Геннадій Згурський: Переклад вибраних розділів з книги І.А.Розенштрауха "НА ПОРОЗІ СМЕРТІ"

Г.В.Згурський презентує свій переклад вибраних розіділів з книги І.А.Розенштрауха "На порозі смерті".

Й.А. Розенштраух (1770 або 1771 – 1835),

євангелічний проповідник у м. Харкові

НА ПОРОЗІ СМЕРТІ

© Переклад Г.В. Згурського, 2009.

Переклад здійснено за російським виданням:

У одра умирающих: Из записок покойного И.А. Розенштрауха, евангелического проповедника в Харькове. – СПб.: Тип. Императорской Академии Наук, 1863.

Повернутися, навернутися, перейти до протилежного способу думок і вчинків можна як у позитивному, так і в негативному розумінні. Вся річ у тому, в який бік людина була скерована наприкінці, коли повернутися назад вже не можна. Саме тому такими значущими для всього життя і для вічності є передсмертні години кожного. «...Коли деревина на південь впаде чи на північ, залишиться на місці, куди деревина впаде»[1]. Це безпосередньо узгоджується з 13-16 віршами 33-го розділу книги пророка Єзекіїля: «Коли Я скажу справедливому: Буде конче він жити, а він надіявся б на свою справедливість та робив би кривду, то вся його справедливість не буде згадана, і за кривду свою, що зробив, він помре! А коли Я скажу до несправедливого: Конче помреш ти, а він навернеться від свого гріха, і робитиме правду і справедливість.., то конче буде він жити, не помре! Усі гріхи його, які він нагрішив, не будуть йому згадані, – правду і справедливість робив він, конче буде він жити!»

Тому щирі духовні батьки мусять звертати особливу увагу на останні дні і години своїх духовних чад, щоб або запобігти відпадінню, яке може статися і в прикінцеву мить, або допомогти рятівному наверненню, коли воно ще можливе. Хто знає і вірить, якою цінною в очах Божих є кожна душа, що викуплена не золотом і сріблом, але дорогоцінною кров’ю Ісуса Христа, той, звичайно, не пошкодує ані зусиль, ані часу – будь-чого, коли зможе вчинити вагомий вплив на вирішення долі безсмертної душі у вічності; в цьому легко може переконатися кожен служитель церкви, який став свідком тих різноманітних і часом вражаючих явищ, що супроводять останні години і хвилини вмираючих. І якби хтось взяв на себе працю оприлюднити свідоцтва про такий досвід в якому-небудь часопису, тоді стала б менш поширеною помилка, що з поданням умираючому святих дарів зроблено все необхідне для задоволення обох сторін. Я несу пастирське служіння тільки дванадцятий рік, але і за цей час встиг переконатися з особистого досвіду, яким важливим є вплив наставника, порадника, утішителя і співмолитовника біля ліжка людини, що вмирає. Сподіваючись спонукати й інших до цього, я наважуюся розповісти про багаті враження такого роду, що укріпили мою особисту віру, зробили для мене надзвичайно важливою цю частину моїх пастирських обов’язків і дозволили заглянути в глибини серця – як умираючих, так і свого власного.

До того, як стати пастором, я відчував величезну, і, як мені здавалося, непереборну відразу до трупного запаху і до самого вигляду мертвого тіла. Першим небіжчиком, якого мені довелося ховати після висвяти на служіння, був дев’ятирічний хлопчик – останній син стареньких батьків, які вже не могли сподіватися мати дітей. Це сталося підчас літньої спеки, і я не без підстав припускав, що тіло вже почало розпадатися. Тому я купив собі пуделко з губкою, наповнив її оцтовою кислотою і приховував у руці, щоб нюхати в разі потреби. Вже при самому вході в будинок небіжчика сильним запахом віяло на мене, але, як можна було помітити, ніхто з присутніх не звертав на це особливої уваги. Всі були пройняті тільки найживішим співчуттям до скорботних батьків, і багато хто просив мене втішити нещасних, які боролися з відчаєм. Увійшовши до кімнати, я побачив батька й матір розпростертими над тілом їхнього спочилого сина, якого годі було вже й упізнати, – вони обіймали його, цілували навперемін, при цьому кожного разу з тіла спочилого здіймався рій мух і потім знову сідав на нього. Я внутрішньо був глибоко присоромлений за свою зніженість, і, ніби схоплений зненацька злодій, поспіхом сховав своє пуделко до кишені, так жодного разу і не скориставшись із нього. Як охоче залишили б батьки у себе це тіло, що розпадається, коли б це було можливим, а тобі і простий запах осоружний, – думав я, і, згадавши, про що мене просили вже в передпокої, гаряче помолився про слово втіхи до Того, Хто єдиний тільки може його дати. Його милосердя не відринуло моєї молитви, і ця година стала удвічі благодатною для мого подальшого служіння: моя огида, завдяки Богові, зникла: загострений раніше нюх став майже нечутливим до трупного смороду, і я навчився з того часу на похороні приділяти більш уваги не померлим, а живим, бо в цих обставинах серця людські стають відкритішими як для розради зі Слова Божого, так і для переконання в істині.

Надалі, коли мене просили іноді розповісти що-небудь про те, з якою вірою, радістю і спокоєм переходили вмираючі до кращого світу, я говорив, згадуючи почуте від інших; але мені хотілося і на власному досвіді переконатися в цьому. Я був тоді дійсно дуже зайнятий. Парафія в місті була великою; до неї було зараховано ще багато поселень колоністів, які час від часу доводилося відвідувати; крім того, я щодня викладав Закон Божий у школі і до того ж мусив багато писати. Але я виграв чимало часу, відмовившись від усіх публічних розваг, які не тільки крадуть час, але й охолоджують серце, і цілком віддав себе на обов’язки служіння. Я вирішив – і благодать Божа допомогла мені виконати це рішення – з того часу бути присутнім, коли це можливо, біля смертного одру кожного з моїх парафіян, і я ще більше ствердився у своєму намірі, бо, як мені здавалося, Сам Господь у цьому сприяє.

Йоганн Амвросій Розенштраух

Через певний час захворів один гідний поваги християнин, член церковної ради, і після сповіді прийняв причастя. Я почав щодня відвідувати його по закінченні занять у школі, о 12 годині. Одного разу, без жодної видимої причини, мені спало на думку відвідати хворого до початку занять. Я зовсім не чекав знайти його при смерті, але вже в передпокої почув спів. Увійшовши до кімнати, я побачив там десь із 8 – 10 осіб; один із присутніх, стоячи біля ліжка, підказував вірш, який потім всі разом співали. Хворий лежав із складеними для молитви руками і з невимовною посмішкою кивнув мені, заохочуючи приєднатися до співу. Все більш і більш просвітленим і сяючим ставав його погляд, все вище і вище підносив він свої складені руки і верхню половину тіла, – і коли гімн добіг кінця, тихо впав, бездиханний, назад, давши мені перший наочний доказ того, що Христос заради Своїх віднімає у смерті її жало та гіркоту.

Згодом мені неодноразово доводилося бути свідком подібного втішного і піднесеного видовища, – і я щиро можу повідати, що жодного віруючого не видів я конаючим, але багатьох бачив спочилими.

У м. О[десі] жила бідна жінка, яка страждала водянкою у грудях, що не дозволяла їй лежати. Днями й ночами сиділа вона згорблена на дерев’яному стільці, оперши сиву голову на спинку іншого стільця перед нею, через що її лоб покрився грубою ороговілою шкірою. Коли вперше після сповіді я подавав старенькій Ц. причастя, мені хотілося утішити її в жорстоких стражданнях. Але вона дуже суворо зупинила мене: «Як, ви хочете бути пастором? – Сатана ви, а не пастор! Що ви мені тлумачите про страждання, які я заслужила своїми великими гріхами? Що важать вони у порівнянні зі стражданнями нашого безвинного Господа? – Про них говоріть зі мною, щоб я могла почерпати з них розраду в боротьбі з моїми гріхами!» Цей урок з вуст простої вірної був необхідним для мене, коли я лише кілька місяців як був висвячений у проповідники, і – хвала Богові! – він не залишився без плоду.

Я відчув величезну пошану до старенької Ц. і почав відвідувати її часто, а під кінець і щодня – не для того, щоб її втішати, але щоб самому повчитися в неї, послухати, як вона молиться або помолитися разом із нею. Одного разу я знайшов її в сльозах. Оскільки до цього часу вона терпляче і бадьоро зносила свої страждання, я був здивований і запитав про причину її переживань. «Ах! Волосся, волосся, – сказала вона, – все лізе мені в очі!» Довгі пасма її сивого волосся звішувалися за спинку стільця; я взяв ножиці і відтяв їх. «Ах! Хіба про це волосся кажу я! – вигукнула вона. – Коли я так цілу ніч і майже цілий день сиджу одна-однісінька, перед мої очі раптом спадає волос; він товстішає, росте вгору і затуляє мені мого Ісуса. Багато треба мені тоді сліз, прохань і молитов, щоб ця гора знову перетворилася на волос і, з милості мого Спасителя, зникла!» Тут я зрозумів, що вона говорила про гріхи молодості, які свого часу здаються нам не важчими і не значнішими за волос, а в старості і на скорботному ложі хвороби постають перед нашим духовним зором у всій їх величині, якщо ми пройняті дійсним розкаянням[2]. Тільки тепер я став духівником у справжньому сенсі цього слова!

Вона розповіла мені про випадки зі свого колишнього життя, і яким би недосвідченим я тоді не був, з допомогою Господа мені все ж вдалося її заспокоїти, тому що її віра в досконалу заслугу Христа була дуже великою. Проте і пізніше я часто заставав її в сльозах, і одного разу ніяк не міг її потішити, незважаючи на всі намагання. На мої наполегливі запитання вона, врешті, відповіла, схлипуючи і майже заходячись слізьми: «Цієї ночі ціле пасмо волосся лягло перед моїми очима, і я досі не можу від нього відмолитися! Я загинула, – казала вона, – бо для такого гріха не знайти мені прощення і в Крові Христа», – її хворі груди при цьому невимовно страждали. Мені коштувало великих зусиль переконати її розповісти про те, що так її гнітило. Нарешті, вона поступилася моїм наполегливим умовлянням і розповіла таке: одного разу (у місті тоді ще не було ані євангелічної церкви, ані пастора) в день Світлого Христового Воскресіння вона проходила повз російську церкву і, приваблена співом, схилила коліна на паперті; невимовне бажання причаститися охопило її. Дорогою додому якась жінка дала їй з вікна великий шматок білого хліба. Тут (за її власними словами) в неї «увійшов сатана»: «Я побігла додому, – розповіла вона, – замкнула свою землянку, налила трохи води в горщик, помолилася, сповідалася, промовила слова освячення над шматочком білого хліба і водою – і сама собі подала причастя». Отакий-то великий гріх згадався їй минулої ночі і так сильно гнітив її. Господь благословив мої зусилля, і мені вдалося повністю заспокоїти її з цього приводу. Тоді вона заспівала гімн хвали, присвячений Діві Марії, з такою силою, що мені здавалося, її слабкі груди не витримають подібної напруги.

Незабаром після того випадку – це сталося в суботу – вона сказала мені, що помре наступної ночі і, видавалося, була стурбованою лише тим, що її не зможуть покласти до труни, оскільки її спина від старості і довгого сидіння повністю зігнулася на кшталт серпа. Я і в цій справі її заспокоїв; вона попрощалася зі мною в твердій упевненості, що в цьому житті ми вже більше не побачимося. Тоді я попросив її дочку, яка знаходилася там, негайно сповістити мене, якщо трапиться будь-що, адже я не вбачав у стані хворої жодної зміни, що свідчила б про близькість згону. З недоречної делікатності, щоб не турбувати мене, за мною прислали вже в неділю вранці, о шостій годині. Я знайшов стареньку Ц. ще живою, але вже без мови і слуху; вона лежала, на моє здивування, випростана і з просвітленим обличчям, на якому ясно відбивався мир Божий. Я відразу ж почав молитися, повільно й голосно, але вона не подавала жодної ознаки, що чує мене. Так продовжував я до сьомої години, насолоджуючись просвітленими рисами її обличчя. По сьомій вона зробила легкий порух губами, і душа її тихо залишила свою земну оболонку! Жінки, які були присутні при цьому, хотіли негайно взяти померлу з ліжка, щоб омити й обрядити її, і тому попросили мене вийти. Але мені тяжко було так швидко розлучитися з моїм покійним другом, і – не соромлюся цих слів – моєю наставницею; через це я попросив ще трохи залишити її так лежати, оскільки вона часто висловлювала бажання хоча би ще раз в житті мати можливість полежати прямо, випроставши свої члени, – бажання, яке Господь так чудово виконав незадовго до її відходу з життя! Нарешті, пробило восьму, і мені треба було поспішати додому, щоб приготуватися до богослужіння. Коли я підійшов ближче до ліжка, щоб попрощатися, права рука небіжчиці поволі піднялася над моєю головою, затрималася якусь мить над нею, ніби благословляючи, і тихо опустилася знову. Дивне відчуття, але зовсім не страх, охопило мене при погляді на руку старенької, що піднімається, незважаючи на те, що вона вже цілу годину як померла. Того ж дня я повідомив про те, що трапилося, трьом кращим місцевим лікарям. Вони прагнули мені довести, що «життєва сила зосередилася в руці», що піднялася вона абсолютно природно, і що тільки випадково це відбулося тієї самої миті, коли я хотів попрощатися з небіжчицею!

Я стою на порозі могили і знаю, перед Ким я незабаром складатиму звіт. Я не боюся, дяка Богові, що мене неправильно зрозуміють, не боюся звинувачень у надмірній фантазії, але я не хотів би і давати приводу для спокуси – нехай питання залишиться відкритим! І попри все, я знаю, що цей випадок справив тоді на мене дуже благий вплив.

Йоган Амросій Розенштраух (автор - Лампі)

* * *

Найбільш вражали мене ті вмираючі, які стверджували, що бачать Господа, і навіть розповідали, що Він говорив. Я не стану робити висновків, наскільки реальним було те, що вони бачили і чули; але коли вже не лишилося надії на одужання, то звісно, кожен християнин бажатиме за краще бути оточеним подібними приємними видіннями, які полегшують йому перехід з цього життя і наповнюють радісним сподіванням на очікуване у вічності, аніж з невимовною тугою спостерігати наближення невідворотної смерті, передчувати вже в цьому світі пекельні муки і мучитися наяву й уві сні страшними видіннями – чому я також бачив багато прикладів і про що розповідатиму пізніше.

Я досить довго пожив у світському середовищі і знаю, як світ судить про так звані видіння; пам’ятаю ще дуже добре, що я сам про це гадав – ось чому мені і на думку не спаде наводити тут докази щодо можливості або достеменності подібних видінь. Віруючий у Біблію ніколи не припустить, що «рука Господня скоротилася» і що Він не може тепер робити того, що чинив раніше. Хоча нам достатньо Мойсея і пророків[3], і ми знаємо, що «блаженні, що не бачили й увірували»[4], – але коли віра є твердою, якщо віруючі не мають сумніву в обітницях вічного життя, якщо «померти та бути з Христом»[5] стає бажанням їхнього серця, блага світу цього постають в їхньому справжньому світлі, а заслуга Ісуса цінується понад усе; коли, врешті-решт, всі їх думки і побажання постійно спрямовані тільки на Улюбленого, Який «перше полюбив нас»[6] і Якого невдовзі сподіваються побачити, «як Він є»[7], – то хіба маємо дивуватися з того, що з Ним і про Нього говорять вони так, нібито справді бачили Його перед собою? Таким радісним є перебування деяких віруючих на смертному ложі.

Я зовсім не хочу цим сказати, що побачене або почуте вмираючими було тільки оманою почуттів або плодом їхньої уяви – кожен може судити про це, як йому заманеться. Але я грубо схибив би, якби з остраху бути висміяним приховав істину, звістка про яку може спонукати інших людей простежити за цим предметом і, можливо, знайти ще більше від того, що милість Господа дозволила мені побачити і почути – адже те, чому я був свідком, без сумніву, не є випадковістю. Проте багато залежить від того, хто оточує вмираючого: деякі мовчать через те, що не хочуть розсипати своїх перл; досить і єдиного насмішника, щоб стулити вуста вмираючого!

Рукавичник Г. багато років мучився від внутрішньої хвороби, яка спричиняла йому жорстокі страждання і врешті-решт позбавила можливості працювати. Я познайомився з ним уже в міській лікарні, де він і прийняв причастя. Начальник цього закладу, йдучи мені назустріч, клав хворих євангелічного сповідання по можливості разом. Завдяки цьому хворі могли утішати і настановляти один одного і разом бути присутніми підчас відвідин служителя. Г. всі полюбляли за його благочестя, сумирність, а головним чином за велике терпіння. Кожного разу, коли я приходив, він ділився зі мною влучними характеристиками душевного стану своїх сусідів, і це дуже допомагало мені виконувати свої обов’язки, даючи змогу збагнути, що говорити і як взагалі спілкуватися з тією чи іншою людиною. Одного разу він сказав мені: «Ще один німець прийшов, але я його не знаю», – і вказав мені на ліжко в дальньому кутку палати. Я підійшов до нового гостя, привітався і хотів дізнатися, як він себе має, але той випередив мене, грубо вигукнувши: «Я католик, і зась!» Я ввічливо відповів, що не маю наміру навернути його в євангелічне віросповідання, але просто хотілося б висловити своє співчуття йому як хворому і запропонувати, в чому можу, свої послуги. Проте він залишався холодним і відчуженим, і навіть не зняв під час молитви свого червоного ковпака, хоча зазвичай так чинили хворі православного сповідання, коли мали силу це зробити.

Втім, при подальших відвідинах цей католик став не тільки ввічливішим, але і кликав мене до свого ліжка і з непокритою головою і зведеними разом руками слухав молитви та спостерігав за іншими священнодіями. Нещасному Г. тим часом все гіршало, його страждання посилилися, і від нього почав йти такий нестерпний запах, що хворі просили перевести їх до іншої палати. Водночас його сумирність і упокорення так явно зростали, що це дивувало навіть головного лікаря П., посилювало його співчуття до хворого і спонукало робити все можливе для полегшення його страждань. Тепер у цілій палаті залишилися лише двоє: Г. і той католик, підмайстер шевця (на жаль, я забув його ім’я). За вісім днів до смерті Г. зі мною простився і цей останній – він одужав і мав виписатися в суботу. Я просив його відвідувати мене, що він і пообіцяв робити, але в понеділок вранці я знову знайшов його в лікарні. Я здивувався, що він ще й досі тут. «Я залишився тільки щоб дочекатися вас, – відповів той. – Санітари зовсім не доглядають бідолашного Г., тому що бояться заразливого запаху з його рота, і коли подають йому відвар (єдине, що він ще міг приймати), то так поспішають, що рідина радше потрапляє йому на груди, ніж до рота. Він і без того насилу і лише потроху може ковтати, але тим частіше йому хочеться пити». Тоді він показав мені відтятий шматок цибуха, яким він допомагав пити хворому: набравши в рот відвару і нахилившись до страждальника, він за допомогою цибуха намагався пропустити рідину тому в горло. «Справді, ти добрий самарянин», – сказав я і відразу ж пішов прохати начальника лікарні, щоб він дозволив цій шляхетній людині залишитися в закладі до згону покірливого страждальця Г., хоча, власне, його, як цілком здорового, мали б уже виписати. Я без клопоту отримав такий дозвіл, і тепер ця великодушна людина могла з доброю совістю продовжувати розпочату справу любові, не виставляючи себе хворою і не вдаючись таким чином до брехні. Г. ще раз причастився, і я наважився обнадіяти його, що він не залишить цього світу, не побачивши Господа так само зблизька, як певні люди, яких я йому називав і з яким він особисто був знайомий. Зізнаюся перед Богом – після декількох випадків такого роду я вважав, що так обнадіяти людину буде цілком доречно і зовсім не зухвало. З досвідченим товаришем я не міг тоді порадитися і спирався тільки на те, що часто помічав у тих, хто вмирав із радісною вірою.

Цілий тиждень по тому хворий лежав тихо із замруженими очима, але чув усе, як я міг помітити під час моєї молитви, і відповідав на запитання. В п’ятницю він, здавалося, був близький до кінця, і уходячи я попросив негайно покликати мене, коли йому стане гірше. В суботу і неділю я не був у лікарні, проте в понеділок прийшов раніше. Вже внизу сторож сказав мені: «Здається, Г. помре цієї ночі – ще вчора в нього почалася агонія». Те ж саме підтвердив мені і підмайстер, коли я увійшов до палати хворого, додавши, що відучора той нічого не бачить і не чує. Я підійшов ближче, почав молитися, і мені здалося, що він уже не так важко дихав і навіть нібито робив зусилля скласти молитовно руки. Тоді я почав говорити голосніше і повільніше і, закінчивши, спитався: «Чи зрозумів ти мене, любий Г.?» У відповідь, на превеликий наш подив, він вимовив гучним і твердим голосом, хоча зазвичай говорив тихо: «Срібні виноградні лози, золоті грона – і прекрасний Садівник розкриває мені Свої обійми! О, якби ви могли все це бачити!» І з цими словами він тихо випустив дух. Зізнаюся, це прислужилося великому зміцненню моєї віри і спонукало багато років по тому дати подібну обіцянку одному хворому, кінець якого я опишу нижче. Обидва вони залишили світ, не відчуваючи щонайменшого страху і гіркоти смерті, і вже тут передчували блаженство, яке чекало на них.

Але той факт, що в передсмертні хвилини в душі людини, яка втратила вже слух і зір, проте зберегла ще повну свідомість, можуть виникати і страхітливі пекельні картини, підтверджує наступний випадок.

Колезький радник фон М., незважаючи на свій похилий вік, жив вельми розпусно. Часто він говорив мені: «Що ви все проповідуєте з Біблії, а не по-філософському?» – «Тому що я не філософ, і в нещасті, як, наприклад, у смертну мить, лише Біблія, а не філософія подає втіху», – відповідав я. Якось він небезпечно захворів, і лікарі мали невеликі сподівання на одужання. Мене покликали причастити його і, знаючи його переконання, я приготувався до важкої боротьби. Всупереч очікуванням, я застав його в сльозах найщирішого розкаяння; його дружина і дорослі діти, що належали до православного сповідання, оточили його. Він наказав покликати своїх домашніх, і тут сталася приголомшлива і насправді повчальна для кожного віруючого сцена. Все, що я, відповідно до його стану вважав потрібним сказати перед поданням причастя, він перекладав російською, щоб оточуючі могли зрозуміти, а потім відповідав на мої питання з такою сумирністю та покорою, звинувачував себе в стількох гріхах, входив у такі подробиці своїх провин, з такими сльозами розкаяння просив сім’ю і навіть слуг пробачити його, з такою щирістю обіцяв виправитися і, мірою сил, спокутувати минуле, якщо він ще залишиться жити, – що я від щирого серця дав йому відпущення і причастив його. Я залишив його цілком заспокоєним і у справді християнському очікуванні смерті. В такому гарному настрої він залишався багато днів. Але в міру одужання він знову підчас моїх відвідин почав заводити розмови про сторонні речі, і всі мої застереження не відволікати себе такими думками втратили всіляку дієвість, як тільки він відчув, що небезпека минула.

Він повністю видужав і знову став таким самим, як і до хвороби. Багато часу по тому я якось побачив, що він виходить з будинку, до якого йому не варто було б і заглядати. Я здалека погрозив йому пальцем. Сміючись, він відповів мені тим же; потім підійшов, подав мені руку і сказав: «Ви були б чудовою людиною, якби трохи менше говорили про Біблію!» – «А що принесло вам розраду у вашій хворобі, хіба не Біблія?» Сміючись, він залишив мене, а я зітхнув про нього до Господа! Ми жили далеко один від одного, і я мало чув про нього. У перший день Різдва я отримав від його приятеля записку, що запрошувала мене негайно після закінчення богослужіння прийти до колезького радника фон М. Коли ж я прибув, сім’я почала просити мене, щоб я його причастив. Пославши за всім належним для цього, я увійшов до кімнати хворого. Вона була наповнена людьми, хтось із них були мені знайомим, хтось ні. Хворий знаходився вже в агонії і сильно хрипів. Я підійшов до його ліжка і став до нього голосно промовляти, але присутні сказали мені, що це марна справа: відучора він нічого не бачить і не чує, і навіть не усвідомлює того, що відбувається навколо. Я запитав тоді, чому мене не покликали раніше. Мені відповідали, що ще вчора перед обідом не було ніякої загрози, але потім він раптом впав у такий стан. Рідні наполягали, щоб я причастив його, – для них було б ганебним, якби хворий помер без причастя. Я зголосився це зробити, як тільки зможу переконатися, що він в стані мене розуміти і в змозі відповідати, принаймні, на найнеобхідніші питання. «Це неможливо!» – запевняли присутні і члени сім’ї; вже відучора всі їх спроби в цьому відношенні залишалися марними, додали вони; і справді, у ліжка хворого говорили про його поховання так голосно, нібито він був вже мертвий. Рідні тим часом все наполегливіше просили мене причастити його. «Чи причастив би хворого у подібних обставинах православний священик?» – запитав я, і на їхню заперечну відповідь сказав, що і для мене це неможливо.

Після нових марних спроб упевнитися, чи чує мене хворий, я, нарешті, оголосив, що єдино можливе для мене в цій ситуації – це помолитися за нього. Рідні схилили коліна, і я почав, не підвищуючи особливо голосу, від серця молитися за вмираючого. Погляд мій, звісно, був спрямований на його обличчя, і по декількох хвилинах мені здалося, що я помічаю на нім ті ж ознаки уваги, як і у покійного Г. Вони виражалися в дещо переривчастому хрипінні і ледве помітному русі заціпенілих очей і рук, що я багато разів спостерігав уже і в інших. Тоді я підійшов ближче до ліжка і почав говорити голосно, неквапно, виразно, і деякі слова вимовляв так, нібито молився сам хворий. Закінчивши, я запитав його, майже для форми: «Чи зрозуміли Ви?» Голосно і вповні чітко він відповів: «Геть усе». Легко собі уявити радість близьких, подив присутніх і мої відчуття. Тоді між нами відбувся такий діалог, причому він відповідав твердо і голосно, як здоровий. Я: Що у вас тепер на думці? – Він: Що я загиблий, засуджений грішник! – Я: Це невтішно; чи немає все ж чогось, що могло б Вас заспокоїти? – Він: Ні, і я відчуваю, що я загинув! – Я: А Кров Ісуса Христа? – Він: Вона не пролита за такого грішника, як я. – Я: Проте вона пролилася і за Вас, як і за всіх грішників, які тільки віруватимуть у це. – Він: Але не я, я дуже багато грішив, я не наважуся. – Я: Ви наважитеся, коли тільки з розкаянням і вірою цього побажаєте. – Він: Бажаю, але не смію. – Я: Якщо Ви щиро бажаєте цього і всю надію покладаєте тільки на викупну Кров Ісуса, то Ви смієте! – Він: Чи дійсно це так, і чи можете Ви це підтвердити? – Я: Я можу підтвердити з доброю совістю, що це саме так. – Він: Що ж мені тепер робити?! – Я: Чи відчуваєте Ви в собі достатньо сили, щоб причаститися, і чи хочете цього? – Він: Мені здається, в мене достатньо сили, і я давно вже хочу причаститися, але вважаю себе негідним цього!

Тут він знову впав у той стан, в якому я застав його спочатку. Я гадав, що він так вже і помре, дякував Господеві, що Він ще виявив його розкаяння і, хоч і слабку, віру, і втішав його рідних, що тепер, якби він помер і без причастя, вони можуть сподіватися на всі блага, що приготовані для нього невичерпним милосердям Христа. Всі спроби отримати від нього знак, що він ще чує, були марними. Мені потрібно було дочекатися свого екіпажа і посуду з причастям, тому я не міг відразу піти. Раптом пролунав гучний вигук хворого: «Пашко!» Я запитав, що б це означало. Мені сказали, що це – літня жінка, яка прислужувала йому підчас хвороби. Жінка прийшла, і родичі попросили мене вийти до іншої кімнати. Всі, окрім цієї жінки, віддалилися. В цей час принесли посуд з причастям, за чверть години мене знову покликали до хворого, і я побачив, що він сидить у чистій білизні на ліжку зі складеними для молитви руками. Він до такого ступеня опанував себе, що я міг говорити з ним, як із здоровим, молитися, подати йому причастя і залишився в твердому переконанні, що багатомилостивий Спаситель грішників умилосердився над його душею і прийняв її в число викуплених. Чи говорив він, і що саме, коли його переодягали і обмивали, я не знаю; але коли сім’я після причастя оточила його, щоб попрощатися, він знов утратив свідомість і в такому стані тихо помер кілька годин по тому.

Цей і схожі приклади вказують, як треба остерігатися говорити в присутності вмираючих щось таке, що може утруднити їхню передсмертну боротьбу або відволікти їх, і навпаки – прагнути утішити їх і укріпити віру повчальними словами, головними біблійними істинами і короткими, але сильними молитвами, пристосованими до стану їхньої душі, – навіть і тоді, коли вони, здавалося б, втратили вже слух, зір і мову, а проте, мабуть, все-таки чують, хоч і не в змозі цього виказати.