Петро Джерелянський (Юрій Петрович Величко) - друг Громади УЛЦ ВСІХ СВЯТИХ, кільк разів відвідував наші Служіння, зокрема, читав після них свої вірші.

Вашій увазі пропонується повна зібірка поезій брата (чергова редакція - 25 липня 2023 року)

 

 

     Поетичну збірку українського літератора Петра Джерелянського «Передчуття польоту» складають здебільшого твори, які вже були оприлюднені у вітчизняній та зарубіжній (діаспорній) періодиці. Вірші патріотичного спрямування, глибокі розмисли про одвічні християнські цінності, про кохання й довершену красу природи органічно співіснують, бо є віддзеркаленням непростого, але гармонійного внутрішнього світу ліричного героя, народженого уявою поета. При цьому Петро Джерелянський звертається не до самих лише знавців та шанувальників поетичного слова, а ставить собі за мету бути зрозумілим кожному читачеві.

     Автор віддає перевагу нормам Українського правопису 1928 року.

 

Не переймайся тим, аби тебе почули всі;

Не переймайся тим, аби тебе почули вірні друзі;

Не переймайся тим, аби тебе почула бодай одна людина...

Бо є Господь, Який повсякчас чує кожне слово твоє.

Тільки не мовчи!

 

 

 

М И  НЕ  С К О Р И М О С Ь  Н А В А Л І !

 

Музика Льва Кніппера («Полюшко-поле»)

 

Друже мій, друже,

 

Вірний побратиме, друже,

 

Ми не скоримось навалі,

 

Східної орди новій навалі!

 

Ми не скоримось навалі,

 

Східної орди новій навалі!

 

Тільки перемога,

 

Спільна наша перемога

 

Спокій принесе у рідну хату,

 

Справжній спокій в кожну нашу хату!

 

Спокій принесе у рідну хату,

 

Справжній спокій в кожну нашу хату!

 

Готувати зброю,

 

Грізну та могутню зброю

 

Слушну маємо нагоду,

 

Дуже слушну маємо нагоду!

 

Слушну маємо нагоду,

 

Дуже слушну маємо нагоду!

 

Час вже повернути,

 

Злодій має повернути

 

Все, що захопив, — одразу,

 

Неодмінно — все та і одразу!

 

Злодій має повернути

 

Неодмінно — все та і одразу!

 

Друже мій, друже,

 

Вірний побратиме, друже,

 

Не здамося москалеві,

 

Хижому гидкому москалеві!

 

Смерть несімо москалеві,

 

Хижому гидкому москалеві!

 

 

ПРОСТИ НАПАДНИКА

 

Прости, мій друже, окупанта —

 

З того підступного десанту,

 

Що шле до нас лихий сусід

 

(Ганьбою вкритий той похід!).

 

Ти зваж на те, що його мати

 

Не вчила сина убивати,

 

Молила бути незлобливим…

 

Дарма, бо він вподобав силу.

 

А десь, можливо, є дівчина,

 

Що вірить йому, мов дитина,

 

Вважає, що знайшла героя…

 

Обрав не розум він, а зброю.

 

Пробач знущання та наругу,

 

Пробачзагибель свого друга,

 

Якому б жити, — не старий…

 

Прости… Але спочатку вбий!

 

 

В О Л О Д И М И Р О В І  П У Т І Н У

 

Усі правителі — від Бога…

 

Крім, звісно, тих, чия дорога

 

Народ не виведе до Храму —

 

Проляже осторонь від брами…

 

Крім того, хто труїв брехнею

 

(Хоч клявся Небом та землею!)

 

Своїх краян сліпих мільйони,

 

Хто й думку взяв під заборону…

 

Psiakrew, він знов образив Бога —

 

Людей від рідного порога

 

Шле рятуватись на чужину,

 

Бідують сестри та дружини…

 

(Тому вже лицарем не стати,

 

Хто й серцем є карликуватий).

 

Поміж живих таким не місце,

 

У пеклі — прихисток злочинцю!

 

Такий двобою з ним не вартий,

 

Відправлять покидька під варту…

 

Йому покаятися — пізно!

 

Господь Всемилостивий грізно

 

Свій присуд блазню злому скаже:

 

— Душа твоя сконає, враже,

 

І згадки доброї не буде…

 

А час мине — тебе забудуть.

 

 

*       *       *

 

Усім нам ще бракує

 

Жаданих щастя-долі,

 

І свята не існує,

 

Коли одні — в неволі,

 

На інших — смерть чатує…

 

Нам щастя усміхнеться,

 

Як пострілом мисливським

 

(Рука хай не здригнеться)

 

Страховисько кремлівське

 

Уцілить той, хто б’ється!

 

Розвалиться країна,

 

Довірившись катюзі…

 

Така — крізь час — картина

 

Відкриється нам, друзі:

 

Росія — то руїна…

 

За кривду, що чинила

 

Проти мого народу,

 

Відчує гострі вила

 

(Скарають Бог, Природа!)

 

Москва оскаженіла…

 

І матимемо свято

 

Та гасла незабутні:

 

Як жити — то завзято,

 

Дивитися — в майбутнє,

 

Минуле — пам’ятати!..

 

 

ГЕРОЯМ СЛАВА!

 

Присвячується Олександрові Лахману —

 

бійцю ЗСУ, який загинув у березні 2022 року,

 

обороняючи рідну Харківщину

 

Коли останнє сподівання

 

На перемогу геть зникає,

 

Та страх і вижити бажання

 

Всім душу й серце обіймає,

 

Тоді і постають Герої,

 

Шляхетні, мужні та завзяті.

 

Ніхто не відбере в них зброї —

 

Ні ворог, ні зрадливці кляті,

 

Які славетну Січ без бою

 

Здали Москві, щоб їй служити,

 

Які, не ставши до двобою,

 

Відтоді бидлом стали жити...

 

Такі не варті навіть згадки,

 

Героям — слави й шани дзвони!

 

Під Крутами були десятки,

 

Через УПА пройшли мільйони!

 

То будь і ти нащадком гідним

 

Тих, у кого серця крицеві, —

 

Як потерпає край твій рідний,

 

Про нього дбай, а не про себе!

 

 

Н А Ш І  Г А С Л А

 

Ми гідно проживем з тобою

 

Відведену нам низку літ…

 

Молімося, щоби з бідою

 

Не перетнувся наш політ.

 

Одвічне — Бог і Україна,

 

Земля, де хвилями жита…

 

Нагадуємо доньці й сину

 

Ми гаслом цим про сенс життя.

 

Хай недруг пророкує часом

 

Загибель нації й країні…

 

Натомість знов лунає гасло

 

Від серця — Слава Україні!

 

Могутнім громом загуркоче,

 

Мов грізного вулкана лава:

 

Хто волі над усе захоче,

 

Враз вигукнуть — Героям слава!

 

 

С Е Р Ц Я  П О В С Т А Н Ц І В

 

Дух, що тіло рве до бою…

 

Іван Франко

 

Запам’ятаймо ці обличчя —

 

Подібних вже повік не буде.

 

Хай проминуть роки, сторіччя,

 

Героїв цих вшанують люди!

 

Спокійний погляд, скроні сиві

 

І, наче тесані з граніту,

 

Суворі обриси й красиві…

 

Підзвітні Богу, а не світу,

 

Незламні духом. Таборами

 

Та чергами зі скорострілів

 

Їх ворог не зробив рабами…

 

То воля Божа, що вціліли.

 

Серця знов їхні калатають,

 

Як прапори червоно-чорні

 

Врочисто містом пропливають —

 

Прекрасні, грізні, непоборні!

 

Та, придивись — мала сльозинка

 

(Ніхто крім тебе й не побачить)

 

Виблискує, немов льодинка,

 

Бо серце у героя плаче…

 

Вогняний вихор, що вже віє

 

(Не стріне ворог сонця вранці!),

 

Своїм теплом нехай зігріє

 

Серця нескорені повстанців...

 

 

Я — У К Р А Ї Н Е Ц Ь !

 

…Все згадує себе в свою найкращу пору.

 

Ліна Костенко

 

А де знайти того, хто нам підкаже,

 

Коли була найкраща та пора?..

 

Самі ж про себе, друже мій чи враже,

 

Не відають старі та дітвора.

 

Насправді — небагато є такого,

 

Що варто зберегти в своїй душі,

 

Хоч досить часом дотику легкого,

 

Який би спомин той розворушив…

 

Найкращі миті у скарбниці серця

 

Надійно зберігаю від чужих.

 

Одна із них — ті очі, мов озерця,

 

В яких кохання промінець застиг…

 

А інша мить (подібної немає,

 

Про неї згадую із Богом наодинці) —

 

Вона в скарбниці діамантом сяє…

 

Уперше проказав: «Я — українець!»

 

 

НЕМАЄ ПРОЩЕННЯ

 

Ненавистю і безоглядною боротьбою

 

прийматимеш ворогів Твоєї Нації.

 

Декальог українського націоналіста

 

Усе Господь тобі пробачить,

 

Як щирість каяття побачить…

 

Немає прощення для того,

 

Хто зле щось мовить проти Бога

 

Або ганьбить свою країну

 

(Болить, болить за Україну!).

 

Я ворогові при нагоді

 

Правицю сам подам — і годі,

 

Вже друзі ми, не вороги.

 

А недруг Нації? Й ноги

 

Моєї сліду він не годен.

 

Ніколи серед них і жоден

 

Не буде прощений Творцем!

 

Подумай, друже мій, про це…

 

 

Н А Ш І  П Р А П О Р И

 

Як затишно і тепло нам стає,

 

Коли ми бачимо в єднанні

 

Два кольори́ — то синє виграє

 

Із жовтим поруч, і коханням

 

До Краю серденько живе:

 

Під небом — поле золотаве!..

 

В душі тривога оживе:

 

Нам знову чорне та криваве

 

Сумління збудять — то земля,

 

Навіки рідна, бо пролита

 

Героїв кров. Хоч прославля

 

Поет їх чин, але несита

 

Лють хутко рветься до сердець…

 

У власній будемо ми хаті жити

 

Лише тоді, як ненька та отець,

 

Ту хату заповівши боронити,

 

Вкладуть в дитячі руки прапорець.

 

Збагне колись (як виросте) малюк,

 

Що барви вічности підвалин —

 

Багряна з чорною… А Маланюк

 

Улюбленим поетом стане!

 

 

Ш А Б Л І  П О Е З І Й

 

Як в нації вождя нема,

 

Тоді вожді її — поети...

 

Євген Маланюк

 

Бог мову дав — одну на всіх,

 

Та лиш від обраних поетів

 

Вірші, зібравши сльози й сміх,

 

Ведуть нас од падінь до злетів.

 

Ми майже звикли до ганьби,

 

А злетів здавна нам бракує,

 

Тому похмурої доби

 

Поет шаблі свої гартує.

 

Як тая шабля розбиває

 

Байдужости іржаві лати,

 

В пробуджених серцях лунає —

 

Нехай живе Вкраїна-Мати!

 

Шабель-рядочків не зупинить

 

Ані на мить дрібний нікчема,

 

І полум’яний вірш полине

 

Над Краєм — рідним та зеленим!..

 

 

В І Д К Р И В С Я  Ш Л Я Х …

 

Усім, хто полягли за волю України, присвячую

 

Коли почався рік страшний,

 

Нас тінь, що ледь охопить око,

 

Укрила… Відлік йде новий —

 

Від чотирнадцятого року.

 

Із літ усіх — найдовший рік…

 

І якось осторонь чи збоку

 

Ніхто не проживе свій вік

 

Від чотирнадцятого року…

 

Таким, як був ти, відтепер

 

Тобі не стати, бо глибока

 

В усіх нас рана (хто не вмер)

 

Від чотирнадцятого року.

 

Чий дух, мов плин могутніх рік, —

 

Ті вийшли на війну жорстоку…

 

Ми їх прославимо повік

 

Від чотирнадцятого року!

 

Того ж, чиє серденько спить

 

(І сон його міцний, нівроку),

 

Вже не згадаємо й на мить

 

Від чотирнадцятого року.

 

Усяк отримає своє:

 

Зневагу — цей, той — честь високу,

 

Бо ворога нещадно б’є

 

Від чотирнадцятого року.

 

А тих, хто полягли в бою

 

За Край, що мав свого Пророка,

 

Господня ласка жде в Раю

 

Від чотирнадцятого року.

 

Мине гірких поразок час,

 

Назад не ступимо ні кроку,

 

В майбутнє шлях відкривсь для нас

 

Від чотирнадцятого року!..

 

 

*       *       *

 

Розкута думка, розум вільний.

 

Здається, більшого й не треба…

 

Обрати лет чи рух повільний?

 

Хтось на землі — надійний, сильний,

 

А когось змалку вабить небо…

 

Мені завжди було замало

 

Самою мрією прожити:

 

Волів, щоб слово чином стало —

 

Від лиха друга врятувало,

 

Убивцю встигло зупинити…

 

 

*       *       *

 

Розпалюють господарі багаття.

 

Горить сухе бадилля, мов омана, —

 

Примарна мрія про райочок хатній…

 

Пухнастий килим з диму та туману

 

Долиною розляжеться до ранку,

 

Приспить жалі й тривоги нескінченні

 

(Вони до нас вертають щосвітанку),

 

І знову дні полинуть навіжені…

 

Мені ж нагадують багаття ті осінні

 

Про вогнища козацькі та про ватри,

 

Повстанцями розпалені, як зимні

 

Вітри овіяли нескорені Карпати.

 

Рішуче відкидай буденність сіру —

 

Повіриш в себе, прийде і завзяття.

 

Не відцураєшся прабатьківської віри —

 

Збагнеш: хто вороги тобі, хто — браття.

 

 

*       *       *

 

Живеш спокійно день за днем,

 

Щоденні звично робиш справи

 

Й не бачиш, як баским конем

 

Несеться час до переправи.

 

Лише в один бік перевіз той,

 

Про шлях зворотній і не йдеться,

 

І навіть лицар та герой,

 

Відчувши ту межу, здригнеться…

 

Одвічне — бути чи не бути? —

 

Нам все частіше дошкуляє,

 

Підступно й тихо, як отрута,

 

Поволі спокій забирає.

 

Ти відповідь вже маєш — жити!

 

А як Господь спита: «Навіщо?..»

 

Так, звісно, мріяти й творити —

 

Достойна ціль, але є вища.

 

Любов до Нації та Краю,

 

В нестримну дію перелита,

 

Дарує (а не відбирає!)

 

Наснагу до служіння світу.

 

 

Б Е З С М Е Р Т Я

 

Справжнє безсмертя

 

дає друкарський верстат…

 

Невже повік чиєсь життя

 

В друкованім триває слові?..

 

Лише Господь — із небуття

 

Скликатиме нас до розмови!

 

І вічно житимуть герої

 

(Не написавши ні рядочка),

 

Що рідної землі святої

 

Не поступилися й куточком.

 

Про квітів дбатимеш буяння

 

Біля оселі та довкола —

 

Тож вартий будеш вшанування,

 

Коли земне замкнеться коло.

 

От тільки зрадників підступних

 

(Їх книги пилом припадають),

 

Віднині й назавжди відсутніх,

 

Нащадки вже не пригадають…

 

 

Т И  В И Н Е Н !

 

…Єдиним джерелом влади в Україні є народ.

 

Конституція України

 

Кажу: ти винен, мій народе, —

 

Розтринькав сам свої скарби,

 

А ясні зорі й тихі води

 

Паплюжать зайди та раби.

 

Ти віру батьківську зневажив —

 

Як наволоч прийшла червона,

 

То ідоли поганські вражі

 

Звелись до неба на колонах…

 

Дозволив відібрати мову —

 

Згубити свою вічну душу…

 

Нема про що вести розмову,

 

Як слово згадувати мусиш.

 

Кордони, споконвіку славні,

 

Нам перекраяли чужинці.

 

Дарма… Від Вісли і по Каспій —

 

Терен наш, браття-українці!

 

Тебе вбивали і брехнею,

 

І кулею, й голодомором —

 

Всією не піднявсь землею,

 

Щоб кров’ю змити рабства сором…

 

Діждемося свого Месії,

 

Впізнаємо іще в дорозі…

 

У вир обрала шлях Росія,

 

Твоє ж майбутнє — на порозі!

 

Майбутнє без зрадливих друзів,

 

Без покидьків та зайд при владі,

 

Де люди у невпиннім русі

 

Служити Господеві раді!

 

Кажу: ти винен, мій народе...

 

Зізнаймось в цьому, українці

 

(Хай свідками — Творець, Природа),

 

Перéд собою наодинці…

 

 

Б А Н Д Е Р И  П О Г Л Я Д

 

Дізнатись хочу слушної години —

 

Що вгледіти Степан Бандера має,

 

Коли зі старовинної світлини

 

З минулого в прийдешнє зазирає?..

 

Те саме, що і нас не обминає:

 

Могутню та щасливу Україну,

 

Де слово рідне повсякчас лунає —

 

В державнім чині та в простій родині,

 

Де шану до своїх звичаїв мають

 

Не для годиться, а як серце мовить,

 

Про подвиги героїв пам’ятають,

 

Про зрадників не кажуть ані слова.

 

Поміж народів — вдивимось крізь роки —

 

Посядемо достойне Краю місце,

 

Землі не віддамо своєї й кроку,

 

В історії не змінимо ні риски!

 

Але він бачить ще і шлях сутужний,

 

Який здолати нам судилось, друзі, —

 

Жорстокі битви, де загинуть мужні,

 

Звитяжців славу й смерть в широкім лузі...

 

Підступну зраду, що на кожнім кроці

 

Здобутки наші геть усі руйнує.

 

І не збагнути — на чиєму боці

 

Той, хто святе приречення марнує...

 

Сьогодні хтось розгублений, безсилий

 

Рядки став забувати Декальóгу...

 

Провідника з пожовклої світлини

 

Стрінь погляд... І мерщій — в дорогу!

 

 

Т Е П Е Р  Я  Р О З У М І Ю …

 

Косив. Отак ось! Від плеча…

 

Тарас Мельничук

 

Іще хлопчиною я пробував косити,

 

Й заплакала коса, як в землю увійшла.

 

І вже зібрався був когось просити

 

Поради слушної, щоб справа та пішла,

 

Але подумав: «Сам таки зумію».

 

Вдихнув повітря свіжого й гайда!..

 

Однак, лише тепер я розумію,

 

Чому проходила десь осторонь біда,

 

Й чому завжди якась незнана сила

 

Виводила мене на стежку до мети,

 

А головне — чому єдина мила

 

Погодилась колись зі мною разом йти,

 

І хто й навіщо віршів цих рядочки

 

Щораз тихесенько підказував мені…

 

Ви повсякчас зі мною всі ці рочки —

 

Господь і рідний Край. Тому я на коні!

 

 

*       *       *

 

Збентежені душі літають,

 

Приспати свої — не дамо!

 

Усі, хто кохав, відчувають:

 

Як любим, не йдем — летимо!

 

До Господа маю прохання:

 

На лет не позбав сподівань —

 

Якщо не на крилах кохання,

 

То, може, на крилах страждань.

 

Аби подолати тяжіння

 

Дрібних почуттів та думок,

 

І голос щоб тихий сумління

 

Лунав повсякчас, мов струмок…

 

 

С П О В І Д Ь

 

Живи — немов цей день останній

 

(Наступний ранок не прийдé),

 

Сповідайся Творцю й коханій

 

Про потаємне і святе.

 

Чим марив і про кого мріяв

 

(Щось сповнилось, щось не збулось),

 

І слід вже чийсь вітрець завіяв,

 

Чуття ж навіки збереглось…

 

Когось ти скривдив випадково

 

(А хтось тобі завдав страждань) —

 

Прощатиметься знову й знову,

 

Як сам пробачиш без вагань…

 

Не забувай, ти гість на святі

 

(Попереду — додому шлях),

 

І хай не вороженьки кляті —

 

Друг вб’є в труну останній цвях…

 

 

*       *       *

 

Коли зберéмося ми, друзі, —

 

Сумних не вистачить пісень,

 

Та навіть у сердечній тузі

 

Прийдешній нам всміхнеться день…

 

Не пестить нас чаклунка-доля,

 

На клаптик щастя — лан біди,

 

Й лише свята Господня воля

 

Боронить ще від самоти…

 

А той — щасливий до нестями,

 

Бо він живий, хай йому грець!

 

Живий і годі… Може, днями

 

Небес увірветься терпець…

 

 

*       *       *

 

Де корабель мій, де Арго?

 

Не змарнувати б шлях…

 

Не торуватиму його

 

По селах та містах

 

І не вдивлятимусь щораз

 

У неба височінь —

 

Чи промінь зіроньки не згас,

 

Чи вже панує тінь?..

 

Мій не долатиме Арго

 

Морів блакитну даль,

 

Заручник імені свого —

 

Де туга та печаль…

 

Я будував той корабель

 

З думок і почуттів —

 

До Бога ще один щабель

 

Долає сила слів!

 

А шлях проходить корабля

 

Крізь душі та серця,

 

І, мов на обрії земля, —

 

Зростає віра ця:

 

Як час неспокою настав,

 

Про затишок — забудь!

 

Хтось до Харона в чергу став,

 

Той власну вибрав путь…

 

А твій вітрильник де?.. Зажди

 

Спасителя свого,

 

Зі мною ж він тепер завжди…

 

Я сам собі — Арго!

 

 

Щ О  В И Б Р А В  Т И ?

 

…Правда — це дорога, якою

 

людська душа прямує до Бога.

 

Степан Бандера

 

Ось, на майдані паперовім

 

Шикуються в рядки поезій

 

Загони слів, на все готові.

 

Провідником обрали серце —

 

Жорстоке, лагідне — байдуже:

 

То час з’ясує. Ну, а ти

 

Скажи собі самому, друже:

 

Як відтепер гадаєш йти

 

Шляхами доленьки своєї?

 

Що вибрав ти — добро чи зло?

 

І правдою або брехнею

 

Молитви слово проросло?

 

Хай не відчують навіть друзі

 

Твою нещирість, наче діти...

 

Однак, ні Господу, ні Музі

 

Олжею світ не затулити!

 

 

*       *       *

 

Збиралося, здавалось нам, на ранок,

 

Але постало раптом надвечір’я,

 

А в сутінках, бува, не тільки ґанок,

 

І нас самих — пітьми ховає пір’я…

 

Збиралося, подумали, на вéсну,

 

Повіяли, однак, вітри осінні

 

І почуття, що квіткою воскресло,

 

Таки згасили… Хто ж у тому винний?..

 

Збиралося, ми вірили, на щастя…

 

Натомість, обернулося бідою.

 

Чи витримаю правдою причастя?..

 

Згубивсь між ковилів наш шлях з тобою.

 

 

П О Р А — С У М Н А  Й  Щ А С Л И В А

 

На згадку про Степана Сапеляка

 

Давно минула літа середина,

 

Так проминає й полудень життя:

 

Радієш, коли добре все в родині,

 

Хоч десь попереду — шляхи без вороття.

 

Але не варто з того сумувати —

 

Глибока борозна вже за тобою є,

 

Пишається сивенька сином мати,

 

І діточок твоїх геть кожен впізнає…

 

Дарунки щедрі нам приготували

 

Чарівне літо й ворожбитка-доля:

 

Від літечка — серпневі карнавали,

 

Від доленьки — безмежна в серці воля!..

 

 

П О М С Т И М О С Ь  В О Р О Г У !

 

І промінь сонечка святого,

 

І сіра ковдра вечорів,

 

І радість — щедрий дар від Бога,

 

І сум, як вогник догорів…

 

Це є життя… Воно — єдине,

 

Загинеш — згасне цілий світ,

 

Але за волі небо синє

 

Віддати ладні решту літ!

 

Війни доба — страшна та люта,

 

І дні безжальні, й ніч глуха.

 

Душа стражданнями закута,

 

І зло веде у вир гріха…

 

Всяк прагне миру, що печатку

 

Біди подалі пронесе

 

І смерть зупинить… Та спочатку

 

Помстимось ворогу за все!

 

 

Н А Ш  Г Р У Д Е Н Ь

 

Короткий день, похмурий вечір,

 

А ми щасливі, як в дитинстві…

 

В тумані тануть люди й речі,

 

Промінням — твóє товариство!

 

Річниці наші відсвяткуєм

 

Одну за одною у грудні

 

І співчуття не пошкодуєм

 

Для тих, чий світ — суцільні будні…

 

Зустрінеться, бува, людина —

 

Сувора, як раптові грози,

 

А виявляється — єдина,

 

З якою тепло і в морози.

 

Такий і він, наш місяць кращий —

 

Похмурий ніби, а ласкавий…

 

Хоч мить довершеного щастя

 

Даруй усім нам, Боже Правий!

 

 

Н Е  С У Д И Л О С Ь …

 

Час мине, і знов згадаю,

 

Мов у сні,

 

Дні оті — не треба й раю! —

 

Навесні.

 

То було, як закохались

 

Я і ти.

 

Навіть зорі задивлялись

 

З висоти

 

На лице твоє привітне

 

Та красу,

 

Що свіжіша, як розквітне,

 

За росу.

 

Дні б ті скластися повинні

 

У життя…

 

Не судилось… В тому винні

 

Ти і я.

 

Не позбутись поодинці

 

Самоти,

 

Бо віддавна вже чужинці

 

Я і ти…

 

 

*       *       *

 

Здається часом — від розпуки

 

До щастя лиш єдиний крок…

 

У відчаї стискаєш руки:

 

На брамі майбуття — замок.

 

В журбі не знаєш, що робити…

 

Аж розпадається імла,

 

І ось уже дорога бита

 

Веде до міста чи села.

 

А там — усміхнена надія

 

Тебе до серця пригорнé,

 

І виповниться давня мрія…

 

Все, що наснив, як сон й мине…

 

 

П О Д Р У Г А  І  Д Р У Г

 

До Олени Теліги та Олега Ольжича

 

Слова, віддавна наймиліші

 

Для всіх нас, — подруга і друг…

 

Я бачу вас в ранковій тиші

 

Й коли згасає виднокруг:

 

З’являєтесь переді мною —

 

Ти, посестро, й ти, побратим.

 

Не маєте ви за собою

 

Й зерна неправди… Наче дим

 

Розвіялися ваші долі,

 

Але з незнаних нам світів

 

Ви вічним прагненням до волі

 

З’єднали друзів і братів!

 

 

П Р И Р О Д И  Х Р А М

 

І ось він знов переді мною —

 

До болю рідний краєвид:

 

Схилились верби над водою,

 

Лани між пагорбами. Слід

 

Проліг від вихору у лузі,

 

Синіє гай десь вдалині…

 

А я своїй складаю Музі

 

Подяку щиру, бо мені

 

Вона зненацька зір відкрила

 

На дивовижну цю красу.

 

Любов до Краю захопила

 

Усеньке серце. Пронесу

 

Те почуття крізь час (це доля!)

 

І радо поділюся з тим,

 

Хто власну закладає волю,

 

Коли у скруті побратим.

 

Замало буде і сторіччя

 

Щораз у Храмі тім молитись,

 

Як на коханої обличчя —

 

За все життя не надивитись…

 

 

*       *       *

 

Листок з верхівки клена

 

Летить собі поволі…

 

Наталя чи Олена —

 

Дівча шукає долі!

 

Майбутнє гаптувала

 

Кольóрами листочка,

 

Було вже їй замало

 

Свого лише райочку…

 

Вітри лихі борнею

 

Стрічатиме дівчина.

 

Кохання ж — мов кирея

 

Для неї та хлопчини.

 

І серце найвірнішу

 

Підкаже їй стежину,

 

А він, з усіх рідніший,

 

Назве її — дружина.

 

Листочок золотавий

 

Ще й досі десь літає

 

І, вільний та яскравий, —

 

Життя земне вітає…

 

 

Г Р О З У  З У С Т Р І Н Ь М О !

 

Гроза червнева, мов забава

 

Для лицаряперед борнею —

 

Яскрава спалахне заграва,

 

І грім над ненькою-землею

 

Творцеві пророкоче славу!..

 

А козаченько (ще хлопчина)

 

До битви першої крокує.

 

Кохана жде його дівчина,

 

І він їй серцем салютує

 

(Либонь, що є на те причина…).

 

Не дукачі та самоцвіти

 

Коханій привезе з походу,

 

Нев’янучої слави квіти —

 

Козацькому оздоба роду!

 

Вже час і нам грозу зустріти…

 

 

Ч И Я С Ь  Д У Ш А  Ш Е П О Ч Е …

 

Ви знаєте, як липа шелестить…

 

Павло Тичина

 

Чому так сумно липа шелестить,

 

Ім’ям якої названий був місяць?..

 

Можливо, згадує про весну і на мить

 

Сама собі зізнатися боїться,

 

Що вже про осінь думка десь бринить…

 

А може, не листочки шелестять

 

Од вітру — найніжнішого чи злого —

 

Про себе хочуть душі розказать

 

Усіх, хто вже наблизився до Бога,

 

Та їхні почуття ще не мовчать…

 

Колись у тихім шепоті дібров

 

Таким самим духмяним надвечір’ям

 

Ти мій рядок, що відстань поборов,

 

Почуєш і збагнеш, з яким довір’ям

 

Я склав його, бо над усе — любов!..

 

 

П Е Р О  П О Е Т А

 

Мій вірш — то роздуми уголос...

 

І, як у полі стиглий колос

 

Чекає на свого женця,

 

Так і рядок мій: до кінця

 

Думок відкриє панораму,

 

Аби крізь заповітну браму

 

Ввійти до вічности у храм.

 

Зі слів простих коштовний крам

 

Перо поета витинає —

 

Крам, що нікуди не зникає,

 

І що не їсть його іржа...

 

А істина свята чи лжа

 

Отаборилися у вірші —

 

Про це поету скажуть інші...

 

 

*       *       *

 

Як світ — театр, то не в партері

 

Годилося б нам вікувати…

 

Ні — ми в одвічному етері,

 

Де вже зникають часу ґрати.

 

Минуле бачимо й майбутнє,

 

Зі сцени нам тепер видніше…

 

Лови миттєвість незабутню,

 

Буденне відкидай скоріше!

 

На кін зійдéш — вертати пізно,

 

Чуття бентежне душу крає…

 

А з неба запитають грізно:

 

— Невже ти той, хто правду знає?

 

Хай відповідь дає не розум,

 

А серце щиро відізветься…

 

Чиясь, закута злим морозом,

 

Від слів тих доля стрепенеться!

 

Спектакль вселенський Режисера,

 

Що світ створив, іде одразу,

 

Нема антрактів. І в етері

 

Ми (вже відлунням) — поза часом…

 

 

*       *       *

 

Віддавна плекали сади запашні

 

Замріяні наші краяни,

 

А в когось сади ті розквітли в душі —

 

Філософа в свитці піснями.

 

Шевченкові марились вишні рясні

 

Навколо біленької хати,

 

Олеся навчав соловей навесні

 

Мелодії ніжні складати.

 

Легким вітерцем прилітала з Карпат

 

Антонича муза чарівна,

 

Свідзінський — незнаний йому, але брат:

 

Єдина у них королівна!

 

Усім королівною — рідна земля,

 

По обрій садами укрита,

 

Та поки чужинець ступає ріллям,

 

В поетів душа не зігріта…

 

 

Р О Д И Н А

 

Пророкували раз у раз:

 

Час промине — й кінець родині.

 

Такий, мовляв, дороговказ

 

Від мудрої іде людини...

 

Не вистояв той заповіт

 

Перед років невпинним рухом:

 

Ще довгу-довгу низку літ

 

Для мужніх і для сильних духом

 

Сім’я та Мати-Україна

 

Життя й здоров’я варті будуть —

 

Господь, держава та родина

 

До вічности нам шлях здобудуть!

 

Так повелося в тих народів,

 

Що слід по собі гідний мають,

 

І вигук — син, дружина, Троя! —

 

З часів Гомера не змовкає...

 

 

*       *       *

 

Ні, не простим буденним словом —

 

Карбованим рядочком вірша

 

Волію думку передати,

 

Котрій в душі моїй затісно.

 

Немов легіонер суворий,

 

Верлібр прийдé на допомогу,

 

Або, як подружку, покличу

 

Красуню-риму на гостини…

 

І нічогісінько не втратить

 

Та думка на шляху від серця

 

До серця братнього — й брехнею

 

Вже не обернеться. Підкаже

 

Мені надхнення — як звичайні

 

Слова ураз перетворити

 

На віршів сяюче намисто!

 

 

М І Й  С Е В А С Т О П О Л Ь

 

Обрію торкнеться українське море,

 

З неба українського місяць підморгне,

 

Пісню українську нам відлунять гори…

 

Рідний Севастополю — хто тебе збагне?..

 

Той, хто закохався у красу сувору

 

Вулиць середмістя та в широку даль,

 

Котра споконвіку під спекотну пору

 

Звістку шле духмяну — ковилів печаль…

 

Туга ця одвічна, в пам’яті закута,

 

Про степи безкраї нагадає нам

 

Та про давню славу, в тих степах здобуту,

 

Що миліша серцю за коштовний крам…

 

Мов євшан з легенди — душу нам бентежить

 

Запашне послання обширів та літ,

 

Між хмаринок білих вітер слід мережить

 

Від козацьких чайок — в майбуття політ…

 

Виголосим, друзі, найщиріше гасло,

 

Що єднає міцно синь морську та степ,

 

Давнє із прийдешнім… Віронька не згасла —

 

Будемо ми вільні від чужих тенет!

 

 

*       *       *

 

Лютує буря в океані,

 

Спасіння — годі вже чекати…

 

Немов ті «лемки у крисанях»,

 

Волаємо: «О, Божа Мати!..»

 

Лише один на кораблеві,

 

Хто сподівається на диво:

 

Хоч нерви в нього й не сталеві,

 

Та віра в Господа — правдива.

 

Це він, молодший між матросів

 

Приреченого пароплава,

 

— Врятуй нещасні душі! — просить —

 

Твоя, мій Боже, воля й слава!

 

Що сталось з кораблем маленьким —

 

Ніхто не знає достеменно,

 

Але матрос той молоденький

 

Своєю вірою спасенний!

 

Лиш ті на обширах російських,

 

Кому сумління — не полова,

 

Спасуться. Зайвим буде військо —

 

Бог чує тільки щире слово!

 

 

Ц А Р І В Н А – В Е́ С Н А

 

Блакить аж світиться небесна,

 

І обрій нас до себе кличе…

 

З вітрами прилетіла вéсна,

 

Й зібрало серденько на віче

 

Ті почуття, що пережили

 

Підступну зиму… Ми щасливі:

 

Кохання нашого не вбили

 

Морози люті й заметілі.

 

Усюди вéсна — водограї

 

Свій славень сонечку співають,

 

А квіти, мов у тому раї,

 

Барвистим килимом лягають…

 

Щороку віддає царівна

 

Корону літечку ясному,

 

А ми лишаємося вірні

 

Їй повсякчас. Й ждемо додому…

 

 

Т Р А В Н Е В І  К В І Т И

 

Буяє травень — крок до літа,

 

В душі надія — крок до щастя,

 

Аби лиш, сумом оповиту,

 

Не стріти осінь передчасну.

 

Хай випадуть осінні роси,

 

У серці травень збережéмо

 

Й зимовим не дамо морозам

 

Прокласти нам шляхи окремо.

 

Любов весняну не затьмарять

 

Тягар років, турбот безодня...

 

Травневі квіти завжди марять

 

Тим, що віддавна їм природно, —

 

Поєднанням краси та сили,

 

Тендітности й міцної волі...

 

Боронить це і наших милих

 

Від жартів злих чаклунки-долі!

 

 

Л І Т О  М О Л О Д Е

 

У червні літо — молоде,

 

Зелене, свіже, мов вітання,

 

І сонце світить, дощ іде,

 

Неначе вперше та востаннє!

 

Скарби збирати ще не час —

 

Господар-серпень свої скрині,

 

По вінця виповнить для нас.

 

Так є — одвіку і донині!

 

І для весіль ще не пора,

 

Бо треба Покрови діждати

 

Закоханим. Життя — не гра,

 

Звичáй годиться шанувати!

 

Кохати — аж до забуття —

 

Ніхто й ніщо нам не завадить,

 

І саме в тому сенс життя,

 

Щоб діяти, як серце радить!

 

Хай осінь щедро з року в рік

 

Безцінний досвід нам дарує,

 

Та все одно (забудьмо вік),

 

В душі червневий пал вирує!

 

 

*       *       *

 

Милують око вже липневі краєвиди,

 

І мліє серденько в очікуванні дива —

 

То незбагненне диво врожаю рясного,

 

Що нам його Господь дарує знову й знову.

 

І хоч і гадки ще нема про жовте листя,

 

Калині мариться щораз її намисто…

 

 

С Е Р П Е Н Ь

 

Далека зірка мерехтить,

 

Бо вже передчуває ранок,

 

А красень-місяць так горить,

 

Що світить і крізь хмар серпанок…

 

Не варто думати про те,

 

Що серп небесний смерть віщує,

 

Бо щедро збіжжя золоте

 

Він із женцями нам дарує.

 

Не хочу відати про те,

 

Що серпень осінь пророкує,

 

Благаю сонце я святе:

 

— Тепла хай людям не бракує!

 

Ніколи не повірю в те,

 

Що полум’я кохання згасне:

 

Чуття — незнане і просте,

 

Ти — загадкова і прекрасна…

 

 

*       *       *

 

Вже осінь робить перші кроки,

 

І зажурились малюки:

 

Замість забав тепер уроки —

 

Не кожен йтиме залюбки...

 

Та годі, друже, нудьгувати,

 

На радість нам — рясний врожай!

 

Як хочеш осінь привітати,

 

Ти щось про неї пригадай…

 

Як відкриває даль безхмарну,

 

Як розфарбовує ліси

 

Й воліє вбити мрію марну

 

Про вічність юности й краси.

 

Але повернеться та мрія

 

Крізь хуртовини і роки,

 

І не покине вже надія,

 

Що в нас попереду — віки...

 

 

В Е Р Е С Е Н Ь

 

Здається, зовсім ще не осінь,

 

Та й сонце лагідне яке!..

 

Вже в Бога врожаю не просим —

 

Спокійно збіжжя спить важке.

 

Квітник веселкою горить —

 

Природа жити поспішає,

 

Ніби красуня, котра знає,

 

Що згасне молодости мить…

 

Сутужні справи відступають

 

(Нових — попереду ще час),

 

Востаннє ластівки літають

 

У сутінках навколо нас…

 

Зійшлися в серці сум і радість,

 

Бентежать знов передчуття

 

(Це нам дарунок від життя),

 

І аж за обріями — старість.

 

 

Ж О В Т Е Н Ь

 

Якось непевно і тривожно

 

В душі, коли приходить жовтень,

 

Бо кожен день, хвилина кожна

 

Нагадують: ласкавий промінь

 

(Що грів надійно, як довіра)

 

Згасає… Думай про життя

 

(Хай не полишить тебе віра!)

 

З надією на майбуття…

 

Буває, що печаль охопить

 

Серця, до світла збайдужілі,

 

Та раптом неземна захопить

 

Тебе краса. Хмаринки білі

 

Над чистим золотом лісів

 

Постануть храмів куполами,

 

І ти почуєш дивний спів —

 

Він лине високо над нами...

 

 

К О Х А Н І Й

 

Любов моя до тебе — що то є:

 

Шалена пристрасть чи її відгóмін?

 

Гірська ріка — завад не визнає,

 

Чи плеса, повнею освітленого, стогін?..

 

Так крижані потоки Черемоша,

 

З високих скель поринувши додолу,

 

Несуть плотів неміряну ще ношу.

 

Збігає мить — і тихо вже довкола…

 

Колись до мушлі спогадів прилинем,

 

Згадаємо удвох цей дивовижний час,

 

Все дріб’язкове без вагань відкинем

 

Й переконаємось — любови пал не згас!

 

 

Г О Л О С  С Е Р Ц Я

 

О, панно Інно, панно Інно!..

 

Павло Тичина

 

1. П О Ч У Й  М Е Н Е …

 

Через роки лунають ті волання —

 

Як шепіт трав чи гуркіт громовиці —

 

В них ніжна приязнь і палке кохання,

 

Легенький вітер й буревію криця…

 

Та диво з див — ім’я, з усіх рідніше,

 

Немовби попід вікнами домівки

 

Промовить хтось… Навіть іще тихіше,

 

Ніж сніг лягає на дерев верхівки.

 

Примарилось? Ні, то є голос серця!

 

Його не подолає зла негода —

 

Він житиме в душі казкових скельцях,

 

Доки триватиме життя пригода…

 

2. Т В О Є  І М’Я

 

В його звучанні чую цілий світ —

 

Без краю простір й ніжний дотик рук,

 

І тугу в самоті прожитих літ,

 

І певність, що не буде вже розлук…

 

В нім також чую лет думок сміливих

 

І творчости мелодію надхненну,

 

Відлуння від сказань далеких, сивих

 

Й кохання тайну — вічну, незбагненну…

 

 

Р У С А Л О Н Ь К А

 

За прадавніми народними уявленнями

 

існують не лише річкові русалки, але й лісові

 

та польові. І звуться ці вічно юні красуні мавками…

 

Не вірю в те, що мавок вже нема…

 

А хто ж тоді весною й на жнива

 

Нас спокушає дивною красою?

 

Якщо колись зустрінешся з такою

 

Дівчиною в садочку чи у лузі,

 

То не відмовлять ні батьки, ні друзі—

 

Віддати ладен їй усе, що маєш,

 

Бо іншої уже не покохаєш!..

 

Тож, не вагайся і не зволікай,

 

Русалці любій серденько віддай,

 

Але пильнуй кохану щохвилини —

 

Їй маряться ліси та полонини…

 

 

П Е Р Е Д Ч УТ Т Я  П О Л Ь О Т У

 

1

 

Ще сплять засніжені лани,

 

Сховалась річенька під кригу…

 

Щасливі дні — невже й вони

 

До забуття потраплять книги?

 

Передчуття польоту часом

 

Хвилює більше, ніж політ,

 

Коли ж гукнéмо весну разом —

 

Наблизимо її прихід!

 

Поквапляться дерева й квіти

 

Знов одягнути диво-сукні,

 

І вкотре Бог дасть зрозуміти,

 

Що геть в усьому Він присутній!

 

В стебельці ніжному травички,

 

У безлічі зірок на небі,

 

В серцях — у брата і сестрички —

 

Та в кожній мрії незбагненній…

 

2

 

Ідéмо по життя дорозі

 

З тобою — не злічити кроків…

 

Та не зізнавсь коханій досі,

 

Куди прямуєм стільки років

 

І як дістанемося цілі…

 

Я обираю подолання

 

Важкого шляху, а не милі

 

(Бо ж заповітні!) сподівання.

 

Хіба не краще, ніж у клітці

 

Пташину стомлену тримати,

 

На волі — в лузі чи на річці —

 

За птахом щастя полювати?

 

Як доля вирішить — не знаєм,

 

Але не зрадить нас дорога,

 

Коли проляже рідним Краєм

 

Й до храму приведе, до Бога.

 

 

М І Й  С К А Р Б

 

Я сам творець своєї долі…

 

Мені — яскравих вражень скарб,

 

Що все життя збирав поволі,

 

Неначе розмаїття фарб —

 

Художнику, актору — ролі…

 

Без цього вірш мій потьмяніє,

 

А думка, що не перелита

 

В художній образ й не рясніє

 

Прикметами зими чи літа,

 

Вже не живе, а животіє…

 

І коли прийде час ладнати

 

Старенький човник в довгу путь,

 

Згадаю, як казала мати:

 

— Своє коріння не забудь,

 

Того, що втратив, не зібрати…

 

 

*       *       *

 

Театр — життя мого частина,

 

Напевно, краща поміж інших.

 

На сцені інколи людина

 

Розкриє душу, мов у вірші…

 

Котри́й вже рік спостерігаю,

 

Як на кону кохання й зрада

 

Змагаються й перемагають…

 

Вмирає хтось… Чого заради?

 

Так прикро, що життя минає,

 

Кохання ж часу непідвладне.

 

Коли любов усе долає,

 

В безсмертя вірити я ладен!

 

У козуб пам’яти складаю

 

Всі враження я театральні,

 

Неквапом їх перегортаю —

 

Там люди: ніжні чи брутальні…

 

Вже козубець отой — по вінця!

 

Та нібито чогось бракує…

 

Все перебравши поодинці,

 

Із тóго приводу міркую:

 

— Чимало вражень залишилось,

 

Та серед них шукати годі

 

Тих потрясінь, яким судилось

 

На долю вплинуть при нагоді…

 

Хай часом огортає смуток,

 

Проте, ще жевріє надія…

 

Є десь театр — поезій жмýток,

 

Здійсниться заповітна мрія!..

 

Театр і щирі друзі — книги,

 

Свята між сірих днів життя…

 

І відчаю скресає крига,

 

І знову має сенс буття!

 

 

Г Е Р Б А Т А

 

За Леонідом Кисельовим

 

Нам смак духмяної гербати

 

Далеку юність нагадає…

 

Були нечувано багаті

 

Ми мріями у нашім раї…

 

Розвіялись, як дим, ті мрії,

 

Перетворивсь невідворотно

 

Барвистий рай на будні сірі.

 

І ми вдивляємось скорботно

 

В минувшину, аби збагнути,

 

Куди ведуть роки нестримні,

 

Що змарнували, що здобуто…

 

Бурштин гербати… Вечір синій…

 

Звичайна нібито гербата,

 

Розлита рідними руками

 

(Вклонюся вечору, як брату)…

 

Здаля чарівними дзвінками

 

До нас минуле озвалóся…

 

Мені кохана готувала

 

Цей чай, то диво й відбулося —

 

Гербата євшан-зіллям стала!..

 

 

В С Е  П О Ч И Н А Є Т Ь С Я  З  Л Ю Б О В И

 

Все в світі має свій початок,

 

Невідворотним є й кінець.

 

Безмеж у просторі і часі

 

Кохання, Всесвіт і Творець…

 

Все починається з Різдва,

 

Все починається з любови,

 

А найвеличніші дива

 

Йдуть від Ісусової крови.

 

Чарівна зірка Віфлеємська

 

Пророкувала й Воскресіння —

 

Здолало морок той вселенський

 

Пасхальне світло, не осіннє…

 

Так і священна кров героїв,

 

Що полягли за рідний край,

 

Яке б там ворог зло не коїв,

 

Окропить вольности розмай!

 

 

В Е Л И К О Д Н Я  М О Л И Т В А

 

В душі у кожного весна,

 

А в серці — Бог і Україна!

 

Коли людина не одна,

 

В собі подужає руїну!

 

Великдень. Небом дане свято

 

Нам відкриває сенс життя:

 

Душа — оновлена й завзята —

 

Не знає страху небуття…

 

У серці — Бог і Україна,

 

Господь і ти, мій милий Край…

 

Віддав за всіх нас Свóго Сина

 

Всевишній… До Ньогó й волай!

 

Моли, найперше, не за себе —

 

За тих, хто любі так тобі,

 

За рідну землю, рідне небо…

 

А от журбу залиш собі.

 

 

П Р О В І Д Н И К О В І

 

Славень

 

Його ім’я — прапóр єднання

 

Для України й українців:

 

У ньому — наші сподівання

 

І жах для ворогів-чужинців…

 

«Господь і Україна!» — гасло,

 

В якому чуємо: «Бандера!»

 

Христова віра як не згасне —

 

Провідника постане ера.

 

Утім, вона уже постала

 

У душах і серцях мільйонів—

 

Любов до Краю подолала

 

Закони люті й заборони!

 

Роки вигнання та неволі

 

Крицеву вдачу не зломили,

 

І в кожного повстанця долі —

 

Провідника завзяття й сила.

 

Благаємо невтомно Бога,

 

Аби незламний дух героя

 

Не оминув того порога,

 

Де ми гуртуємось до бою.

 

Вперед за Краю щастя й волю!

 

Невже відступим? — Ані кроку!

 

Ніколи темряві й сваволі

 

Нас не здолать. Живі, нівроку…

 

І наш прапóр червоно-чорний,

 

Осяяний ім’ям Бандери,

 

Довіку буде непоборний…

 

Провідника постала ера!

 

 

*       *       *

 

Пройти життєвий лан — не поле подолати…

 

Втім, долі та лани не варто зіставляти —

 

Трапляється, що вщент укриті будяками,

 

А десь святкують свій розмай червоні маки.

 

Завершиться, мов зорепад, отецвітіння —

 

Палати краще мить, ніж вікувати тінню!..

 

Погляньте: маки свій розмай святкують знову,

 

Червону хвилю зупинить — нема й розмови!

 

Буває так, що почуття вогнем згорають,

 

Але і спогади про них нас зігрівають…

 

 

П Р О В И Н А

 

Лесеві Курбасу

 

Життя славетне знов і знов

 

Нам якось переповідають…

 

Там в першому й останнім слові

 

Є правда, бо її не знають.

 

Вже тих немає між живих,

 

Хто руку Лесю потискали —

 

Чом не розпитували їх

 

Про те, що вóни пам’ятали?

 

Могли ж пройти за кроком крок,

 

Миттєвість кожну дослідити…

 

Для майбуття б то був урок —

 

Спроможні пам’ять захистити!

 

Але не встигли… І відтоді

 

Довіку в цьому будем винні.

 

Лише у роздумах й роботі

 

Свою спокутуєм провину.

 

 

П Р И С М Е Р К И

 

Непевне й таємниче щось існує,

 

Приховане у сутінковій млі,

 

І тінь чиясь нас раз у раз хвилює —

 

То тінь того, хто вже не на землі...

 

І голос, ніби все життя знайомий,

 

Нас у незнану кличе далечінь...

 

Чи варто йти за покликом раптовим,

 

Не відрізнивши дійсність від видінь?

 

Слова поради слушної хто скаже —

 

Принц Гамлет, Заратустра, доктор Фауст?

 

Кохане серце відповідь підкаже —

 

І ось вже смуток заступає радість!

 

 

Х Р И З А Н Т Е М И

 

Вони цвітуть в містах і в селах при дорогах,

 

Коли вже дме на них зими суворий подих.

 

Їм не судилося полинуть в теплий вирій,

 

Бо мають заповіт: «Люби свій край і віруй —

 

Домівка рідна нас одна лише зігріє,

 

Не скориться біді той, хто про щастя мріє,

 

Красі і мужності лиш там нема зупину,

 

Де дбають над усе про матір та дитину…»

 

Між квітами вони подібні самураям —

 

Вважає хтось із нас. На те додати маю,

 

Що притаманна їм козацька щира вдача,

 

Сміливий вільний дух — надійний, не ледачий!

 

І, як у давнину, оружною рукою

 

Козачка зупиняла ворога лихого,

 

Так опираються тендітні хризантеми

 

Холодним злим вітрам, що рвуть ущент антени…

 

 

Ч О Т И Р И  П О С ТА Т І  С Л А В Е Т Н І

 

Споконвіку було Слово…

 

Свята Євангелія від Івана

 

Спочатку, справді, всі почули Слово,

 

Промовлене до них Дмитром Донцовим —

 

Повчав людей і сам в це вірив свято:

 

Керманич прийде — сильний та завзятий,

 

Без сумнівів, без скиглень і вагань —

 

Згуртує всіх живих душею до змагань

 

За вічну незбориму Україну.

 

Зголосяться сміливці — до загину!

 

В той самий час зі строф своїх залізних

 

Невтомно гартував стилетів грізних

 

Убивчі леза поетичний геній —

 

Мистець і воїн Маланюк Євгеній.

 

Своя держава — це мета й причина,

 

Щоб перейти од роздумів до чину.

 

Степан Бандера, провідник від Бога,

 

Народний гнів до ворога лихого

 

Перетворив на дію переможну.

 

Під його прапор становився кожен,

 

Для кого краю батьківського воля

 

Дорожча за щоденну працю в полі…

 

Роман Шухевич, друже командире,

 

Підняв народне «військо без мундирів».

 

Та армія загинула в двобої,

 

Але не марно. Слава й честь героям!..

 

Хвала всім тим, хто виплекав Ідею,

 

Хто чином героїчним над землею

 

Підніс уславлений червоно-чорний стяг,

 

З яким рушаємо і ми шляхом звитяг.

 

 

*       *       *

 

Поглянь — найвищої хмарини

 

Лет птаха вільного сягає.

 

Спливають хвилями години,

 

А він у небесах ширяє…

 

Його польоту передує

 

Та мить, що все і визначає:

 

Птах крила свóї налаштує,

 

Враз стане гордим… і злітає!

 

Не забувай ні на хвилину,

 

Що право зватись українцем

 

(Кажу, як другу або сину) —

 

Від Бога, а не за червінці.

 

Це — щастя і випробувáння,

 

Й безмежна гордість за Вкраїну…

 

Колись залишимо вагання,

 

Відчуєм крила та полинем

 

Й самі до хмар…

 

 

НЕ  М О В Ч И !

 

Не згоден, що глибоке почуття

 

Гучних (на світ увесь) не терпить слів.

 

Звитяжцеві не личить каяття,

 

А за палку любов — і поготів!

 

І про свою любов до України,

 

Малої навіть миті не мовчи:

 

Тим, хто живе для рідної країни,

 

Простягнеш до відродження ключі.

 

Герої і під променем визнання

 

Оспівують всякчас свою любов,

 

Але й коли ціна життя — мовчання,

 

Свій голос із пітьми підносять знов!

 

Аби були твої слова почуті,

 

Кричи щосили, шепіт — позабудь…

 

Не бійся ворогів собі набути,

 

Коли є друг, з яким торуєш путь.

 

 

*       *       *

 

Уклінно вдячні тобі, доле,

 

І за найменшу перемогу…

 

Як маками укрите поле

 

Червону хвилю нам під ноги

 

Покотить вмить, так і безмежна

 

У серці радість вибухає,

 

Коли торкнеться обережно

 

Крило удачі, й біль стихає…

 

Хоч успіх щастя і дарує —

 

Вкрадуть те щастя час чи люди,

 

Коли ж поразка геть зруйнує

 

Твій світ, то мудрости прибуде…

 

Ніколи успіхом не марив,

 

Радів, коли щастило другу,

 

У дзвони слів щосили вдарив:

 

— Рятуймо правду від наруги!

 

 

*       *       *

 

Випробування — то від Бога…

 

Чим важча до мети дорога —

 

Омріяна миліша ціль.

 

І не зупинять нас ні біль,

 

Ні рідних нам людей волання,

 

Оскільки перша і остання

 

Проста є заповідь — політ!

 

Невпинний рух крізь товщу літ,

 

Де зрада зла на нас чатує…

 

Можливо, знов підступний рок

 

Поразку нищівну готує,

 

Та як там доля не лютує,

 

Для лицарства — це не урок!..

 

Ніколи не кажи й нікому,

 

Де світ зібрався збудувати —

 

Довкола чи в собі самому.

 

Чужим про те не варто знати —

 

Вояк ти є або мистець…

 

Бо кожен (ми їх пам’ятаєм!) —

 

Козак, повстанець чи стрілець —

 

Тоді ставав бійцем завзятим,

 

Як мрійником вже народився.

 

А щоби мрію захистити,

 

То він зі зброєю підвівся

 

Свою Вітчизну боронити!

 

 

*       *       *

 

Вогню несила вже горіти,

 

Згасає свічечка навіки…

 

Та променів пітьмі не вбити,

 

Бо Всесвіту безмежні ріки

 

Те світло в себе увібрали.

 

Простий вогонь (як все!) не вічний,

 

Але злі сили не здолали

 

Від нього сяйва. Дух величний

 

Його всякчас оберігає…

 

За Край свій полягли Герої,

 

А їхня слава не згасає

 

І знову кличе нас до бою,

 

Неначе сонце світанкове, —

 

Не слів, а чину вимагає!

 

 

В Е Л И К Д Е Н Ь — З В І Д К И  Т А  В І Д К О Л И ?

 

І дітям, і батькам

 

Зворушливе й врочисте свято —

 

Христове Світле Воскресіння.

 

Нам дарував Небесний Тато

 

Великий день — весни й спасіння!

 

Століть чимало проминуло,

 

Як вісник темних сил підступний

 

Розбурхав зло, що ледь заснуло,

 

Й Того, Хто смерті недоступний,

 

Підбурював жорстоко вбити.

 

Того, Хто словом небайдужим

 

Переконав був всіх любити —

 

І ворогів, і тих, з ким дружим...

 

Засумували Його учні:

 

— Як проживем без Тебе, Христе?

 

Чи зможем людям словом влучним

 

Донести суть Твоєї вісти?

 

Та ось, на третій день по смерті

 

Прийшов до учнів (як прозріння!)

 

Ісус Христос — живий, відвертий.

 

То було диво Воскресіння!

 

Він привітавсь: «Разом ми знову,

 

Не бійтеся, Я перед вами...»

 

Триває й досі та розмова

 

Між Господом Святим і нами...

 

В цей день родиною всією

 

До церкви скромної ідéмо,

 

Щоб щирим серцем і душею

 

Прославить Бога та окремо —

 

Життям здобуту перемогу

 

Над смертю й мороком. Рушаймо

 

Вперед, а вкаже нам дорогу

 

Святе Письмо. Не зволікаймо!..

 

 

*       *       *

 

Великдень — свято Воскресіння!

 

Чи з цибулини, чи з насіння

 

До сонця тягнеться рослина,

 

А наша рідна Україна

 

Відродиться для майбуття,

 

Бо смерті не здолать життя!

 

 

Н Е  ДАЙ  З А Ґ Р А Т У В А Т И  Д У Ш У !

 

Казав колись філософ мудрий:

 

— Усе, що трудне, — непотрібне,

 

А все потрібне є нетрудним…

 

Повір мені, мій брате рідний,

 

По духу радше, ніж по крові,

 

Що вільно мріяти й творити

 

Мені — як жити у любові,

 

Як про кохання говорити!

 

А от рабом мізерним стати…

 

Душа б одразу заболіла,

 

Бо думка, кинута за ґрати,

 

Помре, хоч житиме ще тіло.

 

Прислухайся до мене, брате, —

 

Схилитись, нібито, і можна,

 

Але піднятися та встати

 

Уже не будеш ти спроможний…

 

Хтось прагне волі, хтось — не дуже.

 

— В чім річ? — Запитувати мушу.

 

Тоді лише ми вільні, друже,

 

Як не ґратовано нам душу…

 

 

*       *       *

 

Коли поезія — є мова,

 

Якою нам говорить Бог,

 

То чути щиру ту розмову

 

Спроможна не одна із двох

 

І не одна з десятків, сотень,

 

Чи навіть тисяч душ шляхетних…

 

Є купка обраних, де кожен

 

Путь із пасток шукає темних.

 

Таких (ми рідні не по крові)

 

Не більш кількох — на весь народ…

 

Так… Але чи й ті готові

 

Промовити, що вклав Господь

 

У їхнє серце? Чи не скриють

 

Навіки правдоньку святу?

 

І те, про що самі лиш мріють,

 

Як спільну не назвуть мету?..

 

Нездатні часом ми збагнути,

 

Хто блазнем є, а хто — пророк,

 

Що словом може повернути

 

Ланцюг подій, змінити строк…

 

Не прагни слави, побратиме,

 

Поміж сучасників своїх.

 

Перед тобою успіх йтиме,

 

Нащадки — то брати твої!..

 

 

З А  У К Р А Ї Н У !

 

Зі стародавнього сувою

 

Минуле краю постає:

 

Міста й поселення — ордою

 

Понищені, все — не своє.

 

Та вже за кілька літ потому

 

Усе відроджується знов —

 

І у мурованому домі,

 

І в хижці, де живе любов…

 

А той козацькій літописець,

 

Що самовидцем був Руїни,

 

Засвідчив: не минув і місяць,

 

Як сина вірного Вкраїни

 

Нарешті гетьманом обрали,—

 

То розбрату пройшла пора,

 

Хоч і надалі потерпали

 

Через північного царя…

 

Сумлінні вчені дослідили:

 

Новітній гетьман Скоропадський,

 

Війни призупинивши хвилю,

 

Створив (неначебто зненацька)

 

Державу. Рівної до неї

 

Не мали ми іще і досі…

 

А ті, хто всенькою душею

 

Заприсяглись (там, де на розі

 

Дороги стрілися буремні),

 

Звіряти дні за Декальóгом,

 

Довéли (ми у тому певні!):

 

Нова розпочалась епоха —

 

Незламних духом українців.

 

Вони рішучі й непідвладні

 

Найменшим сумнівам. По вінця —

 

В серцях завзяття. Вмерти ладні

 

За щастя й волю свого Краю,

 

У справі сповнені наснаги…

 

Молись — завжди хай вистачає

 

Твоїм провідникам відваги!..

 

 

Ж О Р Ж И Н И

 

Коли потяг у даль загуркоче,

 

пригадаються знову мені

 

дзвін гітари у місячні ночі,

 

поцілунки й жоржини сумні…

 

 

Володимир Сосюра

 

Поет, в чиїх рядках живе сердечна туга…

 

Життєвий шлях його — суцільні темні смуги.

 

Тому жоржиновий розмай — йому не втіха,

 

Коли запанувало скрізь червоне лихо…

 

Нас потяг часу вже домчав в нову епоху,

 

Де є не тільки боротьба, а й пошук Бога,

 

І де жоржини нам несуть не сум, а радість,

 

Вони — фантазії політ і досконалість!..

 

Душа як раптом заболить — не знати чóму,

 

То квапимось, аби скоріш дістатись дому.

 

Своєю зачарує нас квітник красою,

 

І тихо-тихо мовить хтось: «Завжди з тобою…»

 

 

*       *       *

 

Жіночий погляд — промінець звабливий!

 

Розповісти про нього — хто зуміє?

 

І навіть сильний духом та сміливий,

 

Очей не відведе од втіленої мрії...

 

Порозумітись допоможуть квіти,

 

Бо тільки мову пелюсток яскравих

 

Дано збентеженому серцю зрозуміти,

 

І лише згодом — час для слів ласкавих...

 

 

Н А П И С  Н А  К Н И З І  В І Р Ш І В 

 

Є В Г Е Н А  М А Л А Н Ю К А

 

Дедалі більше тих, хто зве до боротьби,

 

Та обмаль серед них готових без вагань,

 

Відклавши стилос свій, звільнитись від ганьби,

 

Відстоявши святі скрижалі сподівань.

 

А що судилось нам: перемогти, сконати?..

 

Не схибити в борні — передусім ти радив

 

І власним зміг життям переконати,

 

Що віри в Господа і Націю не зрадив!

 

 

Д О  Р О К О В И Н 

 

В О Л О Д И М И Р А  С В І Д З І Н С Ь К О ГО

 

Клаасів попіл у серця нащадків,

 

Немов у дзвони, б’є усе гучніше…

 

У нас в минулому — подій, випадків

 

Чимало є таких, які частіше

 

Примушують вслухатися до дзвонів

 

Своїх сердець… Лунають ще поволі.

 

А на шляхах життєвих перегонів

 

Нових поетів пломеніють долі…

 

 

П О Ч У Є  Г О С П О Д Ь !

 

Волів донедавна, щоб мене почули

 

Людей якнайбільше по різних світах,

 

Щоб радість і біль мій, як власні, відчули,

 

Немов увійшли під один спільний дах...

 

Спливали роки, засинали бажання,

 

І зрештою я зрозумів — Боже мій!

 

Ти й пошепки мовлене мною волання

 

Почуєш і захист даси мені Свій.

 

Не дбайте і ви, щоб усі про вас знали,

 

Бо знає та любить нас вічний Господь...

 

Як думка і чин одностайними стали,

 

То шлях свій здолаєте без перешкод!..

 

Самотній прибульцю із вірою в Бога,

 

Зі справою квапся — лети, а не йди!

 

Бо час невблаганний — вже кличе дорога:

 

Прийшов ти на мить, а підéш назавжди...

 

 

*       *       *

 

Надії смолоскип

 

Нам висвітлив дорогу,

 

А там вже й день ясний

 

Іде на допомогу!

 

Мине доба страшна

 

Зневаги та зневіри,

 

І буде всім смішна

 

Чужинська хижа віра.

 

Мов криця надміцна,

 

Постане правда щира.

 

Повір: душі ціна —

 

Така є зради міра!..

 

 

М І С Т О  Л Ю Б О Т И Н

 

Струмок веселий — річка Люботинка —

 

Біжить собі крізь луки та віки:

 

Так бавиться малесенька дитинка,

 

Жаху ще не відчувши злих років…

 

Хоробрі там отáборились люди

 

(Подібне і раніше вже було),

 

Аж ціла сотня — козаки-приблуди —

 

Містечко заснували, не село.

 

Від перших днів Люботином назвали,

 

Зріднилися із іменем простим…

 

Неквапом, як перлина, виростало

 

Вже не містечко — місто Люботин!

 

За роком рік — мов потяги промчали,

 

І хоч владарювали не самі,

 

Та ревно люботинці зберігали

 

Звичáй батьків і мову — сіль землі!

 

Вони їх і донині зберігають,

 

А на обличчях — втома й доброта…

 

І сумніву найменшого не мають,

 

Що в рідній хаті й будні — мов свята!..

 

 

Б І Л І  В І Р Ш І  Д О  З И М О В И Х  С В Я Т

 

Д О  С В Я Т О Г О  М И К О Л А Я

 

Не вірите в Святого Миколая?

 

То байдуже — хай він у вас повірить

 

І знає, що не зрадите ніколи

 

Самих себе, свій Край і віру в Бога...

 

Тоді в дарунок від Святого Миколая

 

Коштовний скарб дістанете — надію!

 

 

Н О В О Р І Ч Н И Й

 

Що побажати в ці святкові дні —

 

На тиждень, місяць чи на цілий рік?

 

На тиждень — виповнення мрій,

 

На місяць-два — душевного спокою,

 

А от на рік (Бог дасть, на все життя!) —

 

Гіркого смаку самоти не знати...

 

 

Р І З Д В Я Н И Й

 

В різдвяній казці візьме верх добро,

 

Сльозами каяття заплаче злодій,

 

В житті довкола стануться дива —

 

Воскресне почуття, поховане навіки...

 

Відколи Бог утілився в людину,

 

Можливим стало все, у що ми вірим!

 

 

Н А  В О Д О Х Р Е Щ Е

 

Хрестився Той, Хто мав би нас хрестити...

 

Дістав тоді посвяту від людини

 

Син Бога — Всемогутнього й Живого.

 

Ми ж повсякчас благословення маєм

 

На все, що робимо во славу України,

 

Від Господа. Вклонімось Йому щиро!..

 

*        *        *

 

Коли дитина відкриває

 

Світів безмежне розмаїття,

 

То якнайперше вирізняє —

 

Асфальт або зелене віття...

 

Щасливий той малюк, що бачить

 

Перед собою сад зелений,

 

А не похмурі та ледачі

 

Міські двори й пожухлі клени.

 

Як душу ніжну малюкові

 

Краса квіткова обігріє,

 

Дорослий — не проллє він крови,

 

Бо про Господню правду мріє...

 

 

*       *       *

 

Не переймайся тим, що маєш.

 

Не всі ті добра, що збираєш,

 

А лише, котрі віддаси,

 

Повернуться. — З води й роси! —

 

До тебе людоньки прокажуть,

 

Коли душею й серцем зважать

 

Те, що зробив ти на землі.

 

Про себе дбав? — Твій шлях в імлі…

 

 

Коротко про автора:

 

Петро Джерелянський — псевдо українського літератора (публіциста, поета) і театрознавця Юрія Величка. Деякі з його публікацій мають підпис Юрій Зайців. Живе і працює в Харкові.