Леся Чернишенко: "Зі спогадів". Авторизований переклад з російської Геннадія Згурського

Леся Чернишенко (Лариса Георгівна Чернишенко, 1930-2018) - харківська письменниця, автор віршів, книг прози, спогадів.

ХРАМ КУЛЬТУРИ

Мама вважала, що я випендрююсь: «Усі йдуть не в ногу, одна ти в ногу. Хоч і гірше, аби інше. Гадаєш, ти розумніша за всіх? Люди роками створювали правила життя, а ти прийшла і враз все переробила».

Мама не була моїм захисником, навіть не суддею – вона була обвинувачем. Тому я ні на що їй не скаржилася і, по можливості, нічого про себе не розповідала. Згодом я зрозуміла, що вона гарна людина; це навіювало сумні роздуми про себе...

...Після першого курсу бібліотечного інституту мені довелося перейти на вечірнє відділення. Роботи в місті не знайшлося, лише в філії селищної бібліотеки.

– Це добре, що ви вчитеся, – схвалила завідувачка, – будете там готуватися до семінарів, а то дівчата нудьгували, просилися «до гурту».

Філія була розташовувана в колишньому будинку баптистів, висланих кудись подалі. Мене привела працівниця бібліотеки і, поки я відкривала двері, дивилася на мене з цікавістю.

– Відкрила? Ну, молодця! – схвалила вона. – А то один влаштовувався – не спромігся двері відчинити. Письменник хрінів. Не знаєте такого – Босюк?

– Знаю, це приятель Чичибабіна, автор талановитих оповідань.

– Ха! Що він там здатен писати?! Він дверей не вміє відкрити!

Я подумала, що, можливо, і Пушкіну не корилися замки, що не заважало йому писати таки непогано.

У читальному залі панувала чистота храму. Храму культури. На стелажах – стрункі шеренги книжок. Акуратні підшивки журналів займали ширші стелажі. У центрі кімнати – столи, що виблискували лаком, біля них ворсиста доріжка. І всюди соковита зелень квітів у діжках. Ані пилиночки!

– Хто тут прибирає?

– Прибиральниця приходить раз на тиждень.

«А в інші дні?»– я злякалася, що не зможу підтримувати чистоту на належному рівні.

– Ах, так, трохи не забула, – зупинилася в дверях моя провідниця. – У вас має бути сорок відвідувань на день, інакше знімуть ставку. Звітуєте про виконану роботу он у тому журналі. І не забувайте записувати до формулярів «здав – видала».

Я здивувалася: як би то я видала книжки, не записавши до формуляру?

– Сорок читачів на день, – ще раз нагадала колега, – а то прийде комісія...

Згодом я зрозуміла, що «комісія» – найстрашніше слово для бібліотекарів, все одно, що «кішка» для мишей.

Колега пішла, а я, поки читач не набіг, сіла готуватися до семінару. Ще ніколи в мене не було таких умов для роботи: світла кімната, зручний стіл, тиша й повітря, напоєне киснем від численних рослин. Отямилася о третій, читачів не було. Потім вони з’явилися один за одним – четверо людей. І знову нікого.

Я розкрила щоденник – попередній день: сорок відвідувань, день перед тим – сорок, ще, ще і ще. У мене виникло два припущення: Перше: хтось заглянув у двері, побачив, яке страшило сидить за столом, і передав по ланцюжку: «В бібліотеку ні ногою!». Друге: чотири відвідувачі – звичайні для філії, інші тридцять шість – приписка.

Раз на місяць у щоденнику значилася «читацька конференція»: 15, 15, 15 учасників з місяця в місяць. Теж, очевидно, норма.

Я замислилася, обводячи очима читальний зал. Цього разу звернула увагу на накрохмалені штори на вікнах. Схоже, ключове слово для комісій – «чистенько». Після нього вони розкривають акуратний щоденник, сорок відвідувачів щоденно, конференція раз на місяць – п’ятнадцять учасників. Норма. Заглядають у формуляри – «Так, усі відвідувачі книги брали». Виконавши свій обов’язок, задоволена комісія йде. Усе просто й зручно, особливо для мене – ідеальні умови для навчання. Навіть для моїх літературних спроб. Я не стану скаржитися на нудьгу й проситися «до гурту». Проставила в щоденнику «40», попрацювала з формулярами – все, можна збиратися додому.

Я спробувала жити як усі, але вилізло осляче вухо зарозумілості. Соромно було приписувати в десять разів більше відвідувань. Тоді я замислилася, як підвищити відвідуваність. По хатах лежали інваліди війни, просто хворі, люди похилого віку; телевізорів іще не було, і всі вони нудьгували. Читали б, але як дістатися до бібліотеки? Отже, бібліотека піде до них. Я набрала чистих формулярів, книжок (хотіла сказати: в сумку, але сумка була мені не по кишені)  – в авоську й понесла по хатах. Книги в сумці, як би ти старанно їх не укладав, розповзаються, лізуть у прогалини. Дорогою авоська б’є по ногах гострими кутами. Але за мій добрий учинок Господь відплатив мені відразу – радісними обличчями та вдячними посмішками. З того часу я почала розносити книги двічі на тиждень. Інколи потрапляла на обід і, завжди голодна, не мала сили духу відмовитися. Читачів додалося вполовину від необхідної кількості. Іншу половину (майже) я отримала ненавмисно. Настав листопад, і я стала зустрічати на вулиці дітей з червоними від холоду носами. Групи продовженого дня тоді не було, або в нашій школі її не було. Бібліотека повнилася дитячими журналами, шашками, іншими настільними іграми... Я розуміла стратегічне значення невинно чистої доріжки, тому, згорнувши, поставила її в куток. Порозкладала на столах наші багатства й покликала дітей. Від того часу читальний зал не був порожній. Дітлахи сиділи невмиті, сопливі (тому я розклала торішні журнали), зігріті й вдоволені. Незабаром їх знайшли батьки. На батьків я завела формуляри, давала їм дитячі, а водночас і дорослі книжки. Але іншими днями все одно було менше сорока читачів, доводилося приписувати.

І тут з’явилося двоє колег з центральної бібліотеки. Вони жахнулися. Ішов дощ, підлога була затоптана дитячими ногами.

– У вас бруд!

– Нічого, протру ганчіркою уходячи.

– А раптом комісія нагряне? Ви розумієте, що буде, якщо вони застануть бруд! А на столах? Ви насмітили журналами! Як вам на думку спало дати дітям дитячі журнали?

– Та вони ж за минулі роки! – виправдовувалася я.

– А де доріжка? – на мене дивилися з підозрою.

Я вказала в куток.

– Як, ви згорнули доріжку? Уявляєте, що буде, якщо це неподобство побачить комісія? Щоб більше дітей не було! У нас доросла бібліотека!

– Тоді навіщо тут дитячі книжки та журнали?

– От, геть усе вам треба пояснювати! На комплектування нам дають певну суму, якщо не виберемо – на наступний рік дадуть менше! Ось і доводиться хапати все підряд.

Коротше кажучи, я засмутила колег. Але батьки моєї дітвори задоволені. Тепер вони знали, де шукати своїх чад, діти були в теплі й під наглядом. Навесні мені почали приносити зі своїх садиб букети. Квітів було так багато, що я ділилася з центральною бібліотекою. Комісія, слава богу, не з’являлася. І тут бібліотеку знову відвідали колеги.

– Це що таке? – вони помітили, що за столами їдять. – У нас філія бібліотеки чи ресторану?

– Але... матері дають з собою, – лепетала я.

Жінки вигнали дітей разом із бутербродами.

– Казали ж вам! Щоб ми тут більше не бачили жодного вашого читача. У нас доросла бібліотека.

Але я знову не послухала. Прийшло літо. Батьки приносили тепер полуницю зі своїх городів. Я раділа, бо моєї зарплати не вистачало на фрукти. І тут пролунав грім. Спочатку я вирішила, що мене зрадили мої старі та батьки моїх дітей. Потім зрозуміла – це селище, тут усе про всіх знають. А інтерпретація фактів була на совісті моїх колег. Десь я й сама завинила. Коли комусь із моїх дітей залишали сніданки, а комусь ні, треба було інших батьків просити, щоб вони теж давали з собою їжу, а не ділити бутерброди на всіх.

– Моя невістка залишала дитині дві котлети, а ви давали тільки одну. І вам не соромно об’їдати дітей? – говорила завідувачка. – Ми приносимо з собою продукти та на електроплитці готуємо обід. Гадали, що ви розумніша за всіх? А полуниця скільки он коштує на ринку? Ви знехтували вказівками старших товаришів. З молодих, та ранніх! Не можна бути такою корисливою. Ви носили книги інвалідам та людям похилого віку, щоб вони нагодували вас обідом? Пишіть заяву на звільнення.

У мене ворухнулася думка про людей похилого віку, які знову залишаться без книг, і про дітей, які на морозі вештатимуться вулицями селища...

– І дякуйте, що ми не звільнили вас за статтею за приписки.

(Тоді якраз вирувала кампанія проти приписок.)

Отже, якщо я й гадала, що розумніша за всіх, то життя мене витверезило.

ЦІЛИТЕЛІ ДУШ

У призабутому 1946 році я записалася на прийом до психіатра. То була немолода жінка, на обличчі якої відбилися всі турботи, що випадають на долю літніх незаможних співвітчизниць. Мабуть, щойно її чимось засмутили.

– Вони хочуть, аби я проводила сеанси гіпнозу! Вони впевнені, що це мій обов’язок, – казала вона швидше собі, ніж мені. – Адже немає в мене такого хисту! В Івана Петровича є, а в мене немає. Не дав Бог! Що ви про це гадаєте?

Психдиспансер був розташований на вулиці Римарській, у старовинній будівлі з високими ліпними стелями, величезними вікнами й острівцями зелені по кутках. Біля парадних сходів лежали леви. Увійшовши до будинку, я зітхнула з полегшенням, головний біль ущух. Тож тепер я навіть зробила спробу допомогти бідоласі:

– А ви вдавайте, що гіпнотизуєте, паси руками там всілякі, що там іще в цьому випадку роблять. Хворі подумають: так і годиться. Все одно ніхто не піде скаржитися. Гадаю, усі так роблять.

Лікарці так припала до смаку ця ідея, що вона заходилася обговорювати зі мною свої домашні проблеми. І я, з висоти своїх шістнадцяти років, давала розважні поради.

Згодом вона кинула оком на чистий аркуш історії хвороби.

– Так, ви чогось хотіли?

– Та ні, дурниці! – запевнила я.

…Доцент Істомін прийняв мене в студентській лікарні. Будівля не така вже собі оковирна, проте коридорами снували хлопці й дівчата з нормальними, не як у моїх хаповитих міських родичів, обличчями. Мені знову полегшало.

Істомін уважно занотував мою розповідь, поклав мене на кушетку й заходився гіпнотизувати. Мабуть, я мала була заснути від його монотонного голосу. Розповідав він про красу природи, садки, що буяють цвітом...

– І ви йдете алеєю, ніби летите у вирій, вітер ворушить ваші кучері…

(Моє пряме волосся було заплетене в коси.)

– Співають пташки, і ви відчуваєте аромат троянд!

Саме цього часу коридорами лікарні розносили обід, і мій голодний шлунок відгукнувся бурчанням.

– Аж ні – борщу! – заперечила я.

…Пізніше моя знайома письменниця так розповідала про свій власний візит до Істоміна:

– Він мені нагадав перукаря, що мешкав колись у нашому під’їзді. Від перукаря пішла дружина, і той розповідав про це приблизно так: «Я впав перед нею навколішки, я благав: повернися, я все пробачу! Але вона, невірна, пішла!»

«Шанувальник дам» –  таке визначення дала Істоміну моя приятелька. Ми з нею до категорії дам не відносилися.

Після відвідин лікарів я поверталася додому, і біль також повертався. Я вже стомилася від нього.

…Професор Платонов, світило психіатрії, вже не практикував у лікарні за віком, проте приймав удома.

Вітальня була тісною, біля столику сиділа жінка в білому халаті.

– Скільки це коштує? – ледве вичавила я з себе.

– Платитимете лікарю, – вона уважно мене оглянула. – З вас п’ятдесят карбованців.

Кабінет лікаря був величезним, з високими стелями й широкими вікнами. Невеличкий стіл разом із худорлявим дідусем губилися в його просторі. Але на душі стало легше: великі приміщення впливали на мене заспокійливо.

Професор записав мою оповідь, на хвилинку замислився й раптом запитав:

– Так, то як давно на вас було скоєно наїзд? Ви зазнали сильних ушкоджень?

– Який такий наїзд?

– А, так, це попередня пацієнтка! – він почав читати мою оповідь, але весь час плутався.

– Ну то що ж у вас? – нічого не второпавши, спитався він.

Я спробувала повторити сказане, однак під дзюрчання моєї промови професор задрімав. Тоді я збагнула, що час платити п’ятдесят карбованців. Але як? Мені здалося незручним пхати літній шанованій людині банкноту до рук. Я поклала гроші в книгу на столі. Вже на порозі мені спало на думку: «Він такий забудькуватий. Забуде й де гроші. Що ж робити?» Обернулася й побачила, як спритно професорські пальці витягують з книги полтинника.

Отже, порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих. Більше я до психіатрів не зверталася.