Пастир Віктор Хаустов

 До проблеми богословського лібералізму в сучасній Лютеранській Церкві або

„Стережіться-норозчини фарисейської та саддукейської!”(Мт.16:11)

[Ця стаття підготовлена для виступу на міжнародній науково-практичній конференції 14-ті СЛОБОЖАНСЬКІ ЧИТАННЯ у Харкові. Доповідь представлена на конференції 21 квітня 2010 під назвою „До проблеми богословського лібералізму в сучасній Лютеранській Церкві”. Із доданим розділом ПОСТСКРИПТУМ ця стаття надрукована у часопису СТЯГ (число 1 (№110) за 2010р., С.11-17) під назвою „Стережіться-но розчини фарисейської та саддукейської!”]

На жаль, останнім часом, коли мас-медіа говорять про Лютеранську чи деякі протестантські церкви, то частіше згадують не Реформацію XVI ст., але рукопокладення на пастирську посаду жінок чи гомосексуалістів, а також „шлюби” гомосексуалістів. Ось перелік деяких з „гучних” подій за останні місяці 2009р.: ліберальна „лютеранська” деномінація в США (ELCA – Євангелічна Лютеранська Церква Америки) надала дозвіл практикуючим гомосексуалістам служити пасторами в своїй „спільноті”[i]; державна „лютеранська” церква Швеції затвердила порядок повної „шлюбної” церемонії для гомосексуалістів[ii]; єпископом державної уніатської „лютерансько-кальвіністської” церкви в Німеччині стала жінка[iii]; чоловік, що раніше служив „лютеранським” пастором у Фінляндії, змінив стать хірургічним шляхом та через рік після цього був поновлений на „посаді” як „жінка-пастор”[iv].

Виникає питання: „Яким чином у церкві, що висунула гасло SoloScriptura (Тільки Писання), могли виникнути такі перекручення Слова Божого?” Адже і Старий, і Новий Заповіт засуджує гомосексуалізм. Ось кілька прикладів: 19-й розділ Буття (історія про Содом та Гоморру), книга Левит 18:22 і 20:13, послання до Римлян 1:25-28 та, очевидно, найвідоміші вірші: „Не обманюйте себе: ні розпусники, ні ідоляни, ні перелюбники, ні блудодійники, ні мужоложники [...] Царства Божого не вспадкують...” (1Кор.6:9-10).

Таким чином, богословський лібералізм відверто зневажає Писання, часто чинячи це ще й під „вивіскою” Лютеранської Церкви. Козьма Прутков зауважив: „Якщо на клітці слона прочитаєш напис „буйвіл” – не йми віри очам своїм!”. Тобто не всі, хто називаютьсебе лютеранами, ними є. А Біблія свідчить: „Нема нічого нового під сонцем!.. Буває таке, що про нього говорять: „Дивись, – це нове!” Та воно вже було...” (Еккл.1:9б-10а). Тобто, маємо побачити щось схоже в минулому та не дивуватися його повторенню. Тому проаналізуємо сучасні новини і події майже 500-річної давнини в традиціях Лютеранської Реформації, що висунула гасло SoloScriptura[v]. Отже, єдиним науковим джерелом в цій праці будуть канонічні книги Біблії[vi], бо, відповідно до християнської гносеології, ми можемо пізнати Бога тільки і до тієї міри, в якій Він Сам Себе об'явив у Писанні. Погляди ж Ф.Шлейєрмахера, Д.Ф.Штрауса, А.Швейцера, Р.Бультмана, як також і конкретні „богословські” системи („Пошуки „історичного Христа” чи „деміфологізація” Писання) нас не цікавлять. Сьогоднішнє завдання – дослідити універсальні принципи: яким чином в християнській церкві губиться добра звістка про Божу благодать і виникає чи легалістичний ухил („фарисейська розчина”), чи ліберальне збочення („саддукейська розчина”).

Ставлення людей до Божого Слова від гріхопадіння до Вавілонського полону

 Неправильне розуміння стосунків із Богом та поділи серед тих, хто називає себе Божими дітьми, існували завжди з часу гріхопадіння, бо гріх відділив людей і від Бога, і одне від одного. Так Адам та Єва спочатку повірили не Слову, сказаному Богом, а слову диявола. Потім вони не покаялися, а почали звинувачувати одне одного. Поділ відбувся і між синами Адама та Єви. Каїн вбив Авеля. Писання пояснює, що „Вірою Авель приніс Богові жертву кращу, як Каїн; нею засвідчений був, що він праведний...” (Євр.11:4а). Гріх відділив Агар від Сари, Ізмаїла від Ісака... Отже, бачимо, що одні були віруючими (Авель, Сара, Ісак); інші ж, що жили з ними і формально належали до спільноти, правдивими віруючими не були. Принаймні, стосовно Каїна сумнівів нема. Цікаво, що Каїн є найпершим та найгіршим прикладом людини, що покладається не на Божу благодать, а на власні діла. Але поділити віруючих/невіруючих за принципом чорне/біле важко. Бо невіруючі можуть виглядати дуже побожними (як Каїн, що приніс жертви). Віруючи ж не є досконалими, бо власної праведності не мають. Їм тільки зараховується праведність Христа через віру (1Кор.5:21, Іс.53:4-6, Рим.4:5, Рим.4:24-25). Отже, віруючий в цьому світі ще має гріховну природу, відповідно, також грішить (як у випадку з другим шлюбом Авраама).

Історія Божого народу також показує, що в часи Мойсея Господь карав за гріх не тільки Єгипет, але й двох синів Аарона за неналежне поклоніння (Лев.10:), і бунтівників на чолі з Кореєм, і весь народ за ідолопоклонство та нарікання. Щоб захистити євреїв від поганського впливу, Бог дав Своєму народу Закон, промовивши: „Я – Господь, Бог твій, [...] Хай не буде тобі інших богів передо Мною! Не роби собі різьби... Не вклоняйся їм і не служи їм...” (Вих.20:2-5). Але не встиг Мойсей повернутися після 40-денного перебування на горі Сінай, а євреї вже поклонялися золотому теляті. На це свідоме порушення Закону йдуть і народ, і священики. Господь знову виправив ці зловживання через Мойсея.

Але в певні часи здавалось, що від Бога відступив весь народ на чолі з усіма лідерами. „Сини священика Ілія були люді негідні, – вони не знали Господа” (1Сам.2:12), зневажали жертви віруючих і злягались із жінками, що відбували службу при скинії заповіту. Не дивно, що народ впав у ідолопоклоніння та зазнав багатьох військових поразок. Бог послав тоді реформатора – пророка Самуїла. Пізніше, за часів цариці Єзавелі, духовний занепад був таким глибоким, що пророк Ілля думав, ніби залишився останнім із живих ізраїльтян, що не поклонилися Ваалу. Але Бог зберіг 7000 вірних, поставивши Іллю та Єлисея їхніми лідерами.

 Старий Заповіт показує багатьох мужів, що на підставі Писання виправляли помилки в поклонінні. Особливо вражає історія із 2-ї книги Царів (розділи 22,23). Побожний цар Йосія вирішив перелічити пожертви народу, щоб полагодити храм. Під час обліку первосвященик знайшов у храмі Книгу Закону, а писар її дослідив та „перечитав її перед царем. І сталося, як цар почув слова Книги Закону, то роздер свої шати.” (2Цар.22:10,11). Йосія кається, розуміючи, що не знав правдивого Бога Писання. Цар скликав увесь народ, вголос прочитав „усі слова Книги Заповіту, знайденої в Господньому домі і склав заповіта перед Господнім лицем, щоб ходити за Господом та додержувати заповіді Його...” (2Цар.23:2-3). Йосія виправляє особливу деградацію релігійного життя Ізраїлю, бо Слово Боже було настільки занедбане, що навіть не було відоме ані народу, ані царю, ані релігійним лідерам. І хоча Йосія й намагався очистити Ізраїль від поганського поклоніння, він не був повністю успішний. Невдовзі по його смерті Єрусалим було зруйновано, а Божий народ забрано до Вавилону.

Ставлення до Слова Божого під час земного шляху Христа

 В Старому Заповіті ми бачимо таких реформаторів, як Мойсей, Самуїл та Йосія. Але найбільшим Реформатором є Сам Бог. Він постановив ще в момент вигнання з раю, що насіння жінки зітре голову змію (Бут.3:15). „Як настало ж виповнення часу, Бог послав Свого Сина, що родився від жони, та став під Законом, щоб викупити підзаконних”. (Гал.4:4-5). Ісус Христос прожив досконале життя без гріха замість нас, але Його, „Того, Хто не відав гріха, [Бог-Отець] учинив за нас гріхом, щоб стали ми Божою [праведністю] в Нім!” (2Кор.5:21). І „Бог послав у ваші серця Духа Сина Свого, що викликує: Авва, Отче! Тому ти вже не раб, але син. А як син, то й спадкоємець Божий через Христа.” (Гал.4:6-7). Бог у Христі повністю реформував зіпсовані нами з Ним стосунки, „бо Бог у Христі примирив світ із Собою Самим, не зважавши на їхні провини, і поклав у нас слово примирення” (2Кор.5:19).

І служіння, і Слово належать не пастирю, а Господу. Як Його посли пастирі із страхом Божим мають об’являти все, що говорить Писання. У християн є приклад Ісуса, Який очистив храм та навчав Закону так, що „народ дивувався з науки Його. Бо навчав Він їх, як можновладний, а не як книжники їхні.” (Мт.7:28б-29). Яким чином сучасні вчителі здатні бути „можновладними”, а не подібними до „книжників”? Адже Ісус попереджав: „Стережіться-но розчини фарисейської та саддукейської!” (Мт.16:11), чи „фарисейської та саддукейської науки” (Мт.16:12б).

Слово Боже та фарисеї

 Фарисеї, визнаючи, на відміну від саддукеїв, весь канон Старого Заповіту, вірили в життя вічне, в тілесне воскресіння та у серйозність вимог Закону, намагаючись якнайкраще їх виконати. Але фарисеї мали фундаментальну помилку: сподівалися досягнути спасіння власними силами. Намагаючись виконати найменші приписи Закону, вони трактували Закон обмежено. Ось чому Господь змушений був детально пояснювати заповіді в Нагірній проповіді. Іншим разом фарисей питає Ісуса: „А хто то мій ближній?” (Лк.10:29), очевидно очікуючи, що „ближнім” може бути тільки юдей чи фарисей. Отже, „наука фарисейська” втратила дух Божої любові. Замість неї запанувала гординя: „Фарисей, ставши, так молився про себе: „Дякую, Боже, Тобі, що я не такий, як інші люди: здирщики, неправедні, перелюбні, або як цей митник”. (Лк.18:11). Ось чому Ісус говорить: „Стережіться розчини фарисейської, що є лицемірство!” (Лк.12:1б).

На осуд Ісуса фарисеї заслужили й іншою практикою: вони додавали нові „заповіді”. Їхня кількість згодом досягла 613, і нерідко вони суперечили Писанню. Ісус докоряє: „Занехаявши заповідь Божу, передань людських ви тримаєтесь” (Мр.7:8а). Кричущим прикладом був „корван”, коли можна було пообіцяти пожертвувати майно на храм і цим звільнитися від опікування батьками (Мр.7:9-13).

Фарисеї не розуміли, що грішника спасає Бог тільки через повне покладання на Нього: „праведний житиме вірою своєю”. (Ав.2:4б). Отже, вони не впізнали і Спасителя, хоча Він їм сказав: „Дослідіть-но Писання, бо ви думаєте, що в них маєте вічне життя, – вони ж свідчать про Мене!” (Ів.5:39). Як вчителі вони виявилися сліпими поводирями для сліпих. Тому Христос говорить: „Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що перед людьми зачиняєте Царство Небесне, бо й самі ви не входите, ані тих, хто хоче ввійти, увійти не пускаєте.” (Мт.23:13).

Підсумувати помилки фарисеїв можна так. Хоча Писання для них й виглядало авторитетним, але вони його не розуміли та додавали до нього свої ідеї та нові заповіді, що суперечили Божим. Але Святий Дух свідчить: „Не додавайте до того, що я вам наказую, і не зменшайте з того, щоб виконувати заповіді Господа, Бога вашого, що я наказав вам” (Повт.Зак.4:2). „Свідкую я кожному, хто чує слова пророцтва цієї книги: Коли хто до цього додасть що, то накладе на нього Бог кари, що написані в книзі оцій. А коли хто що відійме від слів книги пророцтва цього, то відійме Бог частку його від дерева життя, і від міста святого, що написане в книзі оцій.” (Об.22:18-19).

Слово Боже та саддукеї

 Саме практика „віднімання” від Слова Божого була характерна для саддукеїв. Вони визнавали із канону беззаперечно тільки 5 книг Мойсея. Також не вірили в вічне життя та воскресіння тіла... Виникає питання: „Нащо взагалі потрібна така релігія?” Адже „Коли ми надіємося на Христа тільки в цьому житті, то ми найнещасніші від усіх людей!” (1Кор.15:19). Що ж брали від „цього” життя саддукеї? Вони мали владу і не хотіли її втрачати. У синедріоні їм належали і більшість, і первосвященицькі посади. Вони йшли на співпрацю з будь-якими окупантами Ізраїлю, аби зберегти свої привілеї. До Бога їм було байдуже. Справді, чи може хвилювати такий бог, в якого вони вірували: не Бог живих, але бог мертвих? Бог саддукеїв – мертвий бог. І їм здавалося, що вони можуть використовувати гроші та майно Того, Хто видавався їм небіжчиком.

Але їм судилось зустрітися віч-на-віч із Живим Богом, із Христом. Як і фарисеї, Бога в Ньому вони не впізнали. Натомість, подібно до фарисеїв та сатани, вони намагалися Його спокусити. Саддукеї, не віруючи у воскресіння (Мт.22:23), задали Ісусу казуїстичне питання: „Чиєю дружиною у воскресінні буде вдова, що послідовно була дружиною сімох братів?” У відповідь Ісус зокрема говорить: „Помиляєтесь ви, не знавши Писання, ні Божої сили.” (Мт.22:29).

Фарисеїв та саддукеїв об’єднувало те, що вони насправді не вірили Писанню та ненавиділи правдивого Бога. Не маючи згоди між собою, вони виступили разом саме проти Христа, підтвердивши, що насправді вони – діти диявола (Ів.8:44). Спільна ненависть до Ісуса об’єдналанепримиренних ворогів: Пилата та Ірода, фарисеїв та саддукеїв. Всі вони залишилися тільки на сторінках Письма. Апостоли та євангелісти стали новими лідерами, що замінили книжників, які не захотіли повернутися до Господа.

Ставлення до Слова Божого в середньовічній церкві

 Проаналізуймо ситуацію, в якій Лютер запропонував свої реформи. В середньовічній церкві домінувала проповідь Закону та спасіння ділами, що призводило або до розпачу вірних, які не вважали себе достойними спасіння (через це пройшов Лютер), чи до самоправедності (гріх фарисейства), чи до байдужості і зловживань („саддукейська розчина”). В церкві побутували ідеї, що суперечили Біблії: апокрифи та церковні передання майже дорівнювалися Біблійному канону; практикувалося поклоніння Діві Марії, святим, різним реліквіям; була вигадана доктрина чистилища („додавання до Писання”). Реклама індульгенцій призводила до того, що люди думали, ніби мало не купують спасіння за гроші. Із Біблією було вкрай важко ознайомитися, особливо на живих народних мовах. Доходило навіть до заборони читання Письма мирянами (ситуація близька до часів Йосії). Яна Гуса стратили, а Лютера переслідували за проповідь „виправдання вірою” (гріх Каїна, що вбив вірного Богу Авеля). Багато релігійних лідерів (аж до папи римського Лева Х включно) були невіруючими, але використовували ресурси церкви у власних інтересах. Також папа був впливовішим політиком, ніж більшість світських володарів.

Наскільки переплелися саддукейські та фарисейські тенденції в середньовічній церкві, можна бачити на прикладі монастирів. Читаючи Лютера та Меланхтона, бачимо і критику монахів-аскетів, і критику розпусти в монастирях. Сучасного читача дивує така „непослідовність”, але насправді в різних монастирях дух був різний. В одних Ім’я Боже зневажалося відкрито, коли ченці поводилися в дусі синів Ілія. У інших монастирях дотримувалися аскетизму, бо намагалися, в дусі фарисейства, спастися власними „добрими” справами. А справжня проблема була така: Слово Боже або не було відоме, або його не розуміли.

Лютер же запропонував дискусії з приводу практик, які суперечили Писанню, показавши, що перед Богом грішник виправдується самою вірою в Христа (Рим.3:21-28, Гал.2:16, Гал.3:11-13). І навіть ця спасаюча віра є даром Божим (Еф.2:8-9). Також Лютер підготував прекрасний переклад Писання з оригінальних мов на живу німецьку мову та написав Малий і Великий катехізиси, в яких виклав основи християнської віри для мирян та пастирів. Корумповані та нездатні до реформації священики були усунуті з посад, їхні місця зайняли інші. Було показано фальшивість доктрини, відповідно до якої стан чернецтва є тим що „наближає до Бога” чи „заслуговує додаткову чи „надлишкову” благодать”. Навпаки, будь-яка світська праця, що виконується у вірі та відповідно до заповідей, визнається побожною. Через те, що реформатори показали особливу вагу Божого поклику як чоловіка і дружини, так і батька та матері, які виховують дітей відповідно до волі Божої, потреба в монастирях природним чином відпала. Лютер також привернув увагу до ролі мирян у Церкві як тих, хто належить до „священства царського” (1Петр.2:9). Лідерами Церкви з мирян стали князі, що підтримали Реформацію. На жаль, лідерство князів стало тією „розчиною”, що згодом призвела до втручання держави в справи Церкви. Іншим слабке місце: майбутні пастирі отримували освіту на теологічних факультетах світських університетів. В майбутньому це стало однією з головних причин виникнення богословського лібералізму.

Але варто пам’ятати, що Лютеранська Реформація не була революцією. Її реформи були спрямовані на повернення до чистого Слова Божого. Разом з тим, Лютер виступив як проти ідей анабаптистів (що наполягали, наче мають прямі „об’явлення” від Бога, які насправді часто суперечили Слову), так і цвінгліанців (що вважали, ніби в Господній Вечері вірні приймають не правдиві тіло і кров Христа, але мають справу тільки з символами; таким чином ці раціоналісти у саддукейському стилі штучно обмежували Слово Боже, відкидаючи Христовий заповіт).

 Ставлення до Слова Божого в сучасній церкві

 Віросповідна ситуацію в сучасному світі складна та строката. Але „фарисейська та саддукейська розчини” проявляються й нині. Строго кажучи, кожна християнська конфесія, що більшою чи меншою мірою наполягає на спасінні ділами, має цю фарисейську розчину. Але особливо її помітно у сучасних культів (Свідки Єгови, мормони та інші), які мають дві основні фарисейські риси. Перша і головна: додаткові небіблійні писання („Книга Мормона”, „Дорогоцінна Перлина”, часопис „Вартова Башта”). Другою рисою є особливий легалізм. Але покладання на власні „добрі” справи без Христа веде до Пекла: „Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що обходите море та землю, щоб придбати нововірця одного; а коли те стається, то робите його сином геєнни, вдвоє гіршим від вас!” (Мт.23:15).

Сама ж сучасна християнська церква поділена не тільки на традиційні конфесії (католики, лютерани, православні, протестанти). Більшість церков поділені на консервативні (віросповідні) та ліберальні гілки. В ліберальних „церквах” видимою „частиною айсбергу”, що кидається в очі, є дозвіл шлюбів гомосексуалістів та рукопокладення гомосексуальних пасторів. За цим ідуть й інші питання: підтримка теорії еволюції, рукопокладення жінок-пасторів, толерантне ставлення до абортів. Але всі ці проблеми виникли через єдину причину – невизнання Писання в повному обсязі істиннимі непомильним Словом Божим. Сучасні саддукеї формулюють цю думку витонченим чином: „Біблія не є повністю Словом Божим, але тільки містить Слово Боже”. Тобто, на їхню думку, щось в Біблії є інформацією від Бога, а щось – дописане людьми. Коли виникає питання, як впізнати, що є від Бога, а що від людей, – зазвичай відповідь залежить від індивідуальних уподобань (чи збочень) „богослова”. Хоча ще 200-250 років тому до пропаганди гомосексуалізму не доходило, перший крок було зроблено, коли поставили під сумнів богонатхненність Біблії. Наступний крок – викреслили з Писання чудеса як начебто додані пізніше легенди. При цьому Біблія стала підручником етики, а Христос перетворився у вчителя моралі. Моральні вимоги в ліберальних рухах довгий час трималися на досить високому рівні (до речі, саддукейські моральні вимоги також інколи були навіть вищими за фарисейські[vii]). До саддукеїв ХІХ ст. можна віднести Л.Толстого, який не вірив ані в божественність Христа, ані в чудеса Біблії, але уславився своєю проповіддю самовдосконалення та „непротивленню злу насильством”. Але якщо зрештою ліберали зреклися і воскресіння Христа, і створення всесвіту всемогутнім Богом, то чи такою принциповою втратою „богослов’я” є відмова від критики содомського гріха? Бог лібералів – мертвий бог. Коли Бога нема – все дозволено (як зауважив інший великий сучасник Толстого).

Наступне питання: а чому ліберали чесно не відмовилися від членства в християнській церкві? Причина та ж сама, що й у саддукеїв: частіше це не щирість переконань (як у Толстого), але любов до влади та грошей. Зручно бути єпископом державної церкви чи викладати „теологію” в університеті, отримуючи гроші з державного бюджету (переважно в Європі) чи з пожертв прихожан, для яких приналежність до певної церкви є частиною культури (зазвичай у Північній Америці). „На сидінні Мойсеєвім усілися книжники та фарисеї” (Мт.23:2). „Крадькома повходили деякі люди, на цей осуд віддавна призначені, безбожні, що благодать нашого Бога обертають у розпусту, і відкидаються єдиного Владики і Господа нашого Ісуса Христа”(Юд.4).

Біблія ж говорить, що кожному доведеться зустріти Живого Бога. Певно, ліберальні богослови винні в гріху проти Святого Духа. З іншого боку, не всі члени ліберальних церков є невіруючими. Приклад із сучасного життя. Нещодавно пастор із Латвії поділився своїм досвідом зі мною та іншими українськими пастирями. Ще в 90-х роках, будучи служителем латвійської державної церкви, на запрошення норвезького колеги він проповідував у його громаді. Той скандинавський пастор вірив в правдивість Біблії, але служив у державній ліберальній церкві. Головне ж послання проповіді латиша було таке: „Божа любов – це зовсім не те саме, що „любов” двох гомосексуалістів!” Після цього норвежець приватно сказав: „Знаєш, ти говориш правду, але не проповідуй тут так більше. Хтось поскаржиться – мене звільнять. А у мене сім'я, дім у кредит, машина в кредит...” Нагадує Євангеліє: „багато хто навіть із старших в Нього ввірували, та не признались через фарисеїв, – щоб не вигнано їх із синагоги. Бо любили вони славу людську більше, аніж славу Божу.” (Ів.12:42-43).

Шлях до Пекла починається із компромісів та перших кроків вбік від чистого Слова Божого. Інколи християни бояться виглядати непопулярними в очах світу, приймаючи стиль поведінки невіруючих та підтримуючи сумнівні доктрини (як то ідею „теїстичної еволюції”). Часто бояться втратити гарні стосунки із „сильними світу цього”. Але ім'я „дужій” особі, що є „князем світу цього”, – диявол.

І якщо біблійний віруючий помічає відхилення від Писання в практиці місцевої громади чи церковного об'єднання, то варто закликати до реформації. Що стосується содомського гріха, то необхідно об'являти всю Божу волю – і Божий Закон, і Боже Євангеліє. Закон засуджує: „Не обманюйте себе: [...] мужоложники [...] Царства Божого не вспадкують...” (1Кор.6:9-10). Але Бог призиває до каяття та відмови від гріховного способу життя. Приклад євангельського прощення содомського гріха – це приклад самих коринтян: „І такими були дехто з вас, але ви обмились, але освятились, але виправдались Іменем Господа Ісуса Христа й Духом нашого Бога” (1Кор.6:11). Якщо ж заклик до покаяння залишається без відповіді, треба відділитися від тих, хто не хоче бути чистим. Писання застерігає: „Хіба ви не знаєте, що мала розчина все тісто заквашує? Отож, очистьте стару розчину, щоб стати вам новим тістом, бо ви прісні, бо наша Пасха, Христос, за нас у жертву принесений.” (1Кор.5:6б-7). І хоча із засобів масової інформації може скластися враження, що мало не всі лютерани благословляють гомосексуалістів, але в світі залишилося багато тисяч лютеран, які не поклонилися Ваалу, Астарті та тим, хто практикує содомський гріх. А щоб уникнути вогненної кари Небес, вони, не озираючись, вийшли з ліберальних церков та заснували незалежні церкви ще задовго до того, як гомосексуалізм став „проповідуватися” відверто. Так „рух конфесійного відродження” мав місце спочатку у Німеччині як опір нав'язування цивільною владою Пруською унії між лютеранами та реформатами 1817 р. Віросповідні лютерани, незважаючи на переслідування, не пішли на компроміс у статтях віри. Спочатку були засновані у Німеччині „вільні” (від влади держави) церкви, а згодом більшість віросповідних лютеран змушені були емігрувати до США, де сформували синод Місурі.

Насамкінець трохи статистики. До Всесвітньої Лютеранської Федерації входять ліберальні державні церкви Європи, ліберальна церква США (ELCA), а також багато церков з інших країн (деякі з них доволі консервативні). Кількість членів ВЛФ – близько 70 млн.[viii]. Міжнародна Лютеранська Рада на чолі з Міссурі Синодом є значно більш консервативним об'єднанням, що налічує майже 3,5 млн. членів[ix]. Церкви цієї спільноти категорично виступають проти рукопокладення жінок-пасторів, засуджують гомосексуалізм та аборти.А до найконсервативнішого в світі лютеранського об'єднання – Віросповідної Євангельсько-Лютеранської Конференції (провідний синод – Вісконсинський) належать всього близько 500 тис. вірних[x]. Що ж, і справді, схоже, що кількість віросповідних лютеран серед всіх, хто називає себе „лютеранами”, пропорційно близька до ситуацій, описаних в Біблії. Перший приклад: історія Содому і Гоморри, з яких вийшла тільки одна родина Лота (Бут.19:). Другий – Іллі та 7000 вірних ізраїльтян, що не поклонилися Ваалу за часів лютих переслідувань цариці Єзавелі (1Цар.19:18). Третій: після проповіді про „Хліб Життя” з 5000, що були нагодовані Господом, з Ним залишились тільки 12 апостолів, і то один з них був зрадником (Ів.6:66-71).

Пригадується, як одна людина спитала Ісуса: „Господи, – хіба мало буде спасених? А Він відказав їм: Силкуйтеся ввійти тісними ворітьми, бо кажу вам, – багато хто будуть намагатися ввійти, – та не зможуть!” (Лк.13:23-24). Справді, шлях біблійного віруючого – дуже вузький. Він пролягає між Сциллою легалізму (чи фарисейства) та Харибдою лібералізму (чи саддукейства). І йти цією вузькою стежкою можна тільки сповідуючи чисте Боже Слово та вірою тримаючись за руку Христа, Який промовляє: „Я дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене.” (Ів.14:6).

 Постскриптум

 Кожна богословська стаття, кожна проповідь повинні включати в себе застосування до ситуації, в якій перебувають читачі, слухачі та сам проповідник. І прикладом для нас має бути Святий Павло, що сповідував: „Вірне це слово, і гідне всякого прийняття, що Христос Ісус прийшов у світ спасти грішних, із яких перший то я”. (1Тим.1:15). Ми – грішники. Грішникам притаманно помилятися. Отже, в світлі сьогоднішньої теми, спитаймося: „Яким чином може проявлятися фарисейська та саддукейська розчина в нашій спільноті та як їм запобігти?”

Візьму на себе сміливість сказати, що фарисейство в його класичних виявах (додавання небіблійних заповідей та суворий легалізм) навряд чи притаманне нашій молодій Українській Лютеранській Церкві. Бо з самого початку відродження українського лютеранства в 1990-х роках було проведено серйозну доктринальну підготовка майбутніх пастирів. З самого початку акцентовано проповідувалось виправдання самою лише вірою таким чином, що можливість виявів пієтизму була ліквідована в зародку. Але будучи недосконалими, ми легко потрапляємо як не в одну, то в іншу крайність.

Отже, вже певний час на пастирських конференціях звучить питання: „Чи не забагато уваги у нас приділяється проповідуванню виправдання самою вірою і чи не легковажимо ми важливістю проповіді освячення?” І у нас була б спокуса не зважати на це питання, якби сьогодні Бог не оголив наші проблеми. Мова йде про настільки серйозне скорочення матеріальної підтримки від американських братів у вірі, що коли ми дивимося на все тільки „тілесними” очима, може стати під сумнів подальший „прогрес” чи „розквіт” нашої Церкви.

За останні кілька років статистичні данні засвідчують певне зменшення кількості членів УЛЦ. На „місцевому” рівні (принаймні в тих „місцях”, які може бачити автор статті) помітна залежність цього „феномену” від зменшенням фінансування. Є втрати серед пастирів та серед мирян, що були лідерами громад. Далеко не всі члени Церкви готові підтримувати її активною волонтерською працею та належними пожертвами.

І коли є такий зв'язок між зменшенням фінансування і неготовністю частини парафіян та лідерів відповісти на нові виклики, ... то чи не виникає питання про „саддукейську розчину”? Для того, щоб ця розчина з'явилася та призвела до ускладнень, не обов'язково засідати в юдейському синедріоні першого століття, не обов'язково сидіти на папському престолі часів Лютера чи бути пастором сучасної державної ліберальної церкви. Можна жити і в наш час, залежачи від фінансів фонду, що пов'язаний із конфесійним напрямком в християнстві. Але як тільки з фінансами цього фонду відбуваються якісь негаразди, саддукейство маніфестує себе відверто.

І коли ми, будучи атаковані фінансовими проблемами, які пов'язані із всесвітньою фінансовою кризою, задумуємося над власними проблемами в такому ракурсі, то сторонні критики „додають олії у полум'я”.

Так ієрархи традиційних конфесій, коментуючи чергові шокуючи новини від відкритих лібералів, говорять приблизно так: „Лютерани проповідують виправдання самою вірою, не закликаючи до святого життя. Ось тому ми бачимо відверту содомію в їхніх церквах”. Від пієтично налаштованих протестантів чуєш інше: „Лютерани не акцентують увагу на щирому каятті, ось чому доктрина про виправдання сприймається поверхово, без правдивого відродження”. А прихильники мегацерков можуть зауважити, що відсутність „швидкого зростання” є критерієм того, що Бог ніби „не благословляє лютеран”. В чому певні аспекти цієї критики можуть бути корисними для нас, а що ми маємо відкинути як спокусу того, хто „думає не про Боже, а про людське”? (Мт.16:23).

Розпочнімо з останнього болючого питання щодо розміру Церкви. Хоча Господь й наказує нам нести Євангелія всім народам, але Він не обіцяє, що Його Церква буде дуже великою. Навпаки, Ісус звертається: „Не лякайся, черідко мала, бо сподобалося Отцю вашому дати вам Царство”. (Лк.12:32). Правдива дорога, якою є Сам Господь (Ів.14:6), вузька, а черідка, що йде по ній – мала. „Багатьох” же облесливими словами ловлять неправдиві пророки, впроваджуючи згубні єресі (2Петр.2:1-3).

Якщо ми спостерігаємо втрати серед членів Церкви через зменшення матеріальної підтримки Церкви, то, знову ж таки, маємо приклади з Євангелій (деяких з них ми вже торкалися вище). Розчина саддукейства діяла і в тих 5000 нагодованих Ісусом, що хотіли настановити Його царем – політичним Месією (Ів.6:15). Вони очікували, що Він буде їх весь час годувати (Ів.6:34), але не вірили в Ісуса як в Того, Хто пролив Свою кров та видав Своє тіло за гріхи всього світу. І ми бачимо, що після проповіді про Хліб Життя з 5000 нагодованих багато хто відпав (Ів.6:66). Іншим прикладом „пропорційності” вдячних та невдячних Господу є уздоровлення десятьох прокажених, з яких тільки один подякував Ісусу (Лк.17:11-19).

 Отже, нам не варто розраховувати, що проповідуючи чисте Слово Боже, не йдучи ні на які компроміси, а також правильно навчаючи про Таїнства та належно їх роздаючи, ми досягнемо того, що буде збудовано церкву, яка буде виглядати „процвітаючою” в очах світу. Правдиву Церкву будує тільки Святий Дух. Правдива Церква завжди є більшою чи меншою мірою переслідуваною. І головне, щоб ми думали не про те, як виглядаємо в очах світу, але як ми виглядаємо в очах Божих.

Що ж стосується критики тих, хто зауважує у нас проблеми з проповіддю освячення та з „щирим” каяттям, то принаймні маємо визнати, що в багатьох парафіях час, який ми мали присвятити кращій проповіді Закону, зокрема подальшого освячення відродженого християнина, був втрачений. Два приклади. На початку своєї передпастирської практики я зіштовхнувся з проблемою: виявилося, що в громаді побутувало легковажне ставлення і до розлучення, і до цивільного шлюбу. Після проведеного тематичного Біблійного заняття з цієї теми, я спитав: „Сподіваюсь, ви вже не раз це чули в Церкві?”. Мені відповіли: „Ніколи!” Сподіваюсь, цих парафіян все ж навчали про шлюб та розлучення, але нечасто і неакцентовано. Іншим разом, ще в семінарії, я спитав брата, що в минулому служив в одній з протестантських церков: „Яким чином брати досягають того, що члени громади жертвують десятину й більше? Можливо, використовують якісь психологічні маніпуляції чи особливим чином тиснуть на людей?” Відповідь була така: „Ніколи! Просто про пожертви проповідується!”

Висновок простий: якщо Слово Боже стосовно важливих питань не проповідується, а внаслідок цього виникають проблеми в Церкві, ... то Лютеранські віросповідання в цьому не винні. І якщо ми не навчаємо всього, що говорить Біблія, або коли ми намагаємося (звісно тимчасово та з найкращою мотивацією) підкорегувати те, що говорить Писання, то ризикуємо потрапити у саддукейську пастку. Прикрий приклад: ще 2006-2007 рр. (як в громадах на семінарах з доморядництва, що проводив один з американських братів, так і відповідно до постанов Собору) від парафіян очікувалися пожертви в обсязі 8-10 грн. в місяць. Середня пенсія та мінімальна зарплатня тоді були в кілька разів більші, аніж 80-100 грн. Підхід цей виглядав „євангельським” – не класти важких тягарів на плечі небагатих та, можливо, ще духовно незрілих членів молодої УЛЦ. Насправді він виявився псевдоєвангельским. Особливо те, що такі вимоги суперечать Письму, яке говорить про пропорційність пожертв віруючих в залежності від їхнього доходу. Єдиними членами Церкви, від яких вимагалися 10% пожертви, були посадові особи. В звичайній громаді УЛЦ це були пастор та бухгалтер. І чи дивно, що парафіянам, яких навчили неправильно, тепер важко перебудуватися? Відомо, що перебудовувати важче, ніж заснувати з самого початку на належній основі, розрахувавши відповідно до реалістичного плану (Лк.6:46-49 та Лк.14:28-30). Визнаймо відверто: великою мірою нині ми змушені перебудовувати. І досить радикально. Зокрема, нагадуючи, що наріжний камінь церкви – це не гроші.

 Звісно, мені як авторові цієї статті не хочеться, щоб мене зрозуміли неправильно, що ніби-то ознакою саддукейства є така ситуація, коли лідери та члени церкви переймаються питанням фінансування. Ми знаємо з Писання, що гроші самі по собі не є злом, але „корінь усього злого – то грошолюбство, якому віддавшись, дехто відбились від віри”. (1Тим.6:10). Гроші потрібні для проповіді Євангелія. І Старий, і Новий Заповіт наказує нам підтримувати служіння Євангелія. Наші проблеми полягають в іншому: інколи виглядає так, що під час певних дискусій грошам, як таким, приділяється більша увага, аніж раціональному шляхові їх використання для проповіді Слова Божого.

І якщо нині, озираючись на шлях, який ми пройшли, у нас є „нове бачення” перспективи розвитку нашої Церкви, якщо тепер ми думаємо, що можемо використати матеріальний ресурс краще, використати його справді на славу Божу, то стикаємося з реальністю: кошти для проповіді Євангелія вкрай обмежені. Також нині розуміємо, що реальне джерело збільшення надходження коштів – це пожертви самих громад.

І ось тут в умовах кризи та браку фінансування нам варто бути надзвичайно обережними, щоб із „вогню не вскочити у полум'я”: щоб у нас не було спокуси впасти в легалізм, плекаючи „розчину фарисейську”. Адже найпростіший шлях збільшення пожертв – апеляція до старої природи християнина, яка любить хвалитися собою та своїм „виконанням Закону”. Стара природа не хоче визнавати, що варто лише повністю покластися на Христа. А для того, щоб запобігти появі „розчині фарисейській”, нам треба об'являти всю волю Божу, належно застосовуючи Закон та Євангеліє в кожному конкретному випадку як до себе, так і до братів та сестер.

Також нам необхідно пам'ятати, що Церкву будує Господь. І Церква житиме там, де буде проповідуватися несфальшоване Слово Боже і правильно надаватимуться Таїнства. Розквіт Церкви можливий лише за цих умов. І це ми можемо бачити вже не „тілесними” очима, але очима віри, знаючи, що наш „Викупитель живий” (Йов 19:25), і розуміючи, що незважаючи на всі тимчасові виклики цього світу, „тим, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре” (Рим.8:28). І не тільки фінансова криза, але „ні смерть, ні життя, ні Анголи, ні влади, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні вишина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любові Божої, яка в Христі Ісусі, Господі нашім!” (Рим.8:38-39). 

[i] Президент Вісконсинського Євангельсько-Лютеранського Синоду висловлює жаль з приводу рішення ЄЛЦА про священиків-гомосексуалістів.– www.ukrlc.org

[ii] Церковь Швеции готова венчать пары геев и лесбиянок. http://www.internovosti.ru/text/?id=21775

[iii] УПЦ КП активно поддержала позицию РПЦ МП в вопросе об избрании женщин. // Христианский мир. 2009. Ноябрь. №41-42 (408-409). – С.9.

[iv] В Финляндии пастор сменил пол и вернулся за кафедру женщиной. // Христианский мир. 2009. Ноябрь. №41-42 (408-409). – С.12.

[v] „Святе Письмо саме залишається єдиним суддею, правилом і стандартом, відповідно до якого, як до єдиного мірила, повинні розглядатися і судитися всі догми щодо того, чи вони є добрими чи злими, правильними чи неправильними”. (ФЗ І.7) Concordia \ Злагода. Фундація „Лютеранська Спадщина”. – К. – 2005. – С.549.

[vi] Біблія цитується в перекладі Івана Огієнка.

[vii] Ринекер Фритц, Майер Герхард. Библейская Энциклопедия Блокгауза. ChristlicheVergsbuchhandlungPaderborn. Русское издание (копирайт –1999). – С.851-852.

[viii] Африканцы охотно присоединяются к лютеранству. // Христианский мир. 2008.Февраль. №7 (326) – С.7.

[ix]InternationalLutheranCouncil. http://en.wikipedia.org/wiki/International_Lutheran_Council

[x] Make Known God’s Manifold Wisdom. The fifteenth Anniversary of the Confessional Evangelical Lutheran Conference. Kiev. UkraineJune 3-5, 2008. Prepared by Gaylin R. Schmeling. – p.30-31.