр. студіював метафізику та теологію в центрі лютеранського пієтизму в Галлє. Д.Чижевський показав потужний вплив німецької релігійної думки на світогляд Сковороди, а М.Грушевський називає філософа „предтечею євангельського християнства” в українській культурі [7.207]. Загальновизнано, що діяльність Сковороди підготувала ґрунт для відкриття університету в Харкові.

1804 року в зв’язку з відкриттям університету до 95 лютеран, що вже жили в Харкові, додалося ще 111 [8.6,6зв.]. У списку лютеран зазначені дружина генерал-губернатора Бахтіна, високі сановники (фон Мінстер, генерал-барон Гастфер), сім’ї науковців (професорів Шнайдерта і Шада, докторів Кемберлея і Грумбаха), гравер, вчитель їзди верхи, університетський садівник; висококваліфіковані ремісники (палітурник, годинникар, баба-сповитуха, дистилятор, тощо). Із 47 викладачів університету в перші 10 років його існування 29 були іноземцями, а 18 з них – німцями [1.17]. Кандидатури німців були рекомендовані І.В.Гете, якого згодом Харківський університет обрав почесним членом. Німецькі фахівці вирізнялись високим науковим рівнем. І.Б.Шад (1758-1834), учень Фіхте, був філософом із європейським ім’ям, а роки праці в Харкові співпали з розквітом його таланту (краща праця цього періоду – „Природне право” (1814р.). Л.Якоб був першим викладачем економіки. Його роботи привернули увагу імператора Олександра [1.15]. К. фон Роммель (1781-1859), історик та орієнталіст з європейським ім'ям, професор університету в Харкові 1811-14рр., став першим ректором педагогічного інституту та залишив цінні мемуари про час свого перебування в Харкові. Філолог І.Кроненберг (1788-1838) був ректором університету (1826-29, 1833-36рр.) [9.167], засновником університетської студентської бібліотеки (1828р.) та Головою Церковної Ради Лютеранської Церкви. Як церковний посадовець він повідомляє губернатора, що 1828р. громада отримала 2000крб. на будівництво кірхи від імператора Миколи [10.3].

Серйозним вченим був хімік Ф.Гізе. Першим професором агрономії став К.Нельдехен, а ветеринарії – Ф.Пільгер. Математик І.Гут був у Харкові піонером астрономії та почав робити перші метеорологічні спостереження. Пізніше значний внесок у розвиток астрономії в Харкові зробив Л.Струве, нащадок знаного В.М.Струве – засновника Пулковської обсерваторії під Петербургом. Людвіг Струве прибув до Харкова 1884р. і понад 20 років очолював Харківську обсерваторію і кафедру астрономії, ставши вчителем майбутнього академіка Барабашова [1.17].

Завдяки німецьким професорам Харків став колискою української журналістики. 1812р. вийшла перша газета „Харьковский еженедельник” (видавець Й.Лангер, редактор – К.Нельдехен) [11.16], а 1817р. – перше видання галузевої журналістики „Украинский домовод” (ред. ветеринар Ф.Пільгер) [11.17]. Обидва видання були швидко заборонені владою, але німецькі видавці прищепили Харкову найдавнішу в Європі традицію журналістики. Наступними часописами в Харкові  стали сатиричний „Харьковский Демокрит” (1816р.) В.Маслова (учня  Лангера та Нельдехена) та „Українский вестник” (1816-1819рр.). На сторінках „Вісника” рідна мова зазвучала на повний голос в поезії П.Гулака-Артемовського, а у 20-х рр. харківські романтики почали видавали свої альманахи („Украинский альманах”, „Утренняя звезда”, „Молодик”, „Сніп”).

Перебування німців спричинило й поліпшення архітектури Харкова. Ще у ХVІІІ ст. фон Буксгевден був ініціатором введення предмету „архітектура” до програми додаткових класів Колегіуму та став чи не першим власником кам'яного будинку у Харкові. Пізніше німці жили в районі нинішньої вул. Пушкінської (до 1899р. – Вел.Німецька). 1830р. на нинішній площі Поезії (тоді – Вознесенська) споруджено лютеранську кірху ВОЗНЕСІННЯ (арх.Окінчець), 1913р. її замінила кірха в неороманському стилі (арх.А.Ф.Гергардт). Відомими архітекторами Харкова початку ХХ ст. були лютерани Ю.Цауне та Л.Тервен. Видатною фігурою свого часу був православний німець А.А.Тон (академік архітектури, міський та університетський архітектор, викладач університету, що працював у Харкові 1829-1859рр. [12.237]. Найвідоміші його споруди, що збереглися: театр (нині – ім. Шевченка, значно розбудований пізніше) та добудована ним по смерті архітектора Є.Васильєва Успенська дзвіниця. А молодший брат А.Тона, петербуржець Костянтин Тон, став творцем офіціозного російсько-візантійського стилю.

У духовному житті харківських німців особливе значення мала місцева лютеранська громада. Вона згадується в Харкові з 1768р. [13.118], але десятиліттями харків'яни не мали власного пастора. А 1804-05р. служив перший місцевий пастор І.Барендт, ад'юнкт-професор університету [14.139]. Протягом 1809-1810рр. у Харкові служив пастор К.Гейзе, тоді лютерани отримали дозвіл проводити богослужіння в залі університету [14.139]. У 1816-20 рр. пастором служив Карл Зедергольм (1789-1867). Він був шведом, що народився у Фінляндії. Задергольм був філософом, учнем кантіанця Г.І.Хартмана. У харківський період він видав збірник богослужебних гімнів та малий катехізис. Згодом, живучи в Москві, видає перший в історії переклад „Слова о полку Ігоревім” (1825р. на німецьку) [15.10]. Зедергольм увійшов в історію російської філософії як послідовник, кореспондент та популяризатор Шеллінга.

Пастор І.А.Розенштраух (1867-1835) служив у Харкові в 1822-35рр. Він був чудовим проповідником і духовним отцем [16.11], прекрасним організатором. За часів його пастирства споруджено першу кірху, відкрито церковну школу та пасторат, засновано комітет допомоги для членів Лютеранської Громади, що перебувають у скруті, відкрито нове лютеранське кладовище. Після смерті Розенштрауха у Лейпцигу видано записки пастора (1845р.). Російське видання 1863р. «Замечательные опыты и наблюдения у одра умирающих» привернуло увагу Н.Лєскова [16.3].

В часі служіння Розенштрауха співпало із прийняттям нового Уставу Лютеранської Церкви в Росії (1832р.), який підтвердив практику заборону зміни віросповідання православними та вимогу хрищення дітей від змішаних шлюбів тільки в православній церкві. Отже до 1905р. лютеранство залишалось феноменом „німецьким” чи „європейським” не тільки практично, але й на законодавчому рівні.

Протягом ХІХ ст. кількість лютеран на Слобожанщини зростала. 1840 року в губернії було 454 лютеранина (зокрема в Харкові 359) [17.9–48]; 1866р. – 1179. За останнім дореволюційним переписом Харкова, де містилися дані про національність, 1897р. у Харкові на 170 тис. населення [14.118] було 2353 німці, 29 шведів та 5 датчан [14.140-141]. Кількість членів німецько-латисько-естонської парафії Євангельсько-Лютеранської Церкви в губернії на 1904 рік сягала 5500 [15.453]. Відомо, що серед лютеран Харкова були французи та англійці. Нова споруда Вознесенської церкви (1913р.) була розрахована на 800 сидячих місць, а вміщала до 1000 людей [18.82-83]. Ще 1885р. німці заснували власну жіночу гімназію. У ній мали змогу навчатися не тільки дочки німців чи православних аристократів, але й дівчата із православних купецьких чи заможних юдейських родин. Гімназія розташовувалась поруч із церквою (нині пров. Мар'яненка, 4, банк „Базис”). Благодійні заклади розміщувалися по вул. Пушкінській, 53 (нині корпус фармакадемії). Обидві будівлі спроектував Ю.Цауне.

Проповідь Євангелія, що лунала в церкві, та європейська повага до людської особистості відбилися в житті місцевих лютеран. Проф. Шад на чільне місце в своїй філософії поставив “першопочаткові права людини” (зокрема, право вільно мислити і діяти, релігійне право, заборону рабства в будь-яких його виявах). 1816р. за такі переконання Шада було вислано за межі країни у супроводі поліції. В ті ж роки проф. Якоб пропонував приймати до університету солдатських, купецьких та селянських дітей. У німецькому земляцтві Харкова ХІХ ст. ці ідеї розширення громадянських прав нижчих верств реалізовувалися на практиці. Тут німецькі аристократи не цуралися спілкування з ремісниками ні в Церковній Раді, ні під час спільного відпочинку [14.140].

Благодійність, як відомо, зазвичай пов’язана з працею церкви, з пожертвами заможних громадян. У німців, лютеран та католиків Харкова було кілька благодійних установ. Відомі імена окремих благодійників. Так, промисловець М.Гельферіх пожертвував землю та гроші на будівництво пологового будинку (нині №2 на просп.Московському,145), а під час епідемії холери 1830р. фармацевти Фідлер та Нельдехен відмовилися від частини гонорару заради придбання ліків для хворих [1.41].

Прислужилися слобожанам і лікарі, що були дітьми активних членів Церковної Ради Лютеранської Церкви. Це вже повноцінні вихованці місцевого університету та громадяни Харкова. А.С.Пітра в середині XIX ст. очолював кафедру судової медицини, написав дисертацію цілком присвячену вивченню Харкова з медично-санітарної точки зору. Відомий у Європі проф. В.Ф.Грубе керував хірургічною клінікою починаючи з 1859р. майже 40 років. Він став головним ініціатором відкриття Харківського Медичного Товариства та тривалий час його очолював [14.586].

Л.Гіршман (1839-1921), офтальмолог з європейським ім'ям, народився у Латвії та очевидно походив із юдейських вихрестів в лютеранство. Виріс він та отримав освіту вже у Харкові. Був учнем Грубе, стажувався в Німеччині у Гельмгольца. Сучасників вражала самовідданість та благодійність лікаря. Він вів прийом „до останнього пацієнта”, часто сам допомагав бідним хворим матеріально. За свою кар'єру професор прийняв близько 1 млн. недужих, консультував він і родичів Т.Г.Шевченка [19.70]. А.П.Чехов назвав Гіршмана „святою людиною”, а А.Ф.Коні присвятив йому один із нарисів. 1912р. лікарня Гіршмана переїхала в простору споруду (нині по вул. О.Гончара, 5, лікарня №14) проект якої безкоштовно виконав архітектор Л.К.Тервен.

Німці зробили вагомий внесок і в розвиток культури Харкова. Гірші роки театру міста залишились позаду, коли 1814р. за справу взявся антрепренер І.Штейн [1.43]. Він побудував споруду театру, посилив трупу, запросивши тоді ще невідомого Щепкіна. Діяльність театру Штейна вплинула на Г.Ф.Квітку-Основ'яненка, а І.Котляревський увіковічив цей театр у „Наталці-Полтавці”. 1819р. саме трупою Штейна у Полтаві під керівництвом автора вперше поставлено і „Наталку”, і „Москаля-чарівника”. Загальновизнано, що саме ці постановки стали початком українського професійного театру.

Ф.І.Шульц, композитор, піаніст та скрипаль, що грав у оркестрі Ф.Мендельсона, з 1842 викладав музику в харківському університеті та підготував ґрунт для заснування у місті музичного товариства [1.45]. Вплинули німці й на розвиток образотворчого мистецтва. Вони були викладачами додаткових класах колегіуму та університету. А колекція гравюр прусського вченого фон Аделунга стала основою університетського музею [1.47]. Багато німців були також вчителями видатних українських художників в Академії мистецтв (так пейзажист Клодт був педагогом Васильківського).

Навіть у харківському спорті німці були піонерами. 1893 року П.К.Трепке заснував перше гімназичне товариство. Тренером команди, яка щорічно виступала в Петербурзі, був Н.Вільгальм. Імператор Микола ІІ назвав його „Гімназіархом Всія Русі”. 1909р. першою футбольною командою в місті стала збірна заводу Гельферіх-Саде. Вона складалась з іноземців, але новою грою швидко захопилися й харків'яни [1.49-51].

Підґрунтям розвитку спорту, культури та благодійництва були капітали промисловців. Гельферіх створив нинішній завод „Серп і молот”, Трепке був володарем чавунно-ливарного заводу, Пільстрем заснував машинобудувальний завод (нині „Червоний Жовтень”). Краще пиво „Баварія” та „Нова Баварія” варили Кнапп та фон Пільхау. Кондитер Жорж Борман поставляв свої вироби до столу імператора. Леопольд Кеніг (володар палацу та парку в Шарівці) став найзаможнішим цукроваром. [1.29-33].

Але економічне та культурне процвітання Харкова було призупинене, а існування його німецької громади практично закінчилось із встановленням більшовицької диктатури. Німці зазнали особливого удару, бо в більшості належали до непролетарського елементу. Внаслідок цього відбулася велика еміграція вже під час революції та громадянської війни. Хоча коротка відлига 20-х в Харкові, що був столицею УРСР, супроводжувалася виданням німецькою преси та літератури. Подібно до того, як за імперських часів деякі німці русифікувалися, в цей період спостерігаємо українізацію. Так, М.Йогансен, син директора німецької гімназії в Харкові, стає видатним українським поетом. Німцем за походженням був і великий український мовознавець, літературознавець та громадський діяч Юрій Шевельов, який народився у Харкові та довгий час тут прожив.

 Але німці знову стали об’єктом репресій у 30-ті, бо ідеально підпадали під штамп „агент, завербований німецькою розвідкою”. Серед репресованих відомі й пастирі: С.Клюдт, А.Зайб та Г.Бірт. [15.404,407-408]. Ті, хто пережив 1933 та 1937, були депортовані в серпні 1941р до Сибіру та Казахстану. Всього по Союзу було депортовано 1млн. німців, 2000 з них – харківські [20]. Друга світова війна, окупація німецько-фашистськими загарбниками України та Харкова призвели до стійкого формування в свідомості радянських людей образу „німця-ворога”. У кінці 50-х років в Харкові знищено Вознесенську кірху, поступово на старому цвинтарі (нині №2 на вул. Пушкінській) майже всі „німецькі” могили зникли під пізнішими похованнями. До 1972 року існувала заборона на повернення депортованих німців на місця свого колишнього проживання. Отже, німці, що зберегли національну ідентичність та лютеранське віросповідання, в цей час жили переважно на Сибіру та в Середній Азії.

За часів перебудови відновилася діяльність німецької діаспори в Харкові. Починаючи з 1989р. почали працювати німецькі фундації („Відродження”, Дім Нюрнберга). Але внаслідок падіння життєвого рівня в Україні та пострадянських республіках у 90-х роках ХХ ст. відбулася велика рееміграція німців на Батьківщину. Отже нині у 1,5 мільйонному Харкові проживає тільки 2000 німців (близько 0,13%) [21.147]. 1993р. відновлено і громаду „Вознесіння” НЄЛЦ, що має споруду церкви (вул. Рибалка,12А), нині має 65 членів. Є в Харкові й громада Української Лютеранської Церкви. УЛЦ (тоді – Українська Євангельська Церква Ауґзбурзького віросповідання УЄЦАВ) сформувалася серед етнічних українців на Галичині та Волині у 1920-х роках за підтримки німецького пастора у Станіславі Т.Цеклера, провідником українських лютеран тоді став Т.Ярчук. Громада „Всіх святих” УЛЦ орендує зал по вул. Чернишевська,59 та має 30 членів.

Підсумки:

1) Німецька діаспора Харкова XVIII-поч.ХХ ст. зіграла організуючу роль, виступаючи каталізатором у адміністративному, промисловому, освітньому, медичному, мистецькому, спортивному розвитку Слобожанщини. Завдяки праці в Харкові німецьких вчених, фахівців, промисловців і митців розвивалися зв'язки Слобожанщини із Західною Європою.

2) Вплив проповіді пастирів Лютеранської Церкви на парафіян виявився в тому, що формувалось євангельське ставлення до ближнього (Мт.25:31-46), яке сприяло розвитку благодійництва; формувалась відповідальність чиновників, лікарів, фармацевтів перед Богом і людьми, і таким чином створювалась перешкода корупції (Лк.3:12-14).

3) Через внутрішню політику Російській імперії лютеранство тут залишилось „німецьким” феноменом, а політика радянських часів призвела до знищення Лютеранської Церкви та німецького земляцтва в Харкові вже на початку Другої світової війни.

4) В умовах глобалізації та певних євроінтеграційних перспектив України є можливість використати діяльність відновленої німецької діаспори Харкова та її зв'язки із метрополією для економічного та культурного розвитку, а проповідь Євангелія служителями Церкви – для духовного підйому та морального оздоровлення Слобожанщини.

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

1.Жизнь и деятельность немцев в Харькове ХІХ - начало ХХ столетия. – К.: 2004. – 56с.

2.Курило О. Лютеране в России XVI-XXвв. – М.: Лютеранское Наследие, 2002. – 400с.

3.Филарет. Историко-статист. описание Харьковской епархии. – Отд.2 – М. – 1857.

4.Словарь української мови. В 4-х томах. Упорядкував Б.Грінченко. – Т.4. К.: Наукова думка. – 1997.

5.Багалей Д.И., Миллер Д.П. История города Харькова за 250 лет. – Т. 1 – Х.: 1993. – 568с.

6.Державний архів Харківської області (ДАХО) – Ф. 3; оп. 55; спр. 209.

7.Любащенко В. Історія протестантизму в Україні. – Львів. – Просвіта. – 1995 – 350с.

8.Державний архів Харківської області (ДАХО). Ф.3; оп.10; спр.240.

9.Историко-Филологический факультет университета за первые сто лет его существования. Ред. М.Г.Халанского и Д.И.Багалея. – Т.2 (Биогр. словарь) – Х.: Сага. – 2007.

10.Державний Архів Харківської області (ДАХО) – Ф.3; оп.71; спр.289.

11.Михайлин І.Л. Нарис історії журналістики Харківської губернії 1812-1917. Х.: Колорит. – 2007. – 366с.

12.Физико-Математический факультет университета за первые сто лет его существования. Ред. И.П.Осипова и Д.И.Багалея. – Т.2 (Биогр. словарь) – Х.: Сага. – 2008.

13.Гусев А.Н. Харьков. Его прошлое и настоящее ... – Х., 1902. – 260с.

14.Багалей Д.И., Миллер Д.П. История города Харькова за 250 лет его существования. – Т. 2 – Х.: 1993 – 982с. 

15.Лиценбергер О..А. Евангелическо-Лютеранская церковь в Российской истории. – М.: Лютеранское Наследие. – 2003 – 544с.

16.Розенштраух И.А. У одра умирающих. – СПб.: Библия для всех. – 1998 – 108с.

17.Державний архів Харківської області (ДАХО) – Ф. 3; оп. 126; спр. 12.

18.Лейбфрейд А.Ю., Полякова Ю.Ю. Харьков. От крепости до столицы. – Х.: Фолио. – 1998 – 335с.

19.Гомон П. Тарас Шевченко і харків’яни. Х.: Митець – 2003. – 92с.

20.Кожушков Н. Обращение фонда  «Лютеранская кирха». // Панорама, 1995. №36 – С.3.

21.Kharkiv. Visitor's guide. 2^nd edition. Kharkiv. – Golden Pages. – 2010. – 224 pages.