Пастор Віктор Хаустов

Відвідування біженців українськими лютеранами в таборі «Ромашка» у Харкові

Зона найзапеклішого сепаратизму на Донбасі (яка, відповідно, стала зоною АТО) знаходиться біля самого кордону Харківської області. Так, наприклад, місто Ізюм, в якому є місія нашої Церкви, розташоване всього в 40 км. від Слов’янська, що на Донеччині. Адміністративне перепідпорядкування Слов’янська та Святогірська Донецьку – один із прикладів радянської політики, коли під виглядом економічної доцільності руйнувалися вікові зв’язки між містами та селами одного історичного регіону. Отже, маємо вже майже столітні сумні традиції сепаратизму («відділення») цієї частини України, бо історично Слов’янськ належав до Слобідсько-Української, а згодом – Харківської губернії, входячи до Ізюмського повіту. Саме в Слов’янську народився поет Михайло Петренко, в той же час у селі Бугаївка на Ізюмщині народився інший видатний поет-романтик Володимир Александров – автор славнозвісного вірша-пісні «Ходить гарбуз по городу», а харків’янка Людмила Александрова (дочка Володимира) написала прекрасну музику і на слова слобожанина М.Петренка («Дивлюсь я на небо»), і на слова подоляка С.Руданського («Повій, вітре, на Вкраїну»). Не дивно, що в умовах не об’явленої Україні війни одним із найголовніших транспортних маршрутів евакуації мирних мешканців Слов’янська, Краматорська та інших міст Донеччини та Луганщини відбувається у традиційному топографічному і етнографічному напрямку Ізюм – Харків.

Народжений у Слов'янську (тоді - Ізюмського повіту) Михайло Петренко (1817-1862) і ноти пісні на його вірш "Дивлюсь я на небо)

Володимир Александров (1825-1894). Його батько служив священиком  на Ізюмщині в с.Бугаївка, де Володимир і народився сам він, як і донька, був харків'янином. Хоча донька Людмила (автор музики "Дивлюсь я на небо" на вірші Петренка та "Повій вітре на Вкраїну") також народилася в Ізюмі.

Ми, як і решта українців, бачили репортажі із подібних таборів по телебаченню чи відеосвідчення деяких евакуйованих в Інтернеті, як також багато чули від своїх знайомих про неоднозначні враження від зустрічей із біженцями з Донбасу.

Але у цей важкий для нашої держави час нарешті в Україні відбувається позитивний перелам в плані формування громадянського суспільства. Нарешті багато українців перестають бути «совковими» людьми, які очікують, що всі їхні проблеми мають вирішити та всі потреби мають задовольнити якісь сторонні «добрі сили»: держава, Церква чи якісь благодійники-мільярдери.

Отже, нині багато громадян України самі стають такими благодійниками, підтримуючи матеріально чи волонтерською працею Майдан, Українську Армію чи біженців. Робиться це напряму чи через благодійні організації. Поки ми думали, як нам розпорядитися тією гуманітарною допомогою, яку зібрали вірні парафії ВСІХ СВЯТИХ у Харкові, до нас звернулась волонтерка однієї із таких організацій, яка має назву «Мир і порядок» та опікується українськими вояками та біженцями. Саме на той момент, коли до нас звернулися, надзвичайно актуальною була підтримка великої хвилі біженців.

Отже, уточнивши головні потреби людей у волонтера та поспілкувавшись із іншими віруючими, які вже працювали з потерпілими, ми (пастор Віктор та сестри Світлана Хаустова і Жанна Шевченко-Титаренко) відправились у табір «РОМАШКА», що розташований у лісі на півночі Харкова.

На в’їзді до табору біля шлагбауму нас зустріла самооборона Харківського Майдану, доглянула автомобіль, переконавшись, що ми не веземо нічого забороненого, ввічливо нас пропустили і так само ввічливо відмовилися від нашої пропозиції взяти кишеньковий календарик на поточний рік, що виданий нашою парафією. Не знаємо, що їх хлопцям не сподобалось: чи зображення (фрагмент Віттенберзького вівтаря – Лютер проповідує, показуючи на Розп’яття), чи слова Писання («Ми проповідуємо Христа розп’ятого» 1Кор.1:23).

Коли ми прибули до корпусів колишнього піонерського табору (треба визнати – досить занедбаного, але все ж наданого для перебування біженців безкоштовно та ще все це лихо сталося в найбільш сприятливу для евакуації пору року), ми знайшли коменданта табору Ірину. Як з’ясувалося, вона із самого Донецька, її родина прибула до табору однією із перших, жінка покинула Донецьк тоді, коли там ще було відносно спокійно, але Ірина якраз тоді втратила роботу, то не стала ризикувати, а поїхала до Харкова, де в одному із навчальних закладів навчається старша донька, у той час, як молодша дитина у вересні збирається в перший клас.

Якраз перед нами Ірина закінчила розмову із приватним підприємцем, який привіз невелику пральну машинку та кілька десятків пакунків прального порошку, а весь час нашого перебування в таборі працювали перукарі, роботу яких оплатив інший бізнесмен. Виявилось, що привезені нами речі були також потрібними: це дитячий одяг та взуття, іграшки, християнські розмальовки. Також ми привезли трохи іншої християнської літератури: переважно різні числа журналу ДОБРА ЗВІСТКА, як також і кілька примірників російських та українських Нових Заповітів. Чесно кажучи, знаючи що в таборі працювали волонтери з інших протестантських церков, ми були здивовані, що Євангелій у людей в обігу не було. Один із примірників Нового Заповіту ми подарували родині, яка (зі слів наших християнських друзів) колись відвідувала одну із церков, інші – поклали на стіл біля входу. Також ми поспілкувались із кількома біженцями, залишивши їм календарі із нашими координатами.

Що стосується розмов, то враження від них різні. Видно, що люди надломлені. Шок, який вони пережили, дуже глибокий. Один чоловік сказав буквально таке: «Нашу квартиру або розбомблять, або пограбують мародери…» Цій родині довелося евакуюватися із старим батьком , який є інвалідом після інсульту. Але його ми в таборі не застали: за годину до нашого відвідування старшого чоловіка відправили до лікарні (не стільки через важкий стан, скільки із метою помістити його в кращі побутові умови). Інша людина, показуючи нам на табір та речі, які привозили їм харків’яни, сказала: «І все це – люди принесли! Держава – ні копійки!» На це ми зауважили, що держава зараз у стані війни, а Бог діє через добрі серця людей (які, до речі, і складають державу). Як нам сказав один із християнських волонтерів, якого ми зустріли у таборі, майже всі харчі отримуються за рахунок пожертв простих харків’ян, отже, тим людям, які утримують табір «Ромашка», тоді доводилося додавати від себе на ці потреби тільки невелику суму грошей. Але також є речі, які промовляють не словами, а своїм виглядом. Так ми бачили і прапор України (певно, вивішений адміністрацією табору), і літнє крісло у промовисту кольорах так званої георгіївської стрічки.

Просимо читачів СТЯГУ молитися за біженців, у першу чергу за те, щоб Господь відкрив їм очі й на гріх, а в даному разі – на похоті тіла, через які почалася війна, і також щоб ці люди побачили Божу милість.

Зі свого боку просимо вибачення, що не сфотографували багато цікавих моментів, бо, ми не планували робити репортаж для часопису СТЯГ (а ці рядки пишемо постфактум на прохання редакції) саме через делікатність ситуації, у якій перебувають ці люди.

Пастир Громади ВСІХ СВЯТИХ Віктор Хаустов.

Фото сестри Жанни Титаренко