Пастир Віктор Хаустов: Спогади про Степана Сапеляка

[Надруковано в часопису УЛЦ «СТЯГ» Число 1 (114) січень-квітень 2011. – С.14-18. під назвою: «Степан Євстахійович Сапеляк». Також розміщено на сайті СПРАВЖНЯ ВАРТА]

Світлина праворуч: Степан Сапеляк: слово по завершені Літургії в Громаді УЛЦ у Харкові 16 січня 2010 року.

Те, що Степан Сапеляк є видатним поетом, – поза всяким сумнівом. Місце його творчого спадку в літературному процесі кінця ХХ – початку ХХІ ст. визначать літературознавці. Внесок Сапеляка в боротьбу за незалежність України також більш, ніж помітний, але право визначати його роль у дисидентському русі 1973-91рр. ми надамо історикам.

 Я б, власне, хотів поділитися спогадами про Степана-християнина, про Степана – друга парафії Української Лютеранської Церкви у Харкові. Ми були особисто знайомі протягом останніх п'яти років. Ще далекого1991 року я придбав у книгарні збірку поезій «Тривалий Рваний Зойк», потім читав його поезії, що друкувалися в періодиці. І хоч я був особисто знайомий з одним із його товаришів, з котрим він 1988 року вперше у Харкові підняв синьо-жовтий прапор, – нагоди познайомитися зі Степаном Сапеляком особисто в мене довго не було. Коли ж, наприкінці 2006 року, наша Громада «Всіх святих» почала винаймати зал для проведення богослужінь у Будинку Харківської Спілки Письменників, нам важко було не познайомитися, адже спочилий у Господі раб Божий Степан був вихований в щирій християнській родині, а все його життя пройшло під великим впливом Слова Божого.

Пастирське благословення 31 жовтня 2009 року.

Пан Степан був дуже комунікабельною людиною, в Будинку Спілки Письменників він бував по кілька разів на тиждень, – мав там щирого друга, письменника Анатолія Петровича Стожука, котрий є директором розташованого в цьому ж приміщенні видавництва «МАЙДАН». Одного разу, коли я зайшов до кабінету пана Стожука, Степан узяв ініціативу на себе та став розпитувати мене про нашу Церкву. Я йому щось відповів тоді й запитав: «Вибачте, а Ви – Сапеляк?» Він сказав: «Так», – певно, думаючи, що я впізнав його, бо він часто брав участь у численних телепрограмах, як місцевого, так і центрального телебачення. Але я дуже рідко дивлюсь телевізор, а Сапеляка впізнав саме по тих світлинах, що були вміщені в збірках його поезій, бо зовнішність Степана була настільки винятковою, що сплутати його з кимсь іншим, а особливо в Харкові, – було важко. З того часу ми заприятелювали.

Єпископ В'ячеслав Горпинчук, Степан Сапеляк і пастир Віктор Хаустов після служби у Громаді УЛЦ у Харкові 16 січня 2010 року.

Пан Степан, будучи щирим християнином, не мав ворожості до інших християнських конфесій. Також я помітив, що, на відміну від більшості навіть освічених інтелігентних людей Харківщини, він не тільки не мав ніякого упередження до лютеранства (яке часто сприймають як чужу для українців „німецьку віру”), але навпаки, був дуже прихильним до нашого віросповідання. З'ясувалося, що Степан був приятелем нині покійного Юрія Голубкіна – історика, професора Харківського Державного Університету ім. Каразіна, відомого перекладача творів М.Лютера (та про Лютера) російською. До речі, деякі переклади Голубкіна були виданні у Петербурзі, а деякі саме у „МАЙДАНІ”. Самого покійного пана Юрія я також часто зустрічав у спілці письменників. Хоча Голубкін й був атеїстом, але він високо шанував Лютера як видатну людину, що, з світського погляду, змінила хід історії. Степан же, як християнин, звісно, вбачав в Реформації „руку Божу”. Але згодом Степан розповів мені, що Ю.Голубкін тільки поглибив його розуміння лютеранства як історичного феномену, а повагу до Лютеранського віросповідання йому прищепили ще політв'язні в уральських таборах. Через те, що в своїх спогадах Сапеляк часто говорив про свівв'язнів із країн тодішньої, так званої, Радянської Прибалтики, я думав, що він познайомився з лютеранством, спілкуючись саме із латиськими та естонськими друзями. Але мало не в нашу останню розмову Степан згадував, що насправді „прибалти” були ввічливі, але трималися окремо, а з глибокою повагою говорили про лютеранство саме старші українські в'язні. Як я зрозумів, очевидно, це могли бути колишні члени УПА, що мали 25-річні терміни покарання. Відомо, що вони дуже тепло прийняли Степана в таборі, опікуючись ним як наймолодшим політв'язнем. Але тоді я перепитав не про це, а про інше: „Чи не мався на увазі тими старшими політв'язнями баптизм, інші протестантські віросповіданнями чи якийсь новітній нехристиянський культ?” Бо одного разу Степан Євстахійович у спогадах сплутав, як він потім мені признавався, навіть єговістів із баптистами. Але Степан підтвердив, що мова йшла саме про лютеранство як альтернативу і традиційним Церквам, й іншим протестантським. Як я тоді зрозумів, ті в'язні цінували доктрину священства всіх віруючих та, разом з тим, певну традиційність лютеранства в порівнянні з історично більш пізніми протестантами. Також із уст пана Степана прозвучав натяк на недовіру політв'язнів до служителів „офіційної церкви” через численні факти їх співпраці із КҐБ. Можливо, дехто з цих засуджених ще знав нашу „довоєнну” Церкву, можливо, хтось був навіть її членом (до знищення українського лютеранства у 1939-44 роках парафій нашої Церкви було чимало на теренах Галичини, особливо на Станіславівщині). Втім, це могли бути просто освічені люди, які порівнювали віровчення різних християнських конфесій та симпатизували лютеранству. На жаль, тепер уже перепитати про хибність чи правильність цих моїх здогадок мені ні в кого.

Перша книга С.Сапеляка, що надрукована в Україні -  "ТРИВАЛИЙ РВАНИЙ ЗОЙК" (1991) з автографом поета.

Що стосується спогадів про життя в таборах та на засланні, то для християнського читача цікавим буде історія про те, що саме на засланні в Хабаровському краю, незважаючи на певне полегшення режиму, Степан мав велику депресію. Я чув цю історію від поета, здається, двічі. Вона вміщена і в „Хроніках Дисидентських Від Головосіку”. В мемуарах вона починається так: „В засланні мені найбільше хотілось, щоб зненацька життя обірвалось...” У особистому спілкуванні Степан говорив про причину цієї депресії: повна ізоляцію, брак спілкування із земляками-політв'язнями. Степан казав приблизно так: „У зоні, Вікторе, добре було: посидиш із друзями-дисидентами, радянську владу полаєш... А тут, на засланні, – жодної рідної душі...”. Щоправда, як далі говориться в мемуарах, часом і в камері (очевидно, в карцері) Степан також просив у Бога смерті. Але ці прохання виявилися марними. А на засланні, зустрівшись із мисливцями, поет почув, що неподалік, має мешкати ведмедиця, що минулого року в малиннику задерла людину. Мисливці говорили про „легку” й швидку смерть від лапи ведмедиці. Далі Степан оповідає: „В голові затьмарилась думка: а що як мені самому піти туди і все... І ніякої гри у смерть. І начебто „християнський” звичай – не самогубство” За 10 днів Степан пішов на те місце, де мав би зустріти ведмедицю. Подаємо за спогадами: „Помолився – і гайда в дорогу... […] І ось я у „заповітному” малиннику. Сів собі на пеньок. Заверещав на весь ліс. Та й молюся. А очі не розплющую. Страшно. Нарешті, чую довгий хрускіт хмизу. Я готовий до „святої” зустрічі. Чую хрускіт ближче і ближче. В уяві ввижаю лапи ведмедиці. Серце кров'ю закипає, б'ється всією душею і тілом. Весь отерпаю. І трачу пам'ять... Прийшов до тями, чую, щось прочалапало на відстані від мене вперед. Я живий. Руки тремтять. Встав. Біжу. Живий. Живий. Чи звірина не захотіла мною „поласувати”, чи Бог дарував...

Хресними колами добіг я до своєї засланницької халупи. Одразу ж пішов на пошту. Цього дня очікували мене листи […]. І невеличка бандероль від А.-Галі Горбач […]. На серці загомоніло життям. Божим даром. „Кроткою” долею. Зопалу розпечатав бандеролю п.Горбач. У ній Св. Письмо в перекладі Ів.Огієнка. Прекрасне видання з обкладинками вишневого кольору. Ця книга і донині нагадує мені акт власної драми і Небесної Сили. Духовної слабкості і вцілілої істини...” В усному авторському виконанні ця історія втрачала у вишуканості стилю, але вигравала в експресії.

Подарунок від С.Сапеляка - книга спогадів "ХРОНІКИ ДИСИДЕНТСЬКІ ВІД ГОЛОВОСІКУ" (2007, видання друге, доповнене) з автографом поета.

До речі, цитати зі спогадів подаю із подарованого та підписаного Степаном примірника 2-го видання. Було в мене й перше, ним же підписане, але згодом побачивши цей томик у мене вдома, автор попросив назад, обмінявши на примірник 2-го видання, бо, як сказав тоді, в самого не залишилося жодного примірника 1-го видання. А на моє зауваження, що примірник вже підписаний, Степан зауважив : „От і добре! Буде пам'ять про „пригоду”! У свою чергу, я дарував пану Степану практично всі новинки видання „ЛЮТЕРАНСЬКОЇ СПАДЩИНИ”, завжди він брав нові примірники „ДОБРОЇ ЗВІСТКИ” та „СТЯГУ”. Був він дуже критичний до стилю. Дуже подобались йому переклади та оригінальні тести В'ячеслава Горпинчука. Щодо моїх текстів строгий „галицький експерт” зауважував: „Лексика в тебе, Вікторе, прийнятна, а ось синтаксичні конструкції бувають російські”. Пам'ятаю, як він захоплювався „Великим Катехізисом” М.Лютера в перекладі Ірини Ткач. І стилем, і змістом. Особливо він був вражений поясненнями до Господньої Молитви. У спогадах про хвилини відчаю в таборі та на засланні поет також писав: „Безодня відчаю і самотності вхопила мене за руку, як мама у дитинстві. Я щомиті апелював до ностальгії – як бути? Що чекає мене? Що ж то за поле, що маю перейти? І окрім „чарівної шкатулки” – „Отче наш” у мене ніякої відповіді не трафлялося. І „тиха” смерть не являлася.”

Єпископ В'ячеслав Горпинчук і Степан Сапеляк під час частування у Громаді УЛЦ у Харкові 16 січня 2010 року

Загалом, якщо зібрати докупи всі наші розмови зі Степаном Євстахійовичем, то за 5 років знайомства, думаю, набереться кілька десятків годин. І я завжди сприймав це спілкування не тільки чудовим, цікавим та корисним часом для себе особисто, але й як служіння. При цьому я повинен підкреслити, що не був духівником Степана, і в жодному разі все те, про що я пишу в цих спогадах, не можна розцінювати як щось таке, про що можна було б говорити як про сповідь. Усі висловлювання Степана Євстахійовича, які я тут наводжу, були сказані ним в присутності інших. І вони не є відвертішими від його поезії чи мемуарів.

Отже, я не можу пригадати чи навіть уявити, щоб під час якоїсь зустрічі ми не говорили про Бога та Боже Слово. В мене ніколи не виникало потреби навмисно «переводити» розмову на духовні теми, бо для Степана було природно говорити й мислити в категоріях Святого Писання. Більшість наших розмов відбувалися або в кабінеті пана Стожука, або в холі Будинку Письменника біля знаного більярда, під яким, за легендою, проповз на «своїх чотирьох» В.Маяковський, котрий, начебто, програв партію якомусь харківському поету (такі були умови тієї гри; таким чином, у більярді харків'яни відігралися за поразку від Маяковського в поетичному турнірі).

Книги Степана Сапеляка з особистої бібліотеки пастиря.

Загалом, Степан Євстахійович називав себе греко-католиком (і, як він казав, відвідуючи Батьківщину, також ходив саме до греко-католицької Церкви, хоча в його селі була й православна). Але для Степана, крім традиційності конфесії, важливим був ще й служитель. У Харкові ж, за моїми спостереженнями, найавторитетнішим українським священиком є архієпископ УАПЦ Харківський та Полтавський Ігор (Ісіченко). Парафіянином саме Свято-Дмитрівського храму УАПЦ і був Степан (хоча він розповідав, що свого часу докладав сил і до заснування греко-католицької парафії у Харкові). Степан також поважав пастора Петра Коваленка (старшого пастора чи не найбільшої в нашому місті харизматичної Харківської Християнської Церкви). З пастором Петром поет, як я зрозумів, познайомився тоді, коли був запрошений ним на одну з кількох телепрограм, яку вів пастор Коваленко (здається, на обласному телебаченні), і після того багато разів добре відгукувався про нього, відчувши, що має справу зі щирим християнським служителем.

Я також досить швидко зауважив, що, будучи вихованим у греко-католицькому віросповіданні, Степан Євстахійович часто сприймав Ісуса, в першу чергу, як Великого Пророка, Того, Хто виголосив Нагірну проповідь. Інколи я чув від Степана: «Треба йти слідами Христа...» Як на мене, постать Ісуса-Первосвященика, Агнця Божого, що взяв на Себе гріх світу, часом відступала для поета дещо на другий план. У зв'язку з тим, що Степан часом нарікав на себе, на свої особисті гріхи (чи можуть вони бути прощені Богом, якщо стільки разів одне й те саме повторювалося), то своїм пастирським обов’язком я вважав свідчити йому про певність прощення, здобутого Ісусом на хресті, як про це каже Слово Боже, наприклад тут: «І вас, що мертві були в гріхах та в необрізанні вашого тіла, Він оживив разом із Ним, простивши усі гріхи, знищивши рукописання на нас, що наказами було проти нас, Він із середини взяв його та й прибив його на хресті, роззброївши влади й начальства, сміливо їх вивів на посміховисько, перемігши їх на хресті» (Колосян 2:13-15).

С.Сапеляк із вірними і гостіми Громади УЛЦ у Харкові 31 жовтня 2009 року.

Втім, у Сапеляка, якого жартома можна назвати «натуралізованим» слобожанином, з'явився й східноукраїнський гріх. Церкву він відвідував нерегулярно, а переважно «на свята». Знаючи, що Степан Євстахійович буквально «живе Словом Божим» – багато молиться, щодня роздумує над якимось із віршів Святого Писання, переймається тим, що в щоденному християнському житті він помічав за собою якісь «звичні» гріхи, з якими йому було важко боротися, – я також заохочував його відвідувати Служби Божі регулярно. Степан, як і кожен грішник (незалежно від посади, рівня обдарування чи кількості лауреатських відзнак) знаходив якісь пояснення, чому його нема на служінні щонеділі. Можливо, найбільш природним його аргументом, як на мене, був такий (цитата з останньої нашої розмови менше, ніж за тиждень до смерті Степана): «Я, Вікторе, не годний в гурті думати... Чи то хтось зайде – я відволікаюсь, чи то, як у вас, хтось сторінки гортає [очевидно, Служебника та Писання під час проповіді]. І я вже трачу той молитовний настрій...»

Отже, я дякую Богові за можливість свідчити Степанові правду Божу під час приватного спілкування. Я також делікатно запрошував Степана й на наші служіння. Втім, минуло досить багато часу, поки він, нарешті, навідався до нас уперше. Сталося це на святкування Дня Реформації 2009 року. З того часу Степан періодично заходив до нас, часто на великі свята після відвідин свого Свято-Дмитрівського храму, часом у зв'язку з якимось заходом, що проводився в нашій парафії. Пам'ятаю, кілька разів завітала до нас на служіння й середня дитина Степана – Настя. Саме в той період наша молодь готувалася до чергового молодіжного форуму, і ми скористалися нагодою й запросили Анастасію. Тоді вона з нашими юними братами та сестрами відвідала молодіжний форум у Севастополі.

Одного разу Степан Сапеляк прийшов на Службу Божу через те, що нашу парафію відвідав Єпископ В'ячеслав. Було це 16 січня 2010р. Я добре пам'ятаю тодішні вітальне слово Єпископа й підбадьорююче слово Степана до нашої парафії (він на чийсь закид, що Громада у нас невелика, сказав: «Але ж Церква – це не стадіон, і не Пуґачова...»), і щире спілкування Єпископа та Степана Сапеляка після богослужіння. Вдруге Степан Євстахійович і Єпископ В'ячеслав зустрілися через 2 роки за 3 тижні до смерті поета.

Сапеляк у школі в с.Липці із учнями та вчителями 19 березня 2010 року.

Степан Сапеляк опосередковано сприяв євангелізації через поінформування про нашу Громаду через різні культурні заходи. Якось він сам запропонував провести зустріч із учнями сільської (розташованої в передмісті Харкова) школи, в якій працювала тоді вчителькою наша сестра Світлана. Інша наша сестра у Христі, що також викладала там, була в захваті від того, що поет, читаючи свої вірші і відповідаючи на питання, також говорив про Слово Боже й про Бога. За обставин, коли і Писання, і Церква тут багатьма зневажаються, такі слова з вуст шанованої людини набувають особливої ваги. Нині мені було важко пригадати все, про що Сапеляк говорив тоді, бо про Бога він говорив завжди. Але одна з сестер, що була присутня на цій зустрічі, допомогла мені в цьому й розповіла про відповідь поета на запитання учениці: «Чи є у Вас, Степане Євстахійовичу, муза?» Він посміхнувся й відповів, що, насправді, музою може бути якась дівчина чи жінка, в яку поет закохується. Але це – тимчасове, а справжній поетичний дар – це Дар Божий. Мені також пригадується й образ Дару Віри, що притаманний поезіям Степана, і часто вживався ним під час нашого особистого спілкування.

Сапеляк у школі в с.Липці читає вірші 19 березня 2010 року

Ми часто зустрічалися зі Степаном на суспільних акціях, як от мітинг біля пам'ятника Шевченку у дні шанування Кобзаря, День пам'яті жертв голодомору, День пам'яті жертв політичних репресій тощо.

День Політв'язнів і репресованих  С.Сапеляка із пастирем В.Хаустовим після мітингу 14 травня 2011 року.

Степан запрошував до нас на богослужіння своїх друзів. Так, саме завдяки йому з нагоди проведення Дня Християнської музики та Літньої Біблійної Школи торік в нас побували на служіннях, а після Служби Божої порадували своїм співом тенор Василь Марчак (соліст Харківського Академічного театру опери та балету, лауреат міжнародного конкурсу, професор Академії культури) з дружиною Оксаною, і вокальний ансамбль автентичного співу «СЛОВО».

Слово С.Сапеляка після Служби у Громаді УЛЦ в день відкриття ЛБШ (представлення подружжя співаків Василя і Оксани Марчаків та гурту автентичного співу СЛОВО 3 липня 2011 року.

Саме завдяки Степану другом нашої громади став і поет-християнин Кость Маковійський. Незабутніми є наші зі Степаном зустрічі в мене та в нього вдома (де, до речі, ми й познайомилися з подружжям Марчаків). Поет заохочував мене до досліджень з історії лютеранства на Харківщині, рекомендував одну зі статей для публікації в часописі «БЕРЕЗІЛЬ», взявши на себе працю по редагуванню тієї статті.

60-та річниця С.Сапеляка. Привітання від УЛЦ 12 травня 2011 року.

Минулий рік для Степана був ювілейним. 12 травня 2011 року Харків, разом із гостями з Києва, Тернополя та Львова, вітав Степана з 60-річчям. Відбувся чудовий концерт у Малому залі Національної опери. Брати та сестри нашої парафії також відвідали цей вечір. Від нашої парафії ми тоді подарували Степану Євстахійовичу портрет Т.Шевченка роботи народного майстра, який походить з одного із сіл Заліщицього району Тернопільської області (його передав нам лідер нашої місії в Ізюмі Ярослав Швайчук, що народився на Заліщині).

60-та  річниця С.Сапеляка (107) Портрет Шевченка - подарунок від Громади УЛЦ у Харкові 12 травня 2011 року

Останній проект нашої Громади, в підготовці та втіленні якого взяв участь Степан Сапеляк, – це презентація книги відомого лютеранського богослова Д.Дойчландера «Богослов'я Хреста». Він, як книголюб-християнин буквально «жив» підготовкою до цієї події десь впродовж двох місяців, запрошував своїх друзів, заздалегідь ознайомився зі вступом до на той час ще не надрукованої книги. Саме завдяки клопотанню Степана Сапеляка стало можливим 12 січня 2012р. запросити Єпископа УЛЦ В'ячеслава та пастора ВЄЛС Ніла Шредера на обласне телебачення (програма «ХАРКІВ-ON LINE»). Разом із пастирем місцевої парафії в програмі взяв участь і сам Степан Євстахійович (здається, це стало передостанньою появою поета на телебаченні). Хоча бути присутнім цього ж дня на самій презентації в Спілці письменників він не зміг – в той же час у Дворянському зібранні Харкова була оголошена презентація спільного проекту: книги Степана Сапеляка й ще одного автора.

Але через день після презентації книги ми мали довгу телефонну розмову. Степан, хоча й мав певні критичні зауваження щодо реалізації того телепроекту, загалом дуже радів: «І, незважаючи на все, ми добре зробили!» Він також радів, коли я розповідав, що презентація книги в спілці пройшла з великим успіхом.

Кадри із телепрограмма обласного телебачення ХАРКІВ ONLINE за участі Єпископа В'ячеслава Горпинчука (Київ), пасторів Ніла Шрейдера (Сіеттл) та Віктора Хаустова (Харків) 12 січня 2012 року (за три тижні до смерті поета)

Востаннє ми зустрілися, як виявилося, менше, ніж за тиждень до раптової смерті поета. Це було 26 січня, в четвер (мій традиційний повний робочий день саме в офісі). Бог тоді послав мені волонтера, що допомагав готувати літературу для євангелізації. Отже, почувши голос Степана в кабінеті пана Анатолія Стожука, я залишив євангелізаційні справи на помічника та пішов поспілкуватися із вже відродженим Святим Духом братом у Христі. Мало не зірвалось з язика: „А! Тут у Вас, бачу, програма „Живі класики говорять” Але чомусь стримався. Тільки пожартував, що, мовляв, Сапеляку потрібна аудиторія – ось я й прийшов. Він ще трохи образився на це, та кілька разів повторював: „Ось слухай, що тобі кажуть...” А говорив багато про філософію Сковороди та Юркевича. Говорили багато й про Слово Боже. Підняв він одну із своїх традиційних тем: „От Різдво інше свято. Веселе. І віриться в нього легше. А на Воскресіння – ідеш, і думаєш, щоб не схибити...” Мав на увазі спротив тілесної людини вірі у воскресіння – так, як це Павло подає 1Кор.15:12-19. Степан завжди був дуже чесний в питаннях віри, ділився своїми сумнівами. А про смерть і воскресіння Господа заговорив під враженням книги Дойчландера, яку тоді читав (до речі, подаровану і підписану йому автором українського перекладу Єпископом В'ячеславом). Я ж тоді у відповідь зауважив, що Різдво Ісуса сприймається „легше”, якщо ми думаємо, що народився звичайний хлопчик. Але це – втілення Вічного і Безмежного Бога. Тоді Анатолій Петрович Стожук ще додав: „Втілення, Степане, також тайна велика. Однакова із Воскресінням”. Сапеляк погодився: „Так, хлопці. Певно, що так.”

Автограф Степана Сапеляка на сторінці із його поезією в антології "ВЕЛИКДЕНЬ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ" (2009 рік, упорядкувала Надія Данилевська).

     Також поет згадував, що хтось із знайомих, побачивши його в одній програмі із лютеранськими пастирями, підсміювався: „А коли ти з лютеранами зв'язався?” Сапеляк переповідав: „А я йому кажу: „Як побачив, так і зв'язався...” Ну, а що йому, Вікторе, пояснювати?” Тут варто зауважити, що я завжди був дуже вдячним пану Степану за підтримку нашої парафії, адже, релігійне питання – дуже особисте, адже, – це справа чутливого сумління. Сапеляк же належав до традиційної для України християнської Церкви, а релігійна толерантність (навіть в межах християнства) у нас не західному рівні. І коли хтось відпускає кпини з приводу публічної появи відомої людини із служителями іншої конфесії очевидно, – це ранить. Принаймні, мені здалось, що Степан, хоча й був людиною незалежною, все одно хоча б трохи, але взяв ці кпини „до серця”. При цьому він все одно мав плани на принаймні два подальші телепроекти: в одному, як йому бачилося, він міг би взяти участь разом із служителями православної та лютеранської Церков, а в іншому – представити глядачам культурну спадщину, що пов'язана із лютеранством (музика, образотворче мистецтво, література та філософія).

Подарунок від С.Сапеляка - книга "Во ім'я Слова" (2007) з автографом поета.

     Коли того разу Степан зібрався додому, я запропонував йому дарунок від нашої Громади – повний переклад Біблії Р.Турконяка. Степан Євстахійович дуже хотів його мати (він дуже любив порівнювати різні переклади Біблії, найбільше любив переклад І.Огієнка, а на друге місце ставив переклад Куліша, Нечуя-Левицького, Пулюя, який часто називав «Кулішівкою»). То ми Степану давно обіцяли подарувати примірник нового перекладу, що придбали спеціально для нього в Українському Біблійному Товаристві. Степан цікавився цим перекладом ще з однієї причини: особисте знайомство з отцем Рафаїлом Турконяком справило на нього дуже добре враження. Було заплановано передати цей переклад в Церкві, привселюдно, але він якось «не зібрався» прийти ні на Миколая, ні на Різдво. Тоді я наполіг на тому, щоб Степан Євстахійович взяв цю Біблію саме цього разу. Кажу: «Беріть нарешті, Ваш подарунок! Не будемо вже більше відкладати. Але пам'ятайте: Старий Заповіт тут – переклад не з єврейського оригіналу, а з грецької Септуагінти. Тобто, це переклад з перекладу. Щодо тексту Септуагінти є зауваження.» Степан сказав: «Я знаю. Турконяк те саме казав». Здається, моїми останніми словами були такі: «Тоді читайте цей переклад для ознайомлення та з мистецького погляду, а для спасіння душі – читайте й далі переклад І.Огієнка». – «Знаю, знаю. Дякую...». Приблизно такими були наші останні слова перед тим, як ми попрощалися та передали вітання родинам.

     1-го лютого 2012 року, вранці мені зателефонував пан А.Стожук і повідомив шокуючу новину про смерть Степана внаслідок інсульту. Ми мали дуже сумний привілей: саме з посиланням на А.Стожука та пастиря Громади УЛЦ у Харкові в ЗМІ з'явилося перше публічне повідомлення про смерть поета (Інтернет сторінка видання „СПРАВЖНЯ ВАРТА”). Інформацію розмістила щирий друг нашої Громади (й усіх україномовних християнських Церков Харкова) журналістка Жанна Титаренко, яка також брала та розміщувала на цьому ж сайті інтерв'ю з пастирем місцевої парафії та з Єпископом УЛЦ В.Горпинчуком.

     3 лютого 2012 року Харків прощався з поетом у Будинку Письменників. Панахиду провів священик Свято-Дмитрівського храму УАПЦ. Друзі покійного – Микола Побелян та Кость Маковійський – прочитали присвячені Степану вірші. Мали слово інші достойники (музиканти, драматичні артисти, філологи). Поховали Степана Сапеляка на 15-му харківському кладовищі. Просимо читачів молитися за духовне покріплення рідних покійного: маму Ганну Костівну, вдову Світлану, дітей Тараса, Анастасію та Остапа.

Віктор Хаустов, пастир Громади ВСІХ СВЯТИХ, Харків.

PS. ДякуюЄпископу В'ячеславу Горпинчуку та пастирю Тарасу Коковському за ідею записати ці спогадів. Дякую пану Анатолію Стожуку за схвалення цих спогадів для публікації.

..

Телепрограмма обласного телебачення ХАРКІВ ONLINE за участі Єпископа В'ячеслава Горпинчука (Київ), пасторів Ніла Шрейдера (Сіеттл) та Віктора Хаустова (Харків) 12 січня 2012 року (за три тижні до смерті поета)