Жанна Титаренко

Віктор Хаустов: «Держава ніколи не матиме розквіту, якщо вона житиме без Бога»

[Інтерв’ю журналістки сайту СПРАВЖНЯ ВАРТА Жанна Титаренко із пастором Віктором Хаустовим. Розміщено на сайті СПРАВЖНЯ ВАРТА 4 січня 2012р.]

Скажіть будь-ласка, як Ви прийшли до Лютеранської Церкви? Чому обрали саме цей напрям?

Коли бачимо, що людина прийшла до Бога, майже завжди можна помітити, що насправді це Бог привів цю людину до Себе, використавши якусь проблему в її житті. До того, як стати членом місцевої Лютеранської Громади, я вже десь більше 10 років читав Біблію. Писання придбав ще в кінці 80-х, – на моє замовлення привезли з Англії (тоді можливо було отримати тільки російський синодальний переклад), а потім, здається, близько 1991 року в Просвіті купив український переклад Огієнка. Але ніяку церкву регулярно не відвідував. Хіба що час від часу заходив до одного із православних храмів.

Але так сталося, що мій батько став свідком Єгови. Він наполягав, що спасіння можливе тільки за умов приналежності до його релігійної організації та часто нав'язував своє трактування Писання. І тоді я зрозумів, що хоча я й думав, що Біблію знаю непогано, але адекватно відповісти батькові не можу.

До Лютеранського ж віросповідання була повага ще з шкільних та студентських років. А тут якраз після навернення батька до нехристиянського культу Свідків Єгови знайома запросила мене до Лютеранської Церкви. Це було 2000-го року. Відвідали з дружиною. І нам обом сподобалися і дуже змістовні Біблійні заняття, і Богослужіння, що правилося рідною мовою. Також в Громаді проводилася робота з дітьми. Сину тоді було 12 років, отже, його зацікавили Біблійні заняття для дітей. І так ми залишилися саме в Лютеранській церкві, ставши її членами по завершенню вивчення катехізису. Через певний час пастор мені запропонував вступити до семінарії Св.Софії у Тернополі, і я погодився.

А чим відрізняється Лютеранська Церква від традиційних Православних і Католицьких Церков?

Поняття традиції є трішки умовним. От Православна Церква більш традиційна для цього регіону, а Католицька – для західного, для Галичини. А якщо взяти Скандинавію, Німеччину, то якраз у них традиційною є саме Лютеранська Церква.

Лютеранська Церква має деякі відмінності, але водночас має й багато спільного з традиційними християнськими церквами. Найголовнішою відмінністю є те, що джерелом для всіх доктрин нашої Церкви є ТІЛЬКИ канонічні книги Старого й Нового Завітів.

Ми з повагою ставимося до багатьох традицій у Церкві, які складалися протягом двох тисячоліть. Із повагою ми ставимося і до спадщини отців ранньої церкви. Але якщо якась традиція суперечить Писанню, ми таку традицію не приймаємо. Якщо в доктрині якогось отця Церкви є щось помилкове, то ми цієї помилки не приймаємо.

Як і всі християни, ми поклоняємося триєдиному Богу – Отцю, Сину і Духу Святому. Центром же і вчення, і практики Лютеранської Церкви є проповідь Єдиного Спасителя – Ісуса Христа. Ми віруємо, відповідно до Слова Божого, що віруючий спасенний тільки заради Ісуса – втіленого Бога-Сина. Бо віруючий – це той, хто покладається на Бога, і тому через віру має праведність Христову. Так і пророк Авакум, і апостол Павло говорять, що «праведний житиме вірою» (Ав.2:4, Рим.1:17). Тому центром нашого віросповідання є те, що грішник виправдовується вірою, без заслуг своїх, вірою в Ісуса Христа, повністю покладаючись на Його досконале виконання всіх вимог Божого Закону замість нас, повністю покладаючись на Його Голгофську жертву заради нас. Часто лютеранам задають питання: що ж тоді з добрими ділами робити? Писання показує, що добрі діла є вже наслідком спасаючої віри, її плодом. Коли ми бачимо, яким чином нас Господь полюбив – Бог не пожалів Єдинородного Сина Свого, але послав у цей сповнений гріха світ, а Син добровільно пішов на Хрест заради нас, – тоді ми вже у відповідь стаємо здатні любити Бога і можемо цією любов’ю Божою поділитися зі своїм ближнім. Тому добрі діла є наслідком віри, а не її передумовою. Звісно, якщо людина зовсім не чинить добрих діл, а говорить, що є віруючою, то доречно звернутися до послання Святого Якова, що говорить приблизно так: «Якщо ти говориш, що ти віруючий, а добрих діл в тебе немає, то віра без діл мертва, тобто ти не є віруючим». Детальніше – дивіться Як.2:14-26.

Наша Церква відрізняється реформованою Літургією Івана Златоуста. Літургія майже така сама, як і в Українській Автокефальній Православній Церкві, але дещо скорочена, від дечого ми відмовилися, бо це безпосередньо суперечить Писанню. Ми не поклоняємося святим, не молимося до святих (хоча поважаємо святих і в нашому церковному календарі є дні, коли ми шануємо певних святих). Але коли ми дивимося на святих, то в першу чергу переймаємо приклад їхньої віри, їхнього покладання на Ісуса Христа (Євр.13:7).

Також у лютеранстві немає монастирів. В принципі, ніхто не забороняє, але Писання говорить про спасіння вірою, отже, будь-хто, хто сповідує Ісуса, будь-хто, хто у вірі і відповідно до Божих заповідей виконує свій поклик в житті – поклик селянина чи робітника, вченого чи лікаря, вчителя чи міліціонера, солдата чи офіцера, урядовця чи домогосподарки, яка є мамою кількох дітей, – всі вони є спасенними. Ми бачимо, що в Писанні нема нічого, що говорить про те, що ченці є ближчими до Бога, ніж миряни. Отже, у лютеранстві потреба в монастирях відпала природним чином. Хоча ми й поважаємо тих ченців, що присвячують себе саме проповіді Слова Божого. Свого часу й Мартін Лютер був ченцем августинського ордену, а коли зрозумів, що чернечий стан не є тим, що додає якихось заслуг, не є запроваджений Богом, але може навіть стати й спокусою для людини, то Лютер покинув чернецтво.

А ікони в Лютеранській Церкві є?

В сучасному західному лютеранстві ікони практично не використовуються ніде: ні в Німеччині, ні в Скандинавії, ні в Америці. В Українській Лютеранській Церкві збереглися ікони, але ми їх використовуємо тільки для прикраси і для навчання. Так ікона Богородиці з Ісусом-Немовлятком показує втілення Господа заради нас, грішних, показує, що Він – правдива людина. А інша традиційна іконна, що показує Господа Ісуса із розгорнутим Писанням, навчає, що, відповідно до Писання, Господь воскрес, вознісся і сидить праворуч Бога Отця Всемогутнього та прийде у славі судити живих і мертвих. Тобто ми бачимо Христа, Богочоловіка, вже після Його Воскресіння і Вознесіння, як то говорять «в силах», і, головне, ми знаємо, що Ісус зараз заступається за нас перед Отцем.

Що стосується інших відмінностей від традиційних для України Церков, то ми не поклоняємося не тільки іконам, але й мощам. Також ми не молимося за мертвих, тому що Писання говорить: якщо людина помирає, вона одразу йде на суд. Це говорять і Старий Заповіт (Еккл.12:7), і Новий (Євр.9:27). Тому, якщо людина була віруючою, покладалася на праведність та на діло Господа Ісуса, а не когось іншого, чи на щось інше, наприклад, на свої власні заслуги, тоді душа такої людини, що упокоїлась, вже зараз перебуває із Богом. А якщо людина була невіруюча, то скільки за неї не молись – це не допоможе. І ми не віримо в існування чистилища чи якихось поневірянь душі після смерті, тому що Біблія нічого про це не говорить. Адже душа людини одразу йде до Бога. Віруючим, що є розкаяними грішниками, Небеса гарантовані. Згадаймо, що Ісус на хресті сказав розбійнику, який сповідався й попросив Господа спогадати його в Царстві Своєму: «По-правді кажу тобі: ти будеш зо Мною сьогодні в раю!» (Лк.23:43). Тому ми не молимося за мертвих, але прикладаємо усіх зусиль до того, щоб Євангеліє – Добра новина про спасіння в Ісусі Христі – досягла якомога більше наших невіруючі друзів, родичів чи незнайомих нам людей.

А в пекло вірите?

Писання чітко і в багатьох місцях говорить про вічне покарання у Пеклі для диявола, його посланців та для невіруючих (наприклад, Мт.25:41,46, Об.20:10). Ми тільки не віримо, що є чистилище. У середньовіччі розвинулась ідея, що, через те, що віруюча людина все одно має гріхи, то за ці її гріхи має бути якесь окреме покарання в іншому світі. Але Слово Боже говорить, що кров Ісуса очищує нас від усякого гріха (1Ів.1:7б). Чистилище – то така людська ідея. Наприклад, у Данте дуже гарно (звісно, з мистецького погляду) про чистилище написано. Ми можемо читати Данте, захоплюватися його поезією, але стосовно духовних справ ми віримо тому, що Святий Дух говорить у Біблії, а не тому, що написав Данте у «Божественній комедії».

І Біблія говорить, що під час Другого приходу Ісуса Христа в Його славі після майбутнього воскресіння всіх людей душа і тіло померлого возз’єднаються. І воскрешені Господом невіруючі будуть вічно перебувати в пеклі, а віруючі – з Господом на Небесах.

Чи є причастя, хрещення?

На відміну від наших католицьких і православних братів, ми визнаємо тільки два таїнства – Хрещення (або, як подає це слово переклад Біблії Івана Огієнка, Хрищення) і Господню Вечерю (Причастя). І ставимося ми до цих двох таїнств дуже серйозно. Лютеранська Церква навчає, що немовлят треба христити якомога раніше. Ми вважаємо, що це є воля Божа, і що також це є дія Божа. Св.Павло і Святий Дух у посланні до Тита говорять: «Він нас спас не з діл праведності, що ми їх учинили були, а з Своєї милості через купіль відродження й обновлення Духом Святим, Якого Він щедро вилив на нас через Христа Ісуса, Спасителя нашого» (Тит.3:5-6).

Писання говорить, що немовлята також є грішниками. Тому вони потребують зустрічі з милостивим Господом якомога раніше. І ми радимо нашим вагітним парафіянкам весь час ходити до Церкви, щоб Слово Боже впливало на дитинку ще в утробі маминій, і, звісно, ми заохочуємо, щоб новонароджених христили якомога швидше, тому що Хрищення несе грішнику відпущення гріхів.

Також Господь Ісус заповідав приймати нам Його тіло і Його кров на прощення гріхів. Тому центром Лютеранської літургії є не тільки проповідь Слова Божого, але й Господня Вечеря.

То розкажіть, будь ласка, з якого часу Лютеранська Церква існує в Україні? На яких теренах найбільше поширена?

Хоча серед учнів Лютера та Меланхтона вже в 1530-х роках були й українці, а в ХVI ст. на західних теренах нашої держави до лютеранства наверталися окремі шляхтичі, що „переводили” на лютеранство й своїх підданих, але протягом ХVI-ХVIІ ст. через певні історичні обставини лютеранство серед українців не ствердилося. Отже, воно стало сприйматися як віра німців чи інших європейських націй і в Україні, і на теренах сусідніх східнослов'янських націй. Наприклад, парафія Лютеранської Церкви у Харкові до революції 1917 року мала офіційну назву «Німецько-латисько-естонської парафії Вознесіння Господнього». А наша Церква сформувалася вже в 20-30-х роках ХХ століття на Галичині. Для цього була низка передумов. Багато заробітчан їздило в Німеччину, Америку, зустрічаючись там з іншими віросповіданнями. І також багатьма було зауважено, що протестантські країни мають більший економічний розквіт, ніж католицькі і православні, то був певний інтерес серед західних українців до лютеранства, кальвінізму та інших протестантських віросповідань саме з такого „практичного” погляду.

Крім того, Україна тоді не мала незалежності. Західні терени були під польською владою, проти якої існував певний протест. Саме тоді на Станіславщині, де Єпископом Греко-Католицької Церкви був сумнозвісний Хомишин, стали нав’язуватися і латинська мова в Богослужінні, і целібат кліру. Таким чином тодішня польська влада намагалася денаціоналізувати українців і через Церкву. Тоді сформувалася ініціативна група пастирів, які організували Українську Лютеранську Церкву (тодішня назва – Українська Євангельська Церква Ауґсбурзького віросповідання) за підтримки вірного Господу місцевого німецького пастора Теодора Цеклера. І саме на Станіславщині (тепер Івано-Франківщина) мало не цілими селами українці стали переходили на лютеранську євангельську віру, тому що саме в цій Церкві рідною мовою провадились і Богослужіння, і вивчення Біблії.

У 1939-41 роках Церква була практично знищена, а її провідник Теодор Ярчук – розстріляний. Інші пастори та парафіяни у своїй більшості були або вивезені на Сибір, або знищені протягом 1939 – 1940-х років. Дехто емігрував на Захід, хоча дехто залишився й на Рідних Землях. Та після другої світової війни Українська Лютеранська Церква організаційно припинила своє існування.

Але багато хто молився за відновлення нашої Церкви – і в Україні, і в Америці. А після здобуття Незалежності Україною на пожертви американських братів (деякі з них мали українське походження) почалася місійна праця в Києві та в Тернополі. Згодом стали виникати парафії в різних містах та селах України, а Українська Лютеранська Церква була офіційно визнана правонаступницею знищеної більшовиками Української Євангельської Церкви Ауґсбурзького Віросповідання. Найбільшими за чисельністю нині є наші парафії у Києві, Тернополі, Кременці, Миколаєві, Севастополі. На Півдні лютеранство поширено більше, ніж тут, на Сході, бо там проживає більше етнічних німців. Тож коли стала розвиватися Українська Лютеранська Церква, дехто з них зацікавився і приєднався саме до Української Лютеранської Церкви.

А хто очолює Українську Лютеранську Церкву на Харківському, всеукраїнському і всесвітньому рівнях?

В Харкові служу пастирем я, наша парафія має назву „ВСІХ СВЯТИХ” та налічує близько 30 членів. Є ще невелика місія в Ізюмі. Там також я служу. На всеукраїнському рівні Церкву очолює виборний Єпископ. Він обирається делегатами Собору Церкви, зазвичай кожна Громада представлена на Соборі пастирем та ще двома делегатами-чоловіками. Єпископат нашої Церкви розташований у Києві, хоча Собори останніми роками проводяться у Кременці, що на Тернопільщині. З 2000-го року Єпископом нашої Церкви є В’ячеслав Горпинчук. Він також служить пастирем Громади „ВОСКРЕСІННЯ” у Києві. Єпископ В’ячеслав має ступінь доктора богослов’я та переклав українською дуже багато гарної Богословської літератури, зокрема наше офіційне віросповідання – Книгу Злагоди, а серед іншого – коментарі на окремі книги Писання.

Що стосується всесвітнього рівня, то на відміну від Православної або Католицької Церков, у Лютеранської Церкви немає якогось одного центра. Лютеранство вчить, що громади мають формуватися і рости знизу, а не зверху. І громади дають поклик, кому бути у них пастирем (вибирають серед рукопокладених служителів Церкви). Різні громади, які мають одне віросповідання, об’єднуються в синоди (або церкви).

Українська Лютеранська Церква – не єдина лютеранська церква в Україні. Є ще Німецька Євангельська Лютеранська Церква в Україні (НЄЛЦУ). Ми поважаємо її членів, але не є з ними в спільноті, бо НЄЛЦУ співпрацює з німецькою державною церквою. На жаль, на Заході розвинувся богословський лібералізм. Державні лютеранські церкви Німеччини та Скандинавії не сприймають Біблію як непомильне Слово Боже, а називають себе лютеранами лише традиційно – це для більшості мешканців цих країн тільки частина національної культури. У деяких так званих лютеранських церквах вінчають гомосексуалістів, впроваджується жіноче служіння. Але Слово Боже називає гомосексуалізмом гріхом, а тих, хто не розкаявся в цьому гріху та не покидає його практикувати, Слово відносить до тих, хто «Царства Божого не вспадкує» (1Кор.6:10). Писання також говорить, що тільки чоловік може бути пастирем.

І ще на Півдні України є Лютеранська Церква так званої „братської” традиції, що має назву Української Євангельсько-Лютеранської Церкви (Єпископат УЄЛЦ, як і НЄЛЦУ, розташований в Одесі). Будучи лютеранами, вони мають порядок Богослужіння, що зовні схоже на баптистське. Ми з ними приятелюємо, навіть один студент із тієї Церкви навчається в нашій семінарії. Але на даний момент ми не є в спільноті з цією Церквою – тобто, ми не причащаємося разом. Є в Україні ще інші незалежні лютеранські громади „братської” традиції, які є ближчими до баптизму не тільки за формою служіння, але й з деяких богословських питань (очевидно, найбільша з них – у Львові). Також в старому шведсько-німецькому селі Зміївці, що на Херсонщині, діє невеличка незалежна Шведська Лютеранська Громада.

Наша Церква входить до всесвітнього об’єднання «Віросповідна Євангельська Лютеранська Конференція» («KELK»), найбільшою церквою цього об'єднання є Вісконсинський Євангельсько-Лютеранський Синод (WELS), а також членами цієї організації є ще один невеликий синод із США, по одній з віросповідних церков Німеччини та Скандинавії, багато африканських й азіатських церков, церкви Австралії та Південної Америки, деякі східноєвропейські. Церкви, що є членами KELK сповідують Біблію непомильним Слово Божим. KELK – це відносно невелике утворення, – десь близько півмільйона членів. Серед 80 мільйонів всіх лютеран у світі – це не так уже й багато. Але нас цікавить не кількість членів нашого об’єднання, а вірність його членів Божому Слову.

Більшість лютеран об’єднані у Всесвітню Лютеранську Федерацію (ВЛФ), наприклад, Німецька Євангельська Лютеранська Церква в Україні також туди входить. При цьому, зовсім не обов’язково, що ті церкви, які входять в цю федерацію, є такими жахливими лібералами, що вінчають гомосексуалістів, запроваджують жіночі служіння чи не вважають аборти гріхом. Насправді, таких лібералів у ВЛФ не так багато. Навпаки, серед них є багато віросповідних Церков, які дуже серйозно ставляться до Слова Божого, особливо в Африці.

І звісно, ми сповідуємо, що серед мирян і пасторів церков Всесвітньої Лютеранської Федерації є ті, хто вірять в Ісуса, покладаються на триєдиного Бога, не зневажають слова Божого, отже, вони також є спасенними. Але через те, що вони у своїй спільноті терплять відкритих лібералів, ми з ними не маємо спільноти проповідниці (церковної кафедри), – тобто ми не проповідуємо в їхніх громадах та не запрошуємо їх проповідувати в нас, як також ми й не причащаємося разом. Хоча на служінні можемо бути присутніми.

То повертаючись до Харкова, де збирається громада Української Лютеранської Церкви?

Ми вже тривалий час орендуємо зал для богослужіння в Будинку Спілки письменників (вулиця Чернишевська, 59). Щонеділі о 9.00 проводяться Біблійні заняття, о 10.00 – Служба Божа. Після Служби Божої в нас є неформальне спілкування за частуванням – чаювання з печивом (це давня лютеранська традиція). Після частування проводяться заняття з катехізису.

По вівторках проводиться служіння в місії в Ізюмі. Щосереди – домашня Біблійна група в селі Тишки в одній з приватних квартир. Щочетверга з 13.00 по 18.00 зі мною зазвичай можна зустрітися в церковному офісі у Будинку письменників. Про зустріч краще домовлятися попередньо за телефонами (057)-75-66-291, 097-63-64-326, 050-710-28-60.

А Ви здійснюєте якісь місії проповідництва по тюрмах, лікарнях, дитячих інтернатах?

Для того, щоб проводити такі серйозні проекти, необхідні значні кошти. У нашої Церкви один із таких проектів реалізується в Києві, Тернополі, Кременці та Севастополі. Це служіння називається «Дар життя». Є консультанти, які проводять роботу проти абортів. Це досить серйозне служіння і завдяки підтримці наших братів із США воно можливе вже близько 15 років.

Щодо інтернатів, то на Харківському рівні ми також збираємо одяг, іграшки і передаємо їх у різні інтернати. Останнім часом зібрані речі передаємо в інтернат для дітей-сиріт у селищі «Зелений Гай».

Може ще якісь заходи проводить Харківський осередок Української Лютеранської Церкви?

Найголовніший «захід» – це Служба Божа щонеділі. Але крім цього, ми справді проводимо деякі заходи, велику частину з них – у співпраці з різними організаціями. Наприклад, однією із найбільш помітних подій є «Літня Біблійна Школа», котра проводиться починаючи з 2006 року. У роботі ЛБШ зазвичай беруть участь 2-3 американських лютеран-волонтерів. Тоді ми запрошуємо всіх охочих дітей. Зазвичай це відбувається на початку липня протягом тижня. Біблійні заняття часто проводяться в ігровій формі і доповнюються співом дитячих християнських пісень українською й англійською, також діти власними руками виготовлюють поробки.

На початку травня в нас зазвичай проводиться молодіжний форум, на який ми запрошуємо нашу молодь і їхніх друзів. Форум проводиться в одному з міст України. Минулого року це було в Кам’янці-Подільському.

Досить активно співпрацюємо з Українським Біблійним Товариством, передаючи кошти на видання Біблійної літератури для людей з особливими потребами, зокрема, видання крупним шрифтом для людей з поганим зором, шрифтом Брайля – для незрячих, видання Біблії для дуже хворих або смертельно хворих дітей та дорослих, спеціальні видання для інвалідів, що змушені використовувати візки.

Минулого року разом із Біблійним товариством проводили День Біблії саме в Громаді. Через кілька тижнів святкували День Християнської музики, на якому виступали і члени Громади, і наші гості з Америки, а наприкінці всіх вразив виступ соліста Харківської Національної опери Василя Марчака та його дружини Оксани. Дует Марчаків виступав в нас і під час ЛБШ. Тоді ж ми запросили й ансамбль автентичного співу «Слово» (керівник – Леонід Котохін), що порадував нас чудовим виконанням фрагментів старообрядницької та грузинської літургій.

Беремо участь у різних щорічних фестивалях і самі, зокрема „День Біблії”, що проводить Біблійне Товариство, «Чиста душа», що проводить Християнсько-Демократичний Союз. Також уже другий рік відгукуємося на запрошення Української Греко-Католицької Церкви і беремо участь у Суспільних Днях УГКЦ. Зазвичай вшановуємо пам'ять жертв Голодомору у Молодіжному Парку. Співпрацюємо з Братством політичних в’язнів і репресованих, яке очолює Анатолій Здоровий, передаючи через це товариство християнську літературу для сільських та міських бібліотек.

Також беремо участь у заходах на День Незалежності України, День народження Тараса Шевченка, День пам’яті жертв політичних репресій тощо. Я в таких випадках кажу коротеньку проповідь і молитву. У нашому Молитовнику є молитви і на День пам'яті жертв Голодомору та політичних репресій, і на День Незалежності, і на День Конституції, і на День народження Т.Г.Шевченка. Також я регулярно представляю нашу Громаду на щорічній науковій конференції „СЛОБОЖАНСЬКІ ЧИТАННЯ” доповідями, що стосуються історії лютеранства на Харківщині та в Україні.

А як Ви ставитеся до інших християнських конфесій, зокрема, католиків і православних?

Звісно, ми цінуємо своє віросповідання, тому ми – окрема Церква, але ми з великою любов’ю ставимося до інших християнських церков. Писання говорить, що Євангеліє – це сила Божа. І тільки Євангеліє приводить людей до спасаючої віри. Там, де проповідується Христос-Спаситель, там є і віруючі, там є спасенні, тобто там є наші брати і сестри у Христі, які люблять Господа і Його Слово.

Якщо Ваш парафіянин зайде до Православної Церкви, наприклад, Київського Патріархату, і буде присутнім на Службі Божій, то за це йому нічого не буде?

Відвідати іншу християнську Церкву? У цьому немає нічого поганого. Я сам люблю відвідувати інші Церкви, коли священики і пастори запрошують. В свою чергу, і сам запрошую відвідати наші Богослужіння пастирів інших християнських Церков. Але у нас – закрите причастя. Отже, ми не причащаємо членів інших Церков, і це неможливо для члена нашої Церкви приймати причастя в іншій Церкві.

Ми ставимося до членів інших християнських церков як до наших братів і сестер. Хоча, з іншого боку, ми своє віросповідання відстоюємо, і якщо ми бачимо якісь помилки у інших, ми на них вказуємо. У нас є чудове міжнародне ілюстроване видання «Добра Звістка». Там вказується і на правдиве Біблійне вчення, і на Богословські помилки інших церков. Але ми це робимо з любов’ю.

Цікаво, яким є Ваше ставлення до Православної Церкви Московського Патріархату?

Там проголошується Слово Боже. Звісно, там є віруючі, і ми до них з великою повагою та любов’ю ставимося.

Інша справа, що далеко не завжди до нас члени тієї Церкви ставляться так само. Чи то із сумом, чи то напівжартома можна сказати, що ця любов не завжди є взаємною. Але наша справа молитися за них і відповідати їм з любов’ю. Також треба розуміти, що якщо людина говорить, що вона з Православної Церкви одного з патріархатів, то, на жаль, не обов’язково вона є реально практикуючим віруючим. Дуже багато людей, які називають себе православними, насправді дуже рідко відвідують Церкву або навіть ніколи й не причащалися. То й пов'язувати агресивні випади таких людей із Церквою не треба. Якщо такі люди поводять себе не по-християнськи, то це показує тільки на те, що вони не пізнали Ісуса, не пізнали Любов Божу.

Але я знаю парафіян Московського Патріархату, які є щирими віруючими. Можливо, в них до нас та інших церков і є якесь упереджене ставлення, але якщо вони читають Слово Боже, знають Ісуса як їхнього особистого Спасителя – Слава Богу!

А як Ви ставитесь до продажу освячених речей і води, тобто коли благодать Божа проходить ланцюг: товар – гроші – товар? До тарифної сітки на хрещення, вінчання, причастя?

Мені не дуже коректно це коментувати, і як то кажуть, в чужий монастир зі своїм уставом не треба ходити. Ми своїх парафіян у будь-якому разі відводимо від того, щоб вони поклонялися якимось освяченим речам. Взагалі, в нас, наприклад, можливе освячення води на Водохрещі, але мало практикується. Бо досвід показує, що ненавчені люди починають покладатися на матеріальні елементи – на освячену воду, освячені паски, освячену ковбасу, чи, як буває, навіть намагаються „освятити” горілку на Великдень. Але Господь, знаючи нашу слабкість, запровадив для нас контакт із матеріальними елементами у таїнстві Хрищення, де вода, поєднана із Словом Божим, чинить чудо прощення гріхів і вводить грішника до Церкви, до спільноти святих. І так само Господь перед видачею на смерть запровадив Господню Вечерю, сказавши, що хліб – це тіло Його, що за нас ламається, що вино – це кров Його Нового Заповіту, що за нас проливається на прощення гріхів. Ось належне застосування матеріальних елементів у Церкві згідно з Божою волею: бути охрищеним та регулярно причащатися.

Тобто ще однією відмінністю Лютеранської Церкви є те, що не святять речі і їжу?

Ні, коли люди просять, ми святимо. Але при цьому навчаємо. Я завжди в таких випадках розгортаю Писання і читаю: «Кожне-бо Боже твориво добре, і ніщо не негідне, що приймаємо з подякою, воно-бо освячується Божим Словом і молитвою» (1Тим.4:4-5) Тобто ми на Великдень теж святимо паски, крашанки, інші харчі, але наші парафіяни знають, що справжня святість у Христі, у Слові Його і в Його крові, тобто – в Господній Вечері, бо саме там ми отримуємо прощення гріхів, а де прощення – там є спасіння і святе життя.

А щодо „тарифних сіток” на Хрищення, вінчання чи поховання, то я б привернув увагу також до Писання, яке говорить, що поклик пастиря – навчати людей Слова Божого. А поклик вірних Церкви – підтримувати служіння пастиря. „А хто слова навчається, нехай ділиться всяким добром із навчаючим. Не обманюйтеся, Бог осміяний бути не може. Бо що тільки людина посіє, те саме й пожне! Бо хто сіє для власного тіла свого, той від тіла тління пожне. А хто сіє для духа, той від духа пожне життя вічне.” (Гал.6:6-8).

Ви, Жанно, – журналістка, отже сьогодні Ви задаєте мені багато питань. Дозвольте й мені задати питання тим читачам цього сайту, які засуджують практику „тарифних сіток” у певних церквах. Яким чином, дорогі читачі сайту, ВИ особисто виконуєте Божу заповідь „Пам'ятай День Святий”? – Тобто, як часто ВИ відвідуєте Церкву? Наскільки регулярно ВИ причащаються Тіла і Крові Господа Ісуса Христа? Настільки активно і регулярно ВИ підтримуєте свою Церкву своїми пожертвами?

На жаль, у нас, на Східній Україні, є така поширена категорія людей, що бувають в Церкві всього тричі, і то або майже не пам'ятають цього, або не здатні пам'ятати. Перший раз вони бувають у церкві тоді, коли їх христять немовлятами. Другий раз – під час вінчання (коли часто ніхто нічого не слухає, бо думає про „організацією” застілля ті інші „приємні” речі). А третій „контакт” із священиком відбувається тоді, коли цю людину „відспівують”. Найцікавіше: саме ця категорія людей найактивніше засуджує ту ситуацію, що від них очікується, що за все життя вони нададуть хоча б „3” (прописом: „три”) грошові внески до Церкви, членами якої вони себе вважають.

Писання говорять, що підтримка служіння – це воля Божа. Ще раз повторюю. Пастирям, у першу чергу, треба навчати своїх вірних Слова Божого. Вірним варто задуматися над тим, яким чином вони можуть підтримати свою Церкву. І коли Ви СПРАВДІ будете знати Ісуса як свого особистого Спасителя, коли Слово Боже СПРАВДІ буде путівником у Вашому житті, тоді Ви будете розуміти й ці слова: „Хто скупо сіє, – той скупо й жатиме, а хто сіє щедро, – той щедро й жатиме! Нехай кожний дає, як серце йому призволяє, – не в смутку й не з примусу, бо Бог любить того, хто з радістю дає!” (2Кор.9:6-7).

Також я певний, що щирий православний священик завжди безкоштовно охристить людину, яка має потребу бути охрищеним, але не має коштів.

Але більшою проблемою, ніж плата за Хрищення, є та, коли людина приймає Хрищення, але не розуміє, для чого це робить, бо ненавчена. Тоді Хрищення сприймається як якийсь магічний поганський обряд. Тоді ані дорослий, що приймає Хрищення, ані хресні батьки немовляти, якого охрищують, не бачать ніякої потреби в покаянні, ніякого зв'язку із Христом.

В нашій Церкві від вірних не вимагається ніяких внесків за проведення Хрищення, вінчання або похорону. Але інколи люди хочуть подякувати. Наскільки я знаю, більшість пастирів заохочують це зробити під час збору пожертв на Службі Божій. Але членом нашої Церкви не може вважатися та людина, що відвідує Службу так часто, як героїня відомого жарту: „Як же мені щастить! Що не прийду до Церкви, то паски святять”. Якщо наші старші чи хворі парафіяни не можуть відвідувати Богослужіння, тоді вони просять пастиря відвідати їх вдома чи в лікарні та провести коротку Службу з Господньою Вечерею раз у місяць, в крайньому разі – хоча б раз у два місяці.

І які Ваші стосунки з владою?

Взагалі у демократичній країні влада має забезпечити свободу віросповідань та не втручатися в справи Церкви. А Церква має поклик приводити грішників до Бога та не втручатися в питання економіки чи управління державою. А милостивий Господь благословить державу, якщо пастирі справді будуть віддано працювати на духовній ниві і без перешкод з боку влади. Є дуже корисні наслідки роботи Святого Духа, які опосередковано відчуває на собі все суспільство: чим більше істинно віруючих, тим краща мораль у державі, тим вищі економічні здобутки.

Що стосується нашої Церкви, то я б не сказав, що у нас у Харкові є якісь особливі стосунки з владою. Спілкуємося з відділом релігії при облдержадміністрації. Але що стосується взагалі Української Лютеранської Церкви, то наша Церква представлена у Всеукраїнській Раді Церков при Президенті України, і принаймні донедавна ця структура тісно співпрацювала з владою, – я маю на увазі, в першу чергу, працю щодо покращання моралі в суспільстві. Наш Єпископ свого часу був запрошений і на інавгурацію президента Ющенка, і на інавгурацію Януковича. Також наш Єпископ має високі державні нагороди, що отримав за часів попередніх Президентів.

Пам'ятаймо, Слово Боже говорить, що всяка влада – від Бога і ми маємо шанувати її, віддавати їй честь, зокрема, сплачувати податки. „Тому той, хто противиться владі, противиться Божій постанові; а ті, хто противиться, самі візьмуть осуд на себе. Бо володарі – пострах не на добрі діла, а на злі. Хочеш не боятися влади? Роби добро, і матимеш похвалу від неї.” (Рим.13:2-3) Є тільки один випадок, коли ми маємо право не слухатися влади – тоді, коли влада відкрито виступає проти Божих заповідей. Наприклад, забороняє проповідь Слова Божого, відкрито порушує цивільний закон або коли її представники віддають злочинні накази. Тоді, разом із апостолом, ми маємо відповісти такій злочинній владі: „Розсудіть, чи це справедливо було б перед Богом, щоб слухатись вас більше, як Бога?” (Дії 4:19)

Яскравим прикладом такої ситуації стали президентські вибори 2004 року, коли фальсифікації були безсоромні й мали дуже великі масштаби. Тоді наш Єпископ разом із лідерами багатьох Церков відкрито засудив ці порушення. Багато членів нашої Церкви тоді також були на Майдані. Саме тоді я навчався в семінарії. Отже, ми просили адміністрацію тимчасово припинити навчання, і багато студентів поїхало до Києва на Майдан. Хоча дехто сказав, що це не діло Церкви брати участь у „політичних акціях”. Ніхто нікого не силував – такі студенти просто поїхали до дому. Але коли ми з братами, що бажали виступити проти фальсифікацій, приїхали до Києва, Єпископ запросив нас у канцелярію і сказав приблизно таке: «Брати. Ви – служителі. Ви – диякони. Ми протестуємо проти фальсифікацій, але ми не маємо стояти на стороні певного кандидата. Це не Ваше діло кричати „Ющенко – Так!” чи щось подібне. На Майдані є десятки, сотні тисяч людей. Вони потребують гарячого чаю, можливо, і духовної допомоги. Тому співробітники єпископату готують термоси з чаєм, а Ви, будь-ласка, їх розносьте. А свої симпатії до того чи іншого кандидата будете висловлювати під час виборів на дільниці у кабінці (коли ми здобудемо право на чесні вибори).» От, власне, гуманітарно-духовною роботою ми і займалися. Писання говорить, що перші диякони були служителями „при столах”. Подібним чином пройшла Помаранчева революція й для нас. Але також ми проводили євангелізацію – розповсюджували християнську літературу, спілкувалися з людьми на духовні теми.

А та влада, яку ми маємо нині, як офіційно визнано (зокрема закордонними спостерігачами), зайняла своє місце законним чином внаслідок волевиявлення українського народу. Якщо, наприклад, Вам, Жанно, або ще комусь не подобається ця влада, то варто задуматися: „Якщо всяка влада – від Бога (Рим.13:1), то, можливо, Господь таким чином карає нас нашими ж руками? Давши нам право на вільне волевиявлення?”

Тобто те, що люди масово пиячать, роблять аборти, обирають таку владу, можливо, є наслідком якоїсь глибокої духовної кризи?

Так. І для подолання цієї кризи ми робимо все, що дозволяють наші скромні можливості. Але, незважаючи на наші обмежені матеріальні чи людські ресурси, ми маємо привілей використовувати такий могутній інструмент, як Євангеліє. Як і інші християнські пастирі, на різноманітних громадських заходах я завжди кажу, що держава ніколи не матиме розквіту, якщо вона житиме без Христа. «Без Бога – й не порога», – так говорить наша приказка. І часто на різноманітних „навколополітичних” акціях, на яких звучать гасла про розбудову України з погляду тієї чи іншої політичної сили чи ідеологічної програми, я наводжу з Писання рядки: «Коли дому Господь не будує, даремно працюють його будівничі… Коли міста Господь не пильнує, – даремно сторожа чуває» (Пс.126(127):1).

Тому тільки Слово Боже може змінити Україну. Звісно, від влади ми маємо очікувати і вимагати, щоб вона була зацікавлена принаймні в покращанні моралі (як це є в розвинених Європейських країнах). Отже, влада має надавати для Церков частку безкоштовного радіо- і теле- ефіру, щоб Слово Боже справді звучало та впливало на людей. Тоді потроху в наше життя і справді увійшло б довгоочікуване „покращення”.

І щоб укріпити віру наших читачів завершимо розмову словами зі Святого Письма

Я прочитаю перше послання апостола Павла до Солунян, другий розділ, 13-й вірш: «Тому то й ми дякуємо Богові безперестанку, що, прийнявши почуте від нас Слово Боже, прийняли Ви не як слово людське, але – як правдиво то є – Слово Боже, що й діє в вас, віруючих». І я побажав би, щоб читачі цього Інтернет видання справді читали Біблію і сприймали її як Слово Боже. І нехай воно діє в Вас! Іншими словами: «Дозвольте Богу діяти в Вашому житті!»

Дуже дякую Вам за щиру розмову.